Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 70

Наступного дня, 29 грудня, їхали повільніше, бо шлях пролягав крізь пагористий край - справжню Швейцарію в мініатюрі. Раз у раз доводилось після узвозу спускатися в долину і знову дертися на гору, до того ж фургон добряче підтрушувало. Мандрівники частину дороги йшли пішки й були з того вельми задоволені.

Об одинадцятій годині дісталися до Карлсбрука, доволі великого міста. Айртон стояв на тому, щоб обминути його, аби виграти час, і Гленарван погодився на це. Але Паганелеві, завжди жадібному на все нове, конче забажалось відвідати Карлсбрук. Ніхто не перечив, і фургон поволі поїхав далі.

Паганель, за вже усталеним звичаєм, узяв з собою Роберта. Їхні відвідини тривали недовго, але й цього часу вистачило, аби скласти собі чітку уяву про австралійські міста. Тут був банк, суд, базар, школа, церква і близько сотні навдивовижу однакових цегляних будиночків. Місто, розплановане за англійською методою, мало форму правильного чотирикутника, котрий перетинали рівнобіжні вулиці. Все було дуже просто, але ніщо тут не звеселяло око. Коли місто збільшується, вулиці його довшають, все одно як штанці дитини, що зростає, і первісна одноманітна симетрія анітрохи не порушується.

На вулицях панувало велике пожвавлення - прикмета, характерна для цих недавно створених міст: в Австралії вони ростуть, наче ті дерева під теплим сонячним промінням. Заклопотані справами люди сновигали туди-сюди; гендлярі золотом юрмились навколо збутових контор, куди коштовний метал, під охороною місцевої поліції, довозили з заводів Бендіго і з гори Олександр. Весь цей люд, пойнятий жадобою поживи, так глибоко поринув у власні справунки, що двоє чужинців проїхали непомітно крізь метушливий натовп, не привернувши до себе нічиєї уваги.

Оглянувши за годину місто, Паганель і Роберт наздогнали своїх супутників серед ретельно оброблених нив. За нивами простяглись широкі луки, що їх називають тут “Low level plains” [76], де паслися незліченні отари й стриміли чабанські хижки. Потім раптово, як це властиво австралійській природі, виникла пустеля. Сімпсонові горби й гора Торангувер визначали тут південний кордон округи Лоддон під сто сорок четвертим градусом довготи.

Мандрівники досі не зустрічали тубільних племен, котрі живуть, як первісні люди. Гленарванові вже спадало на думку, чи не бракує в Австралії; австралійців так само, як бракувало індіянців у аргентинсьйих пампах. Але Паганель сказав йому, що на цій широті дикі племена блукають звичайно поблизу річки Муррей, за сто миль на схід.

- Ми наближаємось до країни золота, - повідомив учений. - Менш ніж за два дні прибудемо до багатющого району гори Олександр, саме туди 1852 року ринула навала шукачів золота. Тубільці змушені були відступити в глиб країни, в пустелі. Самі не помічаючи того, ми перебуваємо зараз в цивілізованій країні; іще до вечора наш шлях перетне залізнична колія, що сполучає Муррей з океаном. Чи ж потрібно казати вам, друзі: залізниця в Австралії видається мені явищем незвичайним!

- А чому ж, Паганелю? - спитав Гленарван.

- Чому? Бо ж вона не в злагоді з оточенням. Я добре знаю, ви, англійці, звикли колонізувати віддалені володіння, ви запроваджуєте телеграф і всесвітні виставки в Новій Зеландії, ви вважаєте це за звичайнісіньку річ! Але це бентежить розум француза, такого, як я, і перевертає шкереберть всі його уявлення про Австралію.

- Мабуть, тому, що ви бачите минуле країни, а не її сучасне, - сказав Джон Манглс.

- Ваша правда, - відповів Паганель. - Але паровоз, що мчить гуркочучи крізь пустелю, хмари диму, що клубочать-ся у вітті мімоз і евкаліптів, єхидни, качконоси й казуари, що тікають від кур’єрських поїздів, дикуни, котрі о третій тридцять сідають до експресів і їдуть з Мельбурна до Кантона, Каслмейна, Сендхорста або в Ічука, - ось що вразить кожного, хто б він не був, тільки не англійця чи американця. Од вашої залізниці з пустелі геть відлітає поезія.

- Хай так, - мовив майор, - але в країні їй на зміну йде технічний поступ.

