Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль. Страница 88

Мак-Наббс, прослизнувши поміж високими кущами, добрався до тих підозрілих темних постатей, що він їх запримітив за півмилі від табору. Гриби випромінювали тьмяне світло в навколишню пітьму. Троє чоловіків роздивлялись на землі якісь сліди та відбитки ніг, і Мак-Наббс упізнав поміж них блек-пойнтського коваля. “Це вони”, - сказав один. “Еге, - відповів інший, - он і трилисник на підкові”. - “Це той самий слід, котрий іде від Вімерри”. - “Усі коні повиздихали”. - “По отруту далеко не ходити”. - “Ось у який спосіб можна цілу кінноту обернути на пішохідців! Ніде правди діти, цей гастролобіум - корисна рослина!”

- По тому вони замовкли й відійшли, - казав далі Мак-Наббс. - Але я почув надто мало, отож і пішов услід за ними. Незабаром розмова поновилася. “Ну й проноза цей Бен Джойс, - заговорив коваль. - Хвацький хлопець наш боцман, яку хитромудру вигадку сплів про аварію корабля! Коли його план вдасться - ото нам щастя накотить! Диявол, а не людина цей Айртон!” - “Називай його Бен Джойс, він заслужив це ім’я!” Тут бесіда урвалася, негідники подалися з лісу. Але я все вже знав і повернувся до табору, переконаний, що не всі злочинці виправляються в австралійському підсонні - хай Паганель не візьме собі це за докір.

Майор закінчив розповідати. Всі сиділи мовчки, розмірковуючи про щойно почуте.

- Отже, - заговорив Гленарван, блідий з обурення, - Айртон завів нас сюди, щоб убити й пограбувати?

- Еге ж, - відповів майор.

- І від самої Вімерри ця зграя вистежує наші сліди, шпигує за нами, чатуючи на слушний випадок?

- Так.

- То цей негідник - зовсім не матрос з “Британії”? Виходить, він привласнив собі ім’я Айртона, вкрав його корабельну угоду?

Всі погляди звернулись до Мак-Наббса: адже напевно він сам уже думав про це.

- Що, на мою думку, в цій темній справі можна вважати за вірогідне? - почав майор своїм звичайним спокійним тоном. - Гадаю, ця людина справді зветься Айртон. Бен Джойс - то його прізвисько. Поза всяким сумнівом, він знав Гаррі Гранта і справді був за боцмана на “Британії”. Правдивість цих фактів стверджують не- тільки точні подробиці, що їх навів нам Айртон у своїй розповіді, але й розмови каторжників, допіру мною переказані. “Та годі вже блукати серед непотрібних припущень. Визнаємо за цілком певне: Айртон і Бен Джойс - одна й та сама особа, тобто матрос з “Британії” став згодом на чолі зграї каторжників-утікачів.

Ці міркування визнали найвірогіднішими.

- А тепер, - мовив Гленарван, - скажіть мені, в який спосіб і чому боцман Гаррі Гранта опинився в Австралії?

- В який спосіб? Не знаю, - відповів Мак-Наббс, - та й поліція проголосила, що обізнана не краще за мене. Чому? Теж не можу відповісти. В цьому криється певна таємниця, і розкриє її тільки майбутнє.

- Поліції не відомо навіть, що Айртон і Бен Джойс - одна й та сама особа, - зауважив Джон Манглс.

- Маєте рацію, Джоне, - сказав майор. - А така деталь дуже допомогла б її розшукам.

- Мабуть, - сказала Гелена, - цей нещасний найнявся на ферму Падді О’Мура, маючи лихий намір?

- Поза всяким сумнівом, - відповів Мак-Наббс. - Він, очевидно, готував злочинство проти ірландця, коли йому трапилось щось принадніше. Несподівано на ферму нагодилися ми. Він почув з Гленарванових уст історію про загибель “Британії” і, як людина рішуча й зухвала, одразу зважився цим скористатися. Злагодили експедицію. Біля Вімерри він удався до одного з своїх, коваля з Блек-Пойнта, і, підкувавши Гленарванового коня, вони дали бандитам змогу вистежити нас по сліду підкови з трилисником. Уживши отруйну рослину, Бен Джойс вигубив, один по одному, наших биків і коней. Наприкінці він завів нас у болота Снові й віддав до рук каторжників, що ними він верховодить.

Тепер усе стало ясно в діях Бена Джойса. Майор висвітлив його минуле й показав негідника таким, який він був, - відважним і небезпечним злочинцем. Його таємні наміри викрито, і це вимагало від Гленарвана щонайбільшої пильності. На щастя, розбійник, що з нього здерли личину, менш страшний, ніж зрадник.

Та з цієї чітко визначеної ситуації випливала, проте, одна важлива обставина, про котру поки що ніхто не подумав. Лише Мері Грант, поки всі жваво обговорювали минуле, звернулася думками до майбутнього. Джон Манглс побачив раптом, як зблідло її обличчя. Він одразу зрозумів, що дівчину огорнув розпач.

- Міс Мері! Міс Мері! Ви плачете! - скрикнув він.

- Ти плачеш, моя дитино? - спитала співчутливо Гелена.

- Батьку мій, батечку! - тільки й вимовила молода дівчина.

Вона неспроможна була сказати хоч півслова більше. Але кожний тої ж миті збагнув причину її горя, збагнув, чому з очей Мері полились сльози, а на уста спливло з глибини серця слово “батько”.

Викриття Айртона, його ницої зради знищило всі надії. Розбійник, аби затягти Гленарвана в глиб країни, розповів вигадку про загибель корабля. Майор Мак-Наббс чув, як про це з певністю казали поміж себе бандити. Ніколи “Британія” не розбивалась на підводних скелях Туфолдської затоки! Ніколи Гаррі Грант не ступав ногою на Австралійський суходіл!

Уже вдруге помилкове тлумачення документа штовхало шукачів “Британії” на хибний шлях.

Осягнувши все це думкою, пригнічені горем двох юних істот, усі мовчали. Та хто б міг тепер віднайти бадьорі слова надії? Пригорнувшись до сестри, Роберт мовчки плакав. Паганель бурмотів з досадою:

- О, зловісний документе! Ти можеш пишатися тим, що піддаєш розум цілого десятка чесних людей жорстокому випробуванню!

І поважний вчений, в гніві на самого себе, б’ючи кулаком у чоло, мало не розбив собі черепа.

Тим часом Гленарван вийшов до Вільсона й Мюльреді, які вартували зокола. Глибока тиша залягла в долині між річкою й узліссям. На небозводі згромадились важкі густі хмари. Серед цієї застиглої, заціпенілої в своїй незворушності природи найменший звук пролунав би чітко й голосно, а тим часом навкруг не було чутно жодних підозрілих звуків. Напевне, Бен Джойс і його зграя відійшли далеченько, бо пташки весело пурхали в долішньому вітті дерев, кілька кенгуру лагідно обскубували молоді пагінці, а двійко казуарів довірливо висували голови з-за високих чагарів; все це доводило, що присутність людини не турбувала навколишню мирну глушину.

- Ви нічого не чули, нічого не помітили непевного за останню годину? - спитав Гленарван у матросів.

- Нічого, сер, - відповів Вільсон. - Очевидно, каторжники відійшли на декілька миль.

- Мабуть, їх замало, щоб напасти на нас, - додав Мюльреді, - Чи не подався цей Бен Джойс шукати собі в підмогу таких бандитів, як він сам, серед каторжників, котрі вештаються в підгір’ї Альп?

- Може й так, Мюльреді, - ногодився Гленарван. - Ці негідники - страхопуди. Вони ж знають - ми озброєні, і озброєні добре. Імовірно, вони тільки й очікують ночі, аби напасти на, нас. Коли звечоріє, мусимо подвоїти пильність. Якби-то ми спромоглись покинути цю замулену долину й попрямувати далі на узбережжя! Але висока вода в річці стала нам на заваді. Я ладен оплатити золотом за його вагою пліт, який перевіз би нас на той берег!

- А чому ви не накажете нам змайструвати такого плота? - спитав Вільсон. - Адже навколо доволі дерева.

- Ні, Вільсоне, - відповів Гленарван. - Ця Снові - не річка, а якийсь скажений вир!

Тут саме до них підійшли Джон Манглс, майор і Паганель. Вони щойно оглядали ріку. Після останніх дощів вода піднялась ще на один фут вище звичайного рівня. Снові перетворилась на суцільний бурхливий потік, схожий на нестримну бистрінь американських річок. Було б безумством здатися на волю цих ревучих хвиль, цієї навальної течії, котра шалено нуртувала в численних чорториях.

Джон Манглс сповістив - переправа неможлива.

- Але однаково, - додав він, - ми не повинні сидіти склавши руки. Те, що ми збиралися робити ще перед зрадою Айртона, тепер стало якнагальнішою потребою.

- Що ви маєте на увазі, Джоне? - спитав Гленарван.

- Я хочу сказати: нам конче потрібна допомога, і, коли дорога до Туфолдської затоки відрізана, треба їхати до Мельбурна. Адже ми маємо одного коня. Дайте мені його, і я поїду до Мельбурна.