Лазарит - Вилар Симона. Страница 110

Мартін покидав майдан, відчуваючи тугий клубок у горлі. Хоч яким недалеким і самовпевненим був цей хлопець, неможливо не захоплюватися його мужністю…

А невдовзі поширилася звістка про те, що султан Саладін запропонував Річардові та Філіпу нові умови: він готовий повернути християнам Єрусалимське королівство, включно із землями за рікою Йордан, якщо загони, що прибули з християнськими королями у Святу землю, вирушать з ним за Євфрат і допоможуть завоювати Західну Персію. Подейкували, що послання від султана привіз у табір хрестоносців молодший брат Саладіна – аль-Малік аль-Аділь ібн Аюб, який добре володів мовою франків і зумів справити на Річарда Левове Серце таке хороше враження, що той майже погодився. Та цього разу запротестував Філіп, і англійський король не став сперечатися зі своїм союзником.

Перемовини були безплідними, і страшні облогові вежі знову рушили до мурів виснаженої Акри. Одночасно запрацювали й стінобитні машини. Захисники міста масово гинули на стінах, палала вже вся східна частина міста, а через два дні, надвечір, несамовитий гуркіт струсонув повітря. Здригнулася земля – і Проклята вежа, що здавалася неприступною, завалилася у хмарах куряви та уламків, що розліталися на всі боки. В утворену пробоїну відразу кинулися хрестоносці, і бій тривав до глухої ночі, аж поки руїни вежі укрилися кучугурами загиблих християн та сарацинів.

Лише безмежна втома змусила хрестоносців припинити штурм, і повний місяць осяяв своїм блідим промінням моторошну картину погибелі та руїни. Не було жодних сумнівів: на світанку штурм розпочнеться знову, і місто впаде. А потім очільники хрестоносців віддадуть Акру на пограбування своїм воїнам, які пролили кров під її мурами.

Надвечір Мартін узявся за свою зовнішність. Якщо досі він прагнув здаватися звичайним мешканцем Акри, то зараз налаштував бритви, нагрів води і, умостившись біля дзеркала з полірованої бронзи, насамперед позбувся бороди. Потім скинув тюрбан та коротко підрізав бритвою волосся.

Нехаба, що із сором’язливою усмішкою стежила за його стараннями, зауважила: тепер він став значно молодшим та гарнішим.

Мартін не відповів, задумливо роздивляючись у дзеркалі відображення дівчинки.

Нехаба, зі своїм смаглявим личком, карими мигдалеподібними очима й носиком з легкою горбинкою була типовою єврейкою, хоча з таким же успіхом її можна видати за магометанку. Хоч би як запекло хрестоносці боролися з мусульманами, їхня ненависть до народу Тори, який не визнав свого одноплемінника Сином Божим і кинув його на страту замість злочинця Варрави, була ще глибшою.

– Мусо! – гукнув Мартін. – Роздобудь для жінок і малюка Езри сарацинське вбрання. Нехай краще їх сприймуть за мусульман, ніж упізнають у них євреїв.

Ніхто не заперечував, тільки Сара заплакала, міняючи свою розшиту візерунками симарру на довгу чорну абаю і хіджаб.

– О, Мойсею! – вигукувала вона. – О, Ароне!

– Годі, пані! – обірвав її голосіння Мартін. – Не згадуйте нікого, крім Аллаха милостивого та милосердного, якщо хочете, щоб ваші діти були живі!

Мартін виявив різкість – очевидно, давалася взнаки напруга, що дедалі зростала. Відправивши жінок із дітьми в таємне приміщення, сам він ніч перебув на даху будинку, гадаючи, що готує прийдешній день. Під ранок він дозволив собі трохи покуняти, але незабаром прокинувся від цокоту копит бруківкою.

Світало, тож Мартін побачив, що Королівською вулицею до пробоїни у фортечному мурі їдуть кілька вершників. Один із них, безсумнівно, був лицарем-християнином. Придивившись, Мартін упізнав Конрада Монферратського, якого йому вже випадало бачити в таборі хрестоносців. Слуги, що супроводжували вершників, тримали згорнуті знамена.

Що то були за знамена, він збагнув лише тоді, коли прокрався уздовж вулиці до фортечного муру. Вони раптово замайоріли над уцілілими оборонними вежами: прапор із чорним соколом, котрий належав самому Конрадові Монферратському, прапор з королівськими лілеями Франції та пурпуровий прапор із левами Річарда Англійського. Ісламського стяга не було, отже, місто здавалося на умовах, запропонованих маркізом Монферратським.

Це сталося у священний для мусульман день – п’ятницю. Мулли не закликали правовірних до молитви, в Акрі лунали стогони й плач, а в таборі хрестоносців