Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 58

— Може, ти щось і про Катрусю чула?

— Ти вже свою Катрусю ніколи не побачиш!

— Чому не побачу?

— Ха-ха! Нема Катрусі!

— У Польщі? В Італії?.. Таки урвався терпець, покинула стару алкоголічку й виїхала за кордон?

— На той світ виїхала твоя Катруся! Напилися вони з мамою, як свині, та й згоріли живцем разом зі своїми хабалями! Крім їхньої, ще дві квартири вигоріли до тла, — правда, ніхто більше не загинув. Та й Катруся твоя могла врятуватися! Вона зопалу вибігла на подвір’я, а тоді, дурна, бо п’яна, вернулася й ускочила знов у полум’я — за якимись документами!

— Жах!

— Це ще не жах! Ігор-Боксер у рекетири пішов, кажуть, — Вірка-Шкірка довірливо стишила голос, — а принагідно ще й кілером підробляє. Тобі часом не треба когось на той світ відправити?

— Здуріла?!

— Бачу, якось із нового магазину (ще й товари туди не завезли) при його власникові наш Боксер знімає двері. Питаю Ігорка, навіщо, — й чую самовпевнене: «Нам на Тайванє і кєрасін прігадіцца!».

— А Лілька Блоха?

— О, та взагалі вчудила! У банку заступником директора працювала після інституту, гроші гребла лопатою — а таки поперлася в Землю Обітовану! Це, здається… чекай, згадаю! — так-так, у вісімдесят третьому році було: вся їхня родина почала документи на виїзд оформляти. Але що значить — раса. Обміняли трикімнатну квартиру на двокімнатну, двокімнатну — на однокімнатну, а останню — на комірчину навіть без вікон у якійсь зачуханій комуналці.

— Навіщо?! Нічого не розумію!

— Ти що, у вісімдесяті роки на Марсі жила? Не пам’ятаєш, що в СРСР квартиру не можна було ні купити, ні продати, хіба тільки обміняти? Тож і міняли, щоб усіх своїх одноплемінників, котрі тут залишалися, забезпечити кращим житлом, ніж ті мали! Ха-ха! Державі Гольденблохи здали тільки темну комірчину.

— Навіщо їм було виїжджати? Жили, як при комунізмі!

— Ліліана дуже боялася, що їх скоро почнуть різати!

— Який абсурд!

— Чесне слово, так боялася, що таки кокнуть, — аж трусилася! А коли вже в поїзд її родичі почали сідати: всі в таких перстенях, кожна каблучка з перепелине яйце, у таких норкових шубах! — упала на коліна й давай цілувати землю! Комедія! Так лиш емігранти в новелах Стефаника робили!

— А ти звідки знаєш, що лише в новелах? Ти ж нікуди не виїжджала!

— У мене нема Землі Обітованої на березі Мертвого моря!

— Твоя Земля Обітована — під ногами.

— Говори! Яка це Земля Обітована? Це — задрипана Україна!

— Звісно, задрипана, якщо її випускники інститутів у туалеті прибиральницями працюють!

— Думаєш, мене такими словами боляче вразиш, гостро діткнеш? Аякже… Я — залізобетонна!

— Та будь собі хоч чавунна, хоч титанова!

— Платинова — краще! Треба тільки перефарбувати волосся а ля блонд. Дуже пасуватиме до цього закладу, — й Віра повела рукою на туалетні кабінки. — А старий Ізьо, Лільчин дядько, пам’ятаєш, той пейсатий, що приїжджав зі Львова, коли в Шепарівському лісі відкривали монумент розстріляним німцями євреям і нас зі школи возили туди на мітинг, подарував Ліліані на пам’ять та-а-аку картину! Я прийшла до Блохи за панбархатними шторами — пообіцяла мені їх подарувати перед від’їздом, то чому мали пропадати? Ледве ті штори додому доперла — тяжезні! — й тоді власними очима побачила те мальовидло. «Ольдзя малює зоопарк» — було підписано внизу. На тій картині звірі, як привиди, ледве вгадувалися за намальованими на стінах — ха-ха, зіпсувала дурна дитина шикарний ремонт у квартирі! — кольоровими клітками. А старий Ізьо весь час мені повторював, що для Ліліани відриває від серця найкращу річ зі своєї колекції.

Мене наче охопило вогнем: це ж те полотно, яке після смерті цьоці Дозі я так і не змогла випросити в її другого чоловіка! А Ізьові, виявляється, віддав… Вірніше, продав.

— Але картину на митниці у Гольденблохів конфіскували: не можна твори мистецтва без офіційного дозволу вивозити! — смакує Вірка-Шкірка чужими неприємностями, як ментоловою цигаркою, хоч насправді палить якесь дешеве барахло. — Ізьо писав у Київ слізні прохання повернути його власність, бо це колекційна річ, яскравий взірець сучасного живопису. Відписали, нібито картина дійсно має художню цінність і надалі зберігатиметься в державному музеї. А наша Лілька в Ізраїлі ще й у армії мусила відслужити! Уявляєш? Наша горда і пишна модниця із дванадцятисантиметровими шпильками на взутті — і в камуфляжі та з автоматом! Хохма!