Потужний свист перервав суперечку. До залізниці залишалося близько милі. Паровоз, йдучи малою швидкістю з півдня, зупинився саме на перехресті залізничної колії та дороги, якою їхав фургон. Залізниця, як і казав Паганель, з’єднувала столицю провінції Вікторія з найбільшою в Австралії річкою Муррей. Ця могутня ріка, відкрита Штуртом 1828 року, бере свій початок в Австралійських Альпах; збагатившись водами приток Лаклан і Дарлінг, вона тече вздовж північного кордону провінції Вікторія й вливається в затоку Енкаунтер, поблизу Аделаїди. Муррей струмить через багаті й родючі землі, і, завдяки зручному залізничному сполученню з Мельбурном, уздовж його течії множаться господарства скватерів.

Цю залізничну лінію тоді експлуатували на ділянці в сто п’ять миль між Мельбурном і Сендхорстом, обслуговуючи Кайнтон і Каслмейн. Будівництво дороги тяглося далі на сімдесят миль аж до Ічука, столиці провінції Ріверіна, заснованої цього ж таки року на березі Муррею.

Тридцять сьома паралель перетинала колію на кілька миль вище Каслмейна, біля Кемлен-Бріджа, мосту, що перекинувся через річку Люттон, одну з численних приток Муррею.

Саме туди Айртон і поправував фургона; попереду учвал скакали вершники. Їх спонукала й збуджена цікавість. Сюди сунула величезна юрба людей. Мешканці навколишніх поселень покинули домівки, чабани залишили отари; підступи до колії захрясли народом. “До залізниці! До залізниці!” - лунало звідусіль.

До такого шарварку спричинилась, певно, якась поважна подія, можливо, катастрофа.

Мандрівники пустили коней щодуху и за кілька хвилин були вже біля Кемден-Бріджа. Тут вони одразу зрозуміли причину цього збіговища.

Сталася жахлива катастрофа. Це було не зіткнення поїздів ні, - поїзд зійшов з рейок, і все полетіло шкереберть у воду, як то транляється під час великих аварій на американських залізницях. Річка, що її оперізував залізничний міст, була захаращена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст проломився, чи, може, щось скинуло поїзд із колії, але паровоз і п’ятеро вагонів із шістьох опинились у річищі Люттону. Тільки останній вагон чудом урятувався, бо роз’єднались його ланцюги. Він стояв на колії за метр од провалля. Внизу страхітливим громаддям купчилися почорнілі понівечені вісі, пожолоблені частини вагонів, покручені рейки, обвуглені шпали. Шматки парового казана порозкидало навсібіч. З цієї купи розчавлених уламків де-не-де вихоплювалося полум’я й закрутки пари, змішані з клубами чщ ного диму. Після жахливої катастрофи ще жахливіша гиі жежа! Повсюди виднілись заюшені кров’ю місця, лежали ві дірвані руки й ноги, покалічені обпалені трупи. Ніхто в зважувався підрахувати, скільки нещасних поховано пі, уламками.

Гленарван, Паганель, майор, Джон Манглс змішались натовпом, дослуховуючись до розмов, що точилися навколо Декотрі прилучилися до рятувальних робіт і кожен силкувався знайти причину лиха.

- Поламався міст, - казали одні.

- Де там поламався! - заперечували інші. - Поглянь лишень, він і тепер цілісінький. Просто його забули звести, коли підходив поїзд, та й край.

Справді, це був розвідний міст, що пропускав річкові судна. Невже сторож, через непростиму недбалість, забув з’єднати міст, і поїзд, що мчав повним ходом, раптом опинився перед проваллям і звалився у річку? Цілком імовірно, бо коли половина мосту, вщент розбита, лежала під уламками вагонів, то друга, відведена на протилежний берег, досі висіла на своїх зовсім непошкоджених ланцюгах. Безперечно, лихо скоїлось через недогляд сторожа.

Нещастя з експресом № 37, що вийшов із Мельбурна об одинадцятій годині сорок п’ять хвилин вечора, сталося вночі, якраз за двадцять п’ять хвилин після зупинки в Каслмейні, о третій п’ятнадцять. Щойно пасажири й обслуга останнього вагона кинулися шукати допомоги, але телеграф не працював - стовпи лежали долі. Тому представники міського уряду з Каслмейна прибули на місце катастрофи тільки через три години. О шостій розпочали рятувальні роботи під керівництвом головного інспектора колонії й загону полісменів на чолі з офіцером. На поміч їм прийшли скватери зі своїми людьми. Насамперед заходилися гасити вогонь, що з неймовірною швидкістю поглинав купи уламків. На схилах насипу лежало декілька трупів, покалічених і спотворених так, що й пізнати не можна. Годі було й думати про те, щоб витягти з цього пекла хоч би одну живу істоту. Вогонь хутко завершив справу страшної руйнації. З усіх пасажирів - а ніхто не знав, скільки їх було, - залишились живими тільки десятеро - тих, що їхали в останньому вагоні. Управління залізниці відрядило по них спеціальний паровоз, аби повернути їх до Каслмейна.