Дівчинка на кулі - Слоньовська Ольга. Страница 85

Гуртожитське життя також вирувало, клекотіло, кипіло й деколи аж збігало на гарячу плиту життя. Ми не просто мирно співіснували під одним дахом, а й розуміли одне одного навіть у ті моменти, коли взагалі було важко щось збагнути. Пам’ятаю, як Анеля привезла з дому цілого обскубаного й випотрошеного півня і поклала його варити, а зі спільної кухні по всьому довжелезному коридору нашого поверху пішли такі ресторанні пахощі, що аж у ніздрях залоскотало. Ми поквапно готувалися до практичної з фольклору, але все одно через кожні п’ять-десять хвилин бігали на кухню: чи скоро? Нарешті Анеля вхопила рушник і пішла забирати каструлю зі звареним півнем у кімнату. Та — о горе! — бульйон кипів, а півня в ньому не було. Дістав півень ноги. Тільки масні патьоки, що поцяпали на підлогу, вказували, в які двері утік пернатий. Утім, який він пернатий, якщо давно обскубаний? Анеля тільки скрушно процитувала класика: «Умом Рассєю не панять. В Рассєю можна толька вєріть». У тій злодійській кімнаті, куди вели краплини жирного бульйону з нашого півня, жили хлопці з істфаку. Третьокурсники. Та як ми не гримали у двері й не погрожували їм громами й блискавками, нашим деканом і куратором, коменданткою Гепардівною і власними батьками, ніхто нам так і не відчинив. А через тиждень мешканці тієї ж оселі принесли нам винограду, ще й похвалилися, що «матєряльчік, тоже, небось, крадений», але навіть із такими застереженнями від гостинця ми не відмовилися і півня їм пробачили.

Надворі стояла золота осінь. Оранжево-багряні клени й жовті, аж золоті, каштани в парку так і вабили закохатися й постояти під цими деревами, помилуватися зорями, а якщо надворі хмарно, — то хоч ліхтарями, яких у парку вистачало. Дівочі серця аж тьохкали, так прагнули романтики, проте хлопців у гуртожитку було мало, а з міських найбільше, що можна було вполювати, — то хіба молодого шофера міського автобуса. На фабриках і заводах парубків пильнували тамтешні дівчата. На фізматі нашого педінституту, в інституті нафти й газу і в медінституті (а більше вищих навчальних закладів у Обласному Центрі й не було) за межі рідного клану женихів у жодному разі не випускали. Однокурсницям навіть там, де хлопців і дівчат у групах було порівну, треба було добряче постаратися, щоб не просто привернути до себе увагу, а й втримати у своїх руках, якщо вже попався, котрий кусався. Потенційні женихи прекрасно усвідомлювали свої переваги й піджартовували над тими, хто з великої любові чи зі ще більшої халепи мусив вести дівчину до шлюбу. Василь Калиновський, студент нашого інституту саме з тієї кімнати, в яку вже з бульйону вискочив Анелин півень, півтора місяця зустрічався зі студенткою зі спеціальності «Гірнича справа» інституту нафти і газу, хоча дівчата з рідного істфаку за ним мліли й горіли, палали й волали, а далі несподівано заявив друзям, що наступної неділі жениться, хоч уже через місяць має йти в армію. Звісно, хлопців відразу ж зацікавило, «па зальоту ілі па расчьоту», але Василеві було не до жартів. Перший сміхованець на факультеті тільки похнюпив голову й сумно визнав: «Віддав себе на офіру хитрій дівці з нафти й шміру».

Каштани й клени стояли прекрасні й сяючі довго: чорні стовбури, золотисто-жовте листя творили дивовижну гаму — поки в одну ніч приморозок не змушував їх скинути всі шати додолу. Та й тоді парк не втрачав своєї краси. Приємно було брести шелестким килимом, вибираючи собі для букету найкращі кольорові листочки. Або обсипати листям подруг. Або кататися на тому ж таки «чортовому колесі» і спостерігати згори, як парки й сквери набирають кольорів персидського килиму. Приємно, але дуже одиноко, самотньо. Тож вечорами дівчата відчиняли вікна й починали співати.

Чом ти не прийшов,
Як місяць зійшов?
Я тебе чекала, —

розпачливо рвалося на волю з третього поверху. Коли ж пісня гасла, вже з восьмого озивалися старшокурсниці провокативно-задеркуватою співанкою, що насправді вкладалася в народне прислів’я: «Не хочу — дайте, пустіть — тримайте, киньте за тин — та й мене за тим»:

Нехай тебе тії просять,
Що греблі розносять!
Нехай тебе тії знають,
Що гребі ламають!

А тоді: «Несе Галя воду», «Місяць на небі, зіроньки сяють», «Ой чорна я си, чорна», «Ой у вишневому садочку» й інші, інші, інші — мало не до півночі.

Звісно, співали й під гітару. Тут ішли в хід російські романси і студентський фольклор. Найбільше всім подобалася пісня про Адама та Єву, яким мої однолітки приписували студентську юність. Починав, як завжди, голосистий четвертокурсник Мар’ян із музпеду, ясна річ, під власну гітару, з якою не розлучався навіть на парах, за що й позбувся стипендії ще на першому курсі (бо надалі вона йому й не світила), — але приспів горлали всі студенти з усіх відчинених вікон гуртожитку:

В пєрвиє мінути
Бог создал інстітути,
Адам єво студентом пєрвим бил!
Он нічєво нє дєлал,
Ухаживал за Евай —
І Бог єво стіпєндіі лішил.
Да! Да! Да!
Ухаживал за Евай —
І Бог єво стіпєндіі лішил.
Адам нє растєрялся,
На станцію подался
Вагони с антрацитом разгружать:
Ах, Ева, Ева, Евачка,
Харошая ти дєвачка —
Із-за тєбя пріходітса страдать!
Да! Да! Да!
Харошая ти дєвачка —
Із-за тєбя пріходітса страдать!
А Ева в ету пору,
Краснєя от укоров,
Зачьот сдавала Змею-мудрєцу,
І Змєй, професор старий,
Єй прєпадньос падарок:
«Вот яблачка, што вам ідьот к ліцу!»
Да! Да! Да!
Єй прєпадньос падарок:
«Вот яблачка, што вам ідьот к ліцу!»

«Добре було в раю праматері Єві!» — щоразу спадало на думку найзавзятішим «хвостистам», котрі про стипендію навіть не мріяли: аби вже хоч не виключили після третьої невдалої перездачі! Отримаєш від професора яблучко — ага, розкривай кишеню ширше!.. Ще й із комітету комсомолу батькам додому напишуть — і тішся, паяце, над розгепаним спокоєм!

Холодная, галодная,
Стіпєндіі лішонная,
Ана схватила яблачка тот час,
Кусочєк аткусіла,
Адама угастіла,
Савсєм забив пра Божєскій пріказ!
Да! Да! Да!
Кусочєк аткусіла,
Адама угастіла,
Савсєм забив пра Божєскій пріказ!
Узнав об іх прадєлкє,
Гасподь на белам свєтє
Із уза ету пару ісключіл:
«Ідіте, размнажайтєсь,
В науку нє метайтесь», —
І на пращаньє іх благаславіл.
Да! Да! Да!
«Ідіте, размнажайтєсь,
В науку нє метайтесь», —
І на пращаньє іх благаславіл.

Після цих слів у багатоголосий хор невпопад вклинювалися навіть ті, хто взагалі не мав ні голосу, ні слуху. Співали не голосом, а серцем, як колись підкреслював Леонід Утьосов. Співали, бо надто близькою була й тема, й умови студентського існування, й бажання не тільки і не скільки вчитися, як кохати й кохатися: