Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 4

Так ось, пан на сповіді каже ксьондзові:

— О муй ксєнже! Я мам ґжех!

— Які ґжех?

— Пан цаловал паню!

— Пан цаловал паню в уста? О, то єст вєлька розпуста!

— Нє! Пан цаловал паню ніжей!

— Пан цаловал паню в перси? О, то вєлька бєда бенджє!

— Нє, пан цаловал єще ніжей!

— Чи пан мондри, чи пан ґлупі? Пан цаловал паню в дупу?

— Нє, пан цаловал з друґєй строни!

— Пан цаловал з друґєй строни?! Вшисткє ґжехі одпущоне!

І обидві цьоці голосно регочуть. А відтак гостя згадує ще одну веселу оповідку — про якусь паню, котра запрошує колєжанку піти до лісу: «Ходімо по гриби: може, знайдемо якогось…бака!». Останнє слово мені зовсім не знайоме. Знаю подібне — «рибак», бо дядько зі своїми друзями — суддями й прокурорами інколи вибирається ловити рибу на стави, але ні мене, ні цьоцю Дозю з собою брати не хоче. Тільки от чому в цьому, уперше мною почутому слові на самому початку замість «ри» цьоця Жирафа говорить «ї», та й що, зрештою, воно означає? Напевно, це такий гриб, бо ж збираються в ліс по гриби.

Коли приходить на обід дядько Данило і за те, що кумедно пародіюю його рухи й жести, каже: «Цo пан рoбі, мaлпа сoбі!» — завзято перечуся з ним, що я не «навпа», бо в мене нема хвоста. А тоді ховаю дядькову краватку в салатовий порцеляновий кавничок на кухні. Цьоця Дозя завжди підсмажує кавові зерна на пательні, тоді меле їх у млинку, заварює коричневий пахучий порошок у металевій турці з довгою ручкою, а далі переливає киплячу каву в порцеляновий кавник — і вже з нього за столом розливає в такі ж самі малесенькі й гарнесенькі, зверху салатові, горнятка. На блідо-зеленому тлі кавничка, горняток і тарілочок в’ються гілочки якогось дуже гарного рожевого цвіту, а всередині весь посуд — чорний, тільки по самих краєчках — тоненькі золоті пружечки. Я дуже люблю розглядати цей сервіз, але цьоця Дозя щоразу при цьому аж тремтить: боїться, що я випущу з рук якусь порцелянову штукенцію — і цей раритетний кавовий набір також стане розпарований, як уже два чи й три попередні, котрим я скрутила роги. Коли ж дядько Данило ніяк не може знайти свою краватку, а вже запізнюється на судовий процес, то починає просити мене під миленний бік негайно віддати йому вкрай необхідну річ, бо інакше я буду «мати ґжех» — і ксьондз призначить мені важку покуту. Почувши знайоме слово, я вибираюся з ногами на ліжко, скачу по ньому, аж стогнуть пружини, й виспівую: «Я цалoвал з дрyґі стрoни — вшисткі ґжeхи отпущoни!». Цьоця Дозя хихоче. Вона й не здогадується, що сьогодні ще чекає на неї саму!.. Врешті дядько, махнувши на все рукою й сподіваючись, що коли не буде більше наполягати, то я сама поверну краватку, каже цьоці Дозі, аби подавала каву.

Побачивши в її руках паруючий кавничок, я розпачливо зойкаю: дядьків шикарний галстук залитий гарячим напоєм! Цьоця, звісно, й припустити не могла, що всередині щось може бути, і навіть не зазирнула туди, коли наливала каву. Тепер треба витягати з шафи інший костюм, іншу краватку й іншу сорочку — бо до того одягу, що на дядькові, годилася лише та краватка, котра зараз парує в кавнику. Тітка вмикає електропраску і швиденько прасує комір, манишку й манжети іншої сорочки, бо вже нема часу, щоб довести її до пуття цілком. Тепер бідний дядько мусить добре пильнувати, аби не розстебнувся жоден ґудзик у піджаку: сорочка попрасована лише у видних місцях! Чи вдасться цьоці Дозі врятувати залиту кавою улюблену дядькову краватку — один Пан Біг знає, але так уже сталося, й нема на то ради!

Провівши дядька на роботу, ми з цьоцею прямуємо на базар, але дорогою я раптом починаю вередувати, що голодна. Так, ми щойно обідали, але ж якраз проходимо повз літню кав’ярню, де вже якось ласували різними смаколиками! Я хочу їсти, зараз на всю вулицю закричу, що дуже-дуже голодна! І цьоця Дозя поступається моїй черговій примсі. Сідаємо у зручні кріселка за білосніжний столик, тітка читає меню, а я вибираю, що буду їсти й пити. О, мені обов’язково — велику й смачну відбивну! Що на гарнір — це не так уже й важливо, можна й зовсім без гарніру (я ж сита!). І ще мені конче — абрикосового соку: я його дуже люблю. Цьоці ж принесуть віденську каву й мацюпусеньке тістечко. Як таке пусте замовляти, то краще взагалі обійтися! Звісно ж, я про це кажу вголос. Тітка буряковіє, нахиляється до мене й шепоче, аж сичить:

— Закрий пельку на петельку!

Пам’ятаю цьоцину науку, що їсти треба повільно, добре пережовувати кожен шматочок, не кришити хліб, не видивлятися, що їдять і п’ють за сусідніми столиками. Тітка моїми манерами задоволена. Зі своєю кавою й тістечком вона справляється набагато швидше за мене й біжить «пудрити носик». О, тепер уже можна пороззиратися довкола! Біля дверей сидить дядечко Гіпопотам, а біля нього — Лисичка-Сестричка. У неї на голові — ціла куделя. Руда, мов лисиця, жінка з таким задоволенням облизує чайну ложечку і при цьому так ласо дивиться на свого залицяльника, що мені здається, ніби рано чи пізно вона і його з’їсть, як отой шматочок тортика, що на тарілочці. Навпроти мене п’ють каву якісь старенькі пан із панею. Вона каже йому, ледь помітно кивнувши в мій бік:

— Дивись, як дівчинка гарно орудує ножем і виделкою! Треба й нашу Маринцю так навчити!

— Як тебе звати, сонечко? — звертається до мене сивий пан.

— Ольдзя, — відрекомендовуюся, притуливши долоньку до грудей, як мене навчила тітонька.

— Вона — просто чудо! — милується мною старенька пані. — Ким ти будеш, як виростеш, дитинко? Актрисою? Співачкою?

— А може, лікаркою? — додає її супутник. — Чи стюардесою?

— Як виросту, я буду… буду… — тягну думку за хвіст, бо ніяк не можу згадати те дивне слівце, що його казала моя мама татові про цьоцю Дозю, коли ми приїжджали в Село. — Буду гарною…

— Панянкою! — в один голос підказує подружжя.

— К…рвою! — на всю кав’ярню без тіні сумніву виголошую я.

Зал регоче, аж заходиться, старенькі підводяться й ображено прямують до виходу, а з їхніх очей на мене й на цьоцю Дозю, що якраз повернулася, летять гарячі іскри праведного гніву. Тітка негайно виводить мене надвір. Але марно вона допитується, що ж я такого смішного сказала: я вже збагнула, що ляпнула дурницю, тож навіщо признаватися? Щоб дістати ляпанця по дупі?

Ми прямуємо на ринок й опиняємося між рядами, де продають гриби.

— Візьмемо лисичок, Олечко? — радиться зі мною цьоця Дозя. — Дядько Данило їх дуже любить.

— Ні! — копилю губки.

— То що — молоденьких опеньочків?

— Не хочу!

— Значить, купимо білих грибочків. Вони так пахнуть, такі смачні!

— Не хочу ні білих, ні червоних, ні зелених! — затялася я.

— А яких же ти грибочків хочеш? — необачно поцікавилася тітка.

Ой, краще б вона не питала!

— Я хочу…бака!

Базар ахнув, глибоко вдихнув, але видихнути вже не зміг. Цьоця відводить мене в якийсь кут і з червоним, як півонія, обличчям і сльозами розпачу в очах вичитує, що то гриб поганий, отруйний, їсти його не можна, навіть називати вголос не варто! Ми вертаємося поміж тими самими рядами з грибами, й услід за нами тягнеться довгий шлейф людського реготу. Тітка дуже сердита. Навіть не торгуючись, хутко купує червоного солодкого перцю, помідорів і баклажанів й тягне мене на зупинку. Ми сідаємо у майже порожній трамвай і їдемо додому. Грибів сьогодні на вечерю не буде.

І не треба! Не дуже й хотілося!..

Які ж ці дорослі немудрі! Зовсім не розуміють, щo дитину цікавить!

— Цьоцю! — скиглю я у напівпорожньому вагоні. — Я не буду його їсти! Я не хочу, щоб ти його купувала! Вертаймося на базар. Я хочу лише подивитися на…бака!

Літня кондукторка вхопилася за серце, а нечисленні пасажири понадувалися, як індики, від ледве стримуваного сміху. Ми вийшли на першій же зупинці. Обурена тітка дала волю своєму гніву: всипала мені добру порцію «пляцків на дупу» і пригрозила через мій язик більше нікуди з собою не брати. Вдома по телефону вона жалілася якійсь не відомій мені співрозмовниці: «Enfant terrible!» [15] А та втішала, що всі діти жахливі й час від часу ганьблять своїх батьків, бо відтворюють усе почуте, так що дорослі ладні крізь землю провалитися. Тож мене треба ви-хо-ву-ва-ти, а з цим може впоратися тільки хороший педагог із багаторічним стажем. На щастя, в Маргарити Григорівни, каже увечері цьоця Дозя дядькові, цього стажу — понад сорок років! Та й плату вона візьме невелику — словом, працюватиме більше для задоволення, ніж заради грошей.