— А ти звідки й про це знаєш?

— Ліліана Дануті Юрковій ще три роки листи з Ізраїлю писала. Андрійченко в нас працює помічником машиніста приміського дизеля, згадати спільних знайомих любить — усе мені переповідав! Прикинь собі, Ліліанина родина найбільше боялася втратити не Ізьову картину, а свої натуральні шуби й золото. Ліля домовилася з Данутою, що коли Гольденблохи благополучно перетнуть кордон і все їхнє багатство при них залишиться — то на конвертах зі свого Ізраїлю наклеїть марки з овочами, фруктами або квітами, а якщо конфіскують — з архітектурними пам’ятками чи краєвидами міст. Ха-ха-ха! На марках були зображені орхідеї, банани й ананаси! Виявляється, те, що одягнуто на людину, відбирати не мали права. А про картину Лілька написала в листі прямим текстом! Таку нікчемну інформацію при перевірці пошти навіть тушшю не замазали — це ж наука для інших емігрантів: не вивозьте з СРСР контрабандою мистецькі цінності — скрипки Страдіварі, картини Рубенса й Рафаеля! Ха-ха! КГБ бдіт!

Ось які справи… Катрусі нема. Ліліана в Ізраїлі. Вірка-Шкірка, за версією шкільної педради — без п’яти хвилин прокурор, миє вокзальні туалети. Хто з нас у шкільні роки міг би уявити, що все так перекрутиться, перемішається, перелопатиться?

— Іван Буркай буде на мера балотуватися. Пам’ятаєш Буркая? Того, що співав «Я до тої Катерини не піду ніколи»?

— Пам’ятаю. Він після ПТУ львівський Політехнічний з відзнакою закінчив.

— А читала в газеті про нашого директора школи?

— Він ще живий?

— Живий, живий! Володимира Романовича давно нема, Амеби нема, Шім-Вішім торік померла. Урюк — минулого тижня, ще, мабуть, і ноги не застигли, а старий п…рдун і досі живе!

— Ну й що цікавого про нього написали?

— Почуєш — зомлієш: по сумісництву кадебістом працював, а в молодості на комсомольській роботі відзначився тим, що на Різдво так гнався за малим колядником, що в нещасної дитини розірвалося серце. Уявляєш, хто у нас був директором!

— Уявляю. Тільки не розумію, чому газети постійно копирсаються в усякому г…мні! Про Вовоччиного дідуся чомусь ніхто не напише й не розповість про те, чому секретар райкому під поїзд кинувся. Правда ж?

А може, хтось таки розповість, як оце я про свій дев’ятий клас! Але треба знову ловити нитку пам’яті й повертатися назад, бо вкотре чомусь відволіклася й зруйнувала всі хронологічні рамки.

XVI

Коли я уважно прочитала умови завдань свого варіанта, то полегшено зітхнула: впораюся! Проте третя задача не піддалася ні з першого разу, ні з другого, ні з будь-якого іншого — я перепробувала всі можливі способи. Збагнувши, що це, напевно, найтяжче завдання цьогорічної республіканської олімпіади, я взялася за інші, навіть за ті, котрі вважалися необов’язковими завданнями просто на кмітливість і до яких в учасників олімпіади переважно руки не доходили: не вистачало часу. Серед цих необов’язкових завдань, за які при позитивному вирішенні все-таки нараховувались додаткові бали, були, наприклад, такі: «Запишіть, використовуючи будь-які математичні дії, число 100 сімома вісімками, а число 1000 вісьмома вісімками». Сімома цифрами вісім записати число сто виявилося не дуже й важко: 88+88:8-1-8:8. Щоб розписати вісьмома вісімками тисячу, довелося таки добряче поламати голову, але на якомусь етапі я збагнула, що для цього існують аж два рішення: (8888-888):8, а також 888-1-88-1-8+8+8.

Коли ж із завданнями на кмітливість було покінчено, я знову повернулася до нерозв’язаної задачі. Минуло півтори години, друга, дві з половиною… Треба переписувати з чернетки виконані завдання! Проте навіть після того, як усе вже було мною начисто переписане, я й далі до очманіння ламала голову над третьою задачею. На чернетці вже не залишилося місця, тому довелося попросити чистий листочок зі штампом. Його мені, звісно ж, дали, але, відірвавши очі від роботи, я помітила, що аудиторія напівпорожня. Кінець! Інші учні розв’язали третю задачу, а я не справилася! Та коли хтось із комісії заявив, що до кінця олімпіади залишилося три хвилини, я з розпачем ще раз обвела поглядом аудиторію — і раптом збагнула, що досі сидять над своїми роботами тільки декілька тих дітей, у кого, як і в мене, — перший варіант!