Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 52

Спускаємося дерев’яними східцями в прибережний парк, де в таку пору ні душі, але доріжки, як не дивно, від снігу розчищено. Ріка замерзла тільки від берегів. Посередині — смуга майже чорної, сизо-оливкової води.

— Гірська ріка, — розуміюче каже Вовоччин дід і наче читає мої думки-сумніви про доцільність нашої прогулянки. — Чесно кажучи, я тебе привів не на ріку дивитися. Що там у школі сталося з Володимиром Романовичем?

— Це наш найкращий учитель! — зопалу кидаюся обороняти словесника. — Та перевірка, що приїжджала, — дурна, як пень.

— Ну-ну, не треба аж так категорично. Перевірка все-таки міністерська, а в міністерстві тупі працівники не затримуються.

— Ага, в міністерстві тупі не працюють, в підручнику дурниць не написано! — не вгаваю я.

— Вовочка прийшов додому після вашого міністерського уроку, як ошалілий. З порога почав на мене кричати, що школу кине, з дому втече, якщо я за Володимира Романовича не вступлюся.

— То я його намовила, власне, фактично змусила, просити вас не дати Володимира Романовича на розправу.

— Та знаю я, знаю! Навіть у тому компетентний, що вашій завучці — як ви її в школі називаєте? Урюк? — ти всі примітки й коментарі з «Кобзаря» детально проаналізувала, а вчительці математики — як ви їй прозиваєтеся? Шім-Вішім? — прочитала політичну лекцію з історії України! Ще й наголосила, що це гидко й несправедливо — не дозволяти учням мати власну думку!

— Вони, що, вам наскаржилися?

— Якби ж то! Доноси понаписували в КДБ!

— Куди? — прошепотіла я самими губами.

— Туди! Та не хвилюйся ти так, а то ще знепритомнієш і просто на сніг звалишся! Я наказав усю ту писанину принести в мій кабінет і знищив. Органи ані пікнули: партію мусить слухатися й КДБ. Але ж, дитино, завтра, або через тиждень, або через місяць ваші вчителі нові доноси понаписують! І якщо це зробить не твоя улюблена вчителька математики, якій ти про гидоту і несправедливість промовилася в пориві гніву лише тому, що їй найбільше довіряла, і не Урюк, — то Амеба, директор, секретар комсомольської організації школи або й піонервожата. Влізуть тобі в душу, витягнуть потрібну інформацію — й акуратненько все запротоколюють. Ти, що, не здогадуєшся, що в кожному колективі працюють люди, котрі щомісяця своїми письмовими доносами сумлінно відпрацьовують неабиякі гроші? Повір мені, про це всі знають! Урюк донесла, наприклад, що в тому помешканні, де ти з батьками живеш, навіть ікони є.

— У селі нема такої хати, щоб образи на стінах не висіли! Але ж наша завучка у мене вдома ніколи не була!

— А ще написала, що ти, коли проходиш повз церкву, хрестишся.

— Таж я непомітно!

— А ваша Урюк помітила! А вчителька математики червоним чорнилом у своєму доносі підкреслила, що ти їй особисто із превеликим обуренням заявляла, що про Коліївщину довідалася тільки з «Кобзаря» та з «Коментарів» до нього, бо історію України ви в школі вивчали, починаючи тільки з 1917 року.

— Але ж це чистісінька правда! 1917 роком історія України в підручнику й починається! То що ж виходить: до самої Жовтневої революції нашою територією бігали пітекантропи й жестами один в одного перепитували: «Тут мамонти не пробігали?».

— Господи, ти їй хоч цього не ляпнула?

Мовчу: сказала! Але як Шім-Вішім могла так вчинити? Я ще здатна зрозуміти, що Урюк — донощиця, бо з цією давно все ясно. Але ж математичка, котра сама себе називає нашою старшою сестрою! На кожному уроці мене хвалить, постійно розпитує, як мої справи з інших предметів!

— Яка ти дурненька! Так заявляти — все одно, що саму себе за ґрати садити.

— Що тепер буде? — питаю і з соромом відчуваю зрадливе тремтіння в голосі.

— Нічого. Й Володимирові Романовичу вже також нічого не буде.

— Дякую.

— Знаєш, я ходив до вашого вчителя додому. Не міг його викликати до себе в кабінет: там давно повно «жучків». Й у нашій квартирі, напевно, — не менше.

— В нас у коморі теж жучки завелися, — наївно кажу я. — У крупах і квасолі. Ґерґелиця називаються.

Вовоччин дід щиро й довго регоче:

— Я не про ґерґелицю, а про підслушку! Контора пильнує владу, влада старається давати конторі раду. Одні в інших під ковпаком. Так ось: прийшов я до Володимира Романовича. Кажу: поховайте заборонені книги, бо найближчими днями можуть зробити у вас обшук.

— Як у Пушкіна?

— Набагато ретельніше! Володимир Романович мого попередження злякався, розгубився. Заперечує мені, що заборонених книг у його бібліотеці нема. А по очах бачу: є! Підійшов я до книжкової шафи — ага: на видному місці — поезії відомого буржуазного націоналіста.

— Якого?

— Навіщо тобі знати? Того самого, що написав пісню, яку дуже любив мій батько:

— Гарна пісня.

— Ще кращий термін дають за книжки подібних авторів! А потім з’ясувалося, що Володимир Романович має й Біблію від Шептицького — з його ж дарчим написом, і книги з історії України Грушевського, Крип’якевича й Аркаса, та й історію літератури Єфремова.

— Хто це?

— Люди.

— Хто вони? Не бійтеся, я нікому нічого не скажу.

— А що казати? Що тобі їхні імена говорять? Ти ж їх від мене вперше почула, попрошу повторити — не зможеш.

— Чому не зможу? Історія України Грушевського, Крип’якевича, Аркаса, історія літератури Єфремова. Слова пісні також відразу запам’яталися.

— Нічого собі! І надовго?

— Назавжди.

— М-да!.. Мені би таку пам’ять!.. Але все одно слухай далі. Ледве умовив я Володимира Романовича небезпечні книги якщо не знищити, то бодай десь закопати. Довго впирався, що зогниють у землі. Аж поки дружина не заголосила: «Краще буде для мене й наших трьох доньок, якщо ти десь у Сибіру гнитимеш?».

— У Сибіру?

— Чого пополотніла, Попелюшко? У Сибіру, між іншим, покійники не гниють. Там вічна мерзлота… Ну й розбалакався я з тобою! І розбалакався, й уже навіть добалакався! Прошу одне-єдине: будь обережна! Не відкривай душу перед кожним зустрічним. І Боже тебе борони, дитино: не дискутуй на історичні теми — таким брудом обляпають, що й у свяченій воді не відмиєшся!

— Навіщо ви мені все це розповідаєте?

— Бо вірю тобі. Такі, як ти, — найнадійніші.

— Які — такі?

— Про Спарту з історії знаєш? Це не про Хмельницького й Мазепу — про спартанське виховання читати не заборонено.

Ми помовчали. Звернувши назад, до дерев’яних східців, що виводили на центральну вулицю міста, старий мовив:

— Не хочеш провідати Вовочку? Він так зрадіє! Та й я тобі вдома ще один секрет відкрию.

Дорогою Вовоччин дід розповів, що він родом зі Стрия на Львівщині.

— Мої батьки між собою познайомилися мало не в такому віці, як ти з Вовочкою на новорічній ялинці. Тільки тоді ялинка ще була різдвяною. І, уявляєш, тато ще малою дитиною збагнув, що мама — його майбутня дружина? Уявляєш?

— Ні, — щиро признаюся, бо й справді важко повірити в таку прозірливість дитини.

— То є доля! — каже Микола Аннищук.

— А ваша дружина не розсердиться, що я прийду в гості?

— Ні, що ти! Але, — Вовоччин дід глянув на годинник, — я дуже сумніваюся, що Улита Сергіївна вдома. Зате Вовочка в цей час, напевно, мучить свою бідну скрипку. Бабуся переконана, що він має обов’язково отримати музичну освіту, але це вже стало для нашого внука каторгою, а не святом. Ось малювати — це дійсно його призначення. Він і серед ночі сідає за мольберт!

— Можна подивитися Вовоччині малюнки?

— А це якраз і є той сюрприз, що я обіцяв. Тільки — цить: мовчи, язичку, будеш їсти кашку!

Ми ввійшли в чистенький під’їзд і піднялися на другий поверх. Мій супутник легенько натиснув на кнопку дзвінка, пролунала коротка приємна мелодія і двері майже відразу відчинилися.

— Ти що, за портьєрою сидів у засаді? — здивувався старий.