Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 25

Метод швидкісного навчання Анеля придумала сама: вона повинна вхопитися мені за обидві ступні, а я маю бити по воді руками, щосили пливти вперед і старанно волікти «живий причеп» за собою. Теоретично все виглядало більш-менш перспективно. На практиці ж сталося зовсім по-іншому: вчепившись мертвою хваткою в мої ноженята, Анеля відразу ж потягла мене на дно. Я навіть очей не встигла заплющити, тож і донині пам’ятаю мутно-зелену воду, бурі канати, які відділяють одну доріжку від іншої, гарячу трубу на дні басейна, що нею обпекла собі плечі, а головне — мою відчайдушну боротьбу за життя, бо вгору вже зашелестіли бульбашки з моїх рота й носа, легені неприємно занили, а шлунок надувся від води, що туди потрапила. Я щосили била руками й ногами, поки не вирвала праву ногу з Анелиної руки і п’ятою не вдарила дівчину що було моці в самісінький ніс. Ліва подружчина рука ослабла, я вивільнила й свою другу ногу і пробкою вигулькнула на поверхню, судомно хапаючи ротом повітря. Те, що я побачила, тепер прокручується, як кадри зі сповільненого фільму. Фізрук кидає скакалку й просто у спортивному костюмі стрибає у басейн і пірнає за Анелею. Коли витягли з води її бездиханне тіло, робили штучне дихання й викликали «швидку допомогу», я не могла пояснити переляканим однокурсницям нічого, тільки дрібно тремтіла від пережитого жаху.

Хоч Анеля й зосталася жива, більше нас у басейн не водили і плавати не вчили. Води відтоді я боюся панічно. Далі, ніж по кісточки, не заходжу ні в річку, ні в море. Жодні потуги навчити мене плавати не вдаються ні за які умовляння навіть при найвищих професійних уміннях добровільних тренерів.

V

Наприкінці квітня, у другому класі, я серйозно захворіла: підхопила гепатит А. Зрештою, не я єдина. У шкільному коридорі стояв великий металевий бак із краником і приковане до нього ланцюжком погнуте алюмінієве горнятко. У той старенький бак шкільна прибиральниця щоранку наливала два відра холодної води із криниці. З нього ми всі й пили воду, тож і заразилася «жовтільницею» третина класу. Та, окрім мене, у лікарню батьки не віддали нікого. Моя ж мама панічно злякалася, що захворіють брат і сестра, а може, й вона сама, тому змусила тата пізно ввечері везти мене велосипедом до інфекційної лікарні. У ті часи від слів «інфекція», «інфекційна хвороба» віяло містичним жахом. Вони чомусь асоціювалися якщо не з видимою смертю, то, принаймні, з її явним наближенням. Навіть коли мене вже виписали з лікарні, мама дала мені окреме горнятко, окрему миску й ложку і категорично заборонила їсти з іншого посуду. Спала я теж тоді в окремій кімнаті. Сама. А гратися з братом і сестрою мені було суворо заборонено ще з добрий місяць.

Тяжко бути відторгнутим. Людина — тварина стадна. Без спілкування з іншими їй робиться не просто нудно — настає упадок усіх життєвих сил. Ну й що з того, що не змушували до жодної роботи, що корову на пасовищі пас дідусь? Зате ж замикали на ключ, і я цілими днями сиділа під домашнім арештом, — а надворі буяло літо, набирала соків у саду зав’язь, щебетали ластівки, літали метелики, оси й бджоли! Можна було цілими днями читати книжки, але чомусь не хотілося. Дозволялося спати досхочу, але щось піднімало мене на ноги з першими променями сонця. Не заборонялося годинами слухати радіо, але й воно також стало нудним, аж зеленим. Я вперше зрозуміла, що означає бути інакшою, не такою, як усі, й збагнула, як це драматично. Тоді ж мені довелося пережити такі нестерпні дні, які стають неймовірно важкими навіть для дорослих. Для всієї родини я була «заразною», а отже, небезпечною, небажаною, — словом, такою, якої слід відверто сторонитися.

Значно пізніше, коли я вже працювала в Обласному Центрі й жила зі старшим сином у гуртожитку, на нашому поверсі мешкала сім’я молодого «даішника». Він примудрився десь заразитися гонореєю. Про це довідалися всі гуртожитські сусіди і стали його сахатися так явно й відкрито, наче гонококи роєм кишіли навколо своєї жертви у радіусі щонайменше двох метрів. Я тоді, мабуть, теж була подібна на власну маму, яка вважала за найліпше спекатися мене, «жовтушної», запроторити в лікарню подалі від хати, й за тридцять п’ять днів мого перебування там не відвідала жодного разу. Тож коли Лейтенант виходив зі спільного туалету (єдиною для кількох гуртожитських сімей ванною кімнатою я тоді принципово не користувалася), я сама чи хтось інший із мешканців нашого блоку, боячись «зарази», тут же хапали в руки пляшку із хлоркою та щедро поливали нею й унітаз, й підлогу в туалеті, — аж доки поверхом нижче не проступили оранжеві плями, й комендант, зловивши мене на місці злочину в момент псування громадського майна, не зчинив такого скандалу, що весь блок збігся на його крик.

Інфекційні хвороби, як і найстрашніший, бо найганебніший, їх різновид — венеричні захворювання, тоді вважалися жахливою річчю. Пам’ятаю, як на третьому році навчання в інституті завагітніла ще до шлюбу наша однокурсниця Поліна — непоказна на вроду, затуркана дівчина, донька лісника із глухого села. З рідної хати її жорстоко й безжалісно виживали, за те що дала до весілля, та й сам винуватець проблеми з оформленням шлюбу не квапився, навіть зверхньо заявляв батькам дівчини, що ще мусить перевірити, чи та дитина буде на нього подібна. Тим часом страшний токсикоз не давав нещасній спокою. Комендант гуртожитку порадила Поліні звернутися в жіночу консультацію: може, там чимось зарадять. Вагітну послали здавати аналізи, зокрема й такий, обов’язковий для всіх майбутніх мам, як кров із вени на реакцію Вассермана. Результат аналізу був, як грім з ясного неба: три плюси, що означало — сифіліс у піковій стадії! У гуртожиток несподівано нагрянула міліція, з жорстким упередженням опитала всю нашу студентську групу й просто серед ночі забрала дівчат із Поліниного блоку на перевірку. Такі ж самі гості з’явилися на порозі в її батьків і в домі нареченого. У всіх аналізи виявилися від’ємними. Полінин хлопець привселюдно називав свою колишню дівчину к…рвою француватою [42], батьки повикидали з хати на вулицю під паркан усі її речі. Поліна з відчаю спробувала накласти на себе руки в гуртожитку, але дівчата її вчасно зняли із петлі. Викликали «швидку», бо хоч екс-повішельниця вже дихала, проте ніяк не приходила до тями. Її терміново, під голосний рев сирени «швидкої допомоги», відвезли в неврологію, де вліпили діагноз «шизофренія», як це робили тоді всім, хто зважувався на суїцид, а в паспорті утелющили спеціальний штамп. Наступного дня вагітну замкнули в дерматолого-венерологічному диспансері для примусового лікування від сифілісу й почали готувати до аборту. А ще через кілька днів з’ясувалося, що в бідолашної — «усього лише» гепатит, при якому реакція Вассермана дає такий самий результат, як і при сифілісі. Полінин наречений таки повів її під вінець, але внаслідок убивчої протисифілісної терапії дитина народилася розумово відсталою й у вкрай тяжкому стані прожила аж двадцять чотири роки, доки Бог її не забрав. Коли я зрідка зустрічаюся зі своєю колишньою однокурсницею, мені завжди стає моторошно від того, що вона пережила. Але Поліна ніколи про свої митарства не згадує. Зараз її обсіли інші клопоти: чоловік-пияк, який виносить із хати все, що вхопить, троє неслухняних синів-шибеників, спаралізована свекруха й рідна мати у такому ж стані, між якими вже добрий десяток літ розривається нещасна жінка…

Татові довго не відчиняли дверей приймального покою інфекційної лікарні. Потім ще добру годину сонні люди в білому сварилися з батьком, чому він, а не мама, привіз хвору дитину, чому не зробив цього вдень, а серед глупої ночі, вимагали мого свідоцтва про народження, бідкалися, хто ж у лікарні буде розчісувати мої довгі коси. Нарешті мене таки прийняли, скупали, перевдягли у страшенно запране лахміття, яке звалося лікарняною піжамою, та й завели в порожню палату, щоб не контактувала з іншими хворими, допоки медики не отримають результатів усіх аналізів. І ось я, дев’ятирічна дитина, лежу одна-єдина в порожній палаті. Досі я ще ніколи не ночувала сама, мені дуже страшно, й від цього ніяк не можу заснути. Моторошно навіть плакати вголос: ану ж на моє хлипання у дверях з’явиться яке-небудь страшидло з гострими зубами й кігтями!