Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 20

— Ще трошки не дотягуєш, Понятовська! Поставлю оцінку іншим разом. Але спробуй тільки не вивчити — двійка гарантована!

Весна показала своє вродливе личко з-за серпанку туманів. Стало значно тепліше, й хоча ще лежав сніг, тато випустив бджіл. Вони були кволі, ледве повзали й літали тільки біля самого вулика. Навіть покусати мене не змогли, хоч я товклася поруч. Цим я й похвалилася в класі.

— Кажеш, бджоли такі слабкі, що навіть не кусають? — перепитав Петро Цьомко. — Колгоспні, мабуть, теж ледве теплі. А ме-е-ду там у вуликах! Я бачив, скільки пасічник викачав улітку. П’ять величезних бідонів! Але тоді бджоли навіть його покусали, хоч був у капелюсі з сіткою. Такі руки були в старого, як пампухи! Тепер можна наїстися колгоспного меду, скільки влізе, — пасіку ще ніхто не сторожує, а бджоли не кусають! Хто зі мною піде? Ти? І ти теж? А ти? Добре, хай ідуть усі, хто хоче. Але — мовчок! Хто Карзі донесе — тому рот розірвемо від вуха до вуха!

Та, хоча й зголосилося багато, на колгоспну пасіку ввечері, уже в сутінках, пішли тільки Парта, Цьомко і я. У колгоспному саду сніги стояли по пояс. Під вечір ударив мороз — і вкриті зверху хрусткою кіркою, ніким не торкані замети чомусь навіть пахли якось недобре: власне, від них просто віяло могильним холодом. Але ми не звернули увагу на погану прикмету й мужньо добрели до крайніх вуликів. Із труднощами, але таки повідкривали три чи й навіть чотири вкутані зусібіч соломою бджолині хатки, вийняли запечатану вощину і стали ласувати медком. Якийсь той мед був не такий… В’язнув на зубах, начеб ми свічку воскову гризли! Бджоли взагалі не вилазили: на вечір підморозило, й вітер дув крижаний. Не покусані, ситі й щасливі, ми повернулися додому, домовившись, що завтра увечері підемо знов по мед. Та вранці у школі терміново скликали лінійку й оголосили, що вчора учні, імена яких міліції вже відомі, розкрили кілька колгоспних вуликів, наїлися бджолиних личинок — бо ж меду у вуликах взимку нема! — і тепер через три дні помруть, якщо їм вчасно не зробити заштрики [40] з вакциною. У медпункт уже привезли ліки, отож ті, хто хоче жити, нехай самі якнайшвидше прийдуть до медсестри. Наша трійця переглянула-ся й пополотніла: торік, коли поповзли чутки про ящур — страшну й небезпечну хворобу, на бойню здали худобу із цілого колгоспного «тисячника» — найбільшої ферми у всьому нашому районі, а ветеринари й зоотехніки ходили в Селі по дворах і всіх наших корів кололи від цієї невиліковної хвороби. Теж вакциною.

Вмирати, звісно ж, ніхто з нас не хотів. Довелося йти зголошуватися. Та в медпункті на нас чекали не рятівні ліки, а завуч, який навіть не кричав і не сварив нас, а лише повідомив, що за морозну ніч усі бджолині сім’ї в пограбованих нами вуликах позамерзали, й тепер наші батьки за завдані збитки мають сплатити колгоспові по п’ятдесят карбованців. Посильний із сільради сповістив про це нашим матерям ще до того, як ми повернулися зі школи, й оскільки в ті часи дуже доброю місячною зарплатнею вважалася сума в шістдесят карбованців — то на втрачені п’ятдесят із домашнього бюджету ми отримали «мучеників» і «терплячок» сповна, навіть із добрим доважком. А в школі нас ще довго після цього дражнили бджолоїдами.

Стара Карга несказанно зраділа, що серед крадіїв меду опинилась і я: ось тобі й найрозумніша учениця, яка завжди все знає! Щодня по кілька разів вона випитувала мене, чи добрі на смак бджолині дітки. Навіть принесла із центрального корпусу школи плакат, на якому було намальовано всі стадії розвитку бджоли — й у розрізі шестигранної чарунки показано білого черв’ячка з чорною голівкою, а нижче підписано, що це — бджолина личинка. Саме отаких черв’ячків ми й наїлися, думаючи, що то мед.

Та цього глузування Карзі було мало: вона патологічно любила топтатися по чужій гідності. І через якийсь час їй трапилася така нагода. Того дня, чергуючи в класі, я не змогла належно витерти дошку (бо нова крейда виявилася неякісною, писати нею було майже неможливо, та й витерти вже написане — теж), — і Стара Карга вирішила мене покарати для науки іншим. Вона розрепетувалася, що з моєї голови на всі боки стирчить волосся — хоч бабуся заплітала мене щоранку гладко й туго, — і перед усім класом розплела, а точніше кажучи — розтаргала мені коси, а тоді стала витирати дошку моїм волоссям, безжально шарпаючи й задоволено примовляючи:

— Отак треба витирати! Отак! І тоді дошка буде чиста, як скло!

Коли ж мені нарешті пощастило вирватися з рук тієї садистки, на її розчепірених п’ятірнях залишилися жмутки моїх кіс, а мені з очей котилися сльози від невимовного болю і прилюдного знущання. Клас натомість заливався підлим підлабузницьким смішком. Під учительським столом стояла скляна трилітрова банка молока: Карга щодня примушувала котрогось з учнів приносити їй то домашнього сиру, то сметани, а сьогодні Парта ледве притарабанив із дому свіже вранішнє молоко. У глибині душі я люто ненавиділа Стару Каргу не тільки за мерзенний характер, а й за її побори, бо вона вже кілька разів питала мене, коли принесу їй домашнього масла. Звісно, я передавала мамі вчительчине «прохання», але мама щоразу чомусь ставала глуха й німа. Зі злості я копнула банку ногою. Вона перекинулася, імпровізована паперова накривка, обмотана нитками довкруг шийки слоїка, злетіла — й молоко розтеклося по підлозі великою білою плямою. Карга з диким вереском ухопила указку й кинулася до мене. Я з переляку вискочила в коридор… прямо в руки директорові, який саме проходив повз наші двері. Довідавшись, чим наша учителька витирала дошку й звідки під столом з’явилася біла калюжа, директор став рвати й метати: ще бракувало, аби й про отакі речі довідалися в райвно — тоді йому не те що не втриматися на своїй посаді, а й узагалі хіба що вішатися!

Назавтра до класу із паличкою в руці увійшла наша Марія Степанівна! Вона навіть недовідлежала свого лікарняного, бо директор переказав або негайно виходити на роботу, або надалі про вчителювання навіть не мріяти. Класом наче ангели пролетіли: ми перестали битися між собою, прозиватися, підлаштовувати один одному дрібні капості. Навіть на перерві не покидали свого класу, горнулися до улюбленої вчительки, а після уроків не один лишався, щоб поділитися з нею якоюсь таємницею чи розповісти про свої домашні прикрощі.

Коли весна ввійшла у повну силу, вчителька водила нас у лісопосадку, де рясно цвіли проліски, а після них — білі анемони. Анемонами там було наче всіяно! Великі й маленькі, повністю розкриті й ще тільки пуп’янки, вони вкривали всю землю в лісопосадці й так сліпучо цвіли, аж очам було боляче на їхні плеса дивитися. Мені ж особисто Марія Степанівна показала в гущавині шкільного саду кубельце їжаків. Старої їжачихи ми не застали, а її малята мали вигляд колючих каштанів, тільки були не зелені, а якісь жовто-бурі. Ми з учителькою домовилися більше ніколи кубельце не навідувати й нікому про їжачків не розповідати, бо мати-їжачиха покине своїх малят — і вони повмирають з голоду.

Уже перед закінченням першого класу вчителька повела нас дивитися на літаки й на парашутистів, які приземляються на аеродромі. Ясна річ, здалеку, — але й це обернулося для цілого класу надзвичайною пригодою. Аеродром, що розташовувався кілометрів за три-чотири від нашого села, був великим військовим об’єктом. Я пам’ятаю ті дні, коли СРСР вводив війська в Чехословаччину: літаки тоді злітали вдень і вночі, ревучи так, що аж шибки в хатах деренчали.

Ми побачили, що спочатку з літака скинули на парашуті важкий мішок. Вчителька пояснила, що таким чином перевіряють, чи вітер не віднесе парашутистів кудись від призначеного місця. І коли вантаж вдало приземлився, з літака посипалося тих парашутистів, як гороху: один, другий, третій… восьмий, дев’ятий… Парашути були не тільки повністю білі, а ще й червоні та сині, а то й складалися із кількох кольорових «скибок»: одна червона, друга — біла або сині з білими. Ми зачаровано дивилися, як у повітрі пливуть красиві куполи, під кожним із яких гойдається маленька людина. Та раптом зірвався вітер. Учителька сказала, що пора додому, а то ще дощ почнеться, й змокнемо до нитки. Ми вервечкою попрямували по стежці над колишньою велетенською вирвою від авіаційної бомби, в яку з минулого літа колгосп звозив тракторами гноївку зі свиноферми, щоб навесні використати це добриво на найближчих полях. Але напровесні про смердюче місиво в колгоспі чомусь забули. Згодом воно зверху поросло зеленок) шубою бур’янів, а влітку здавалося веселою галявинкою на тлі вигорілої від спеки рослинності на пасовищі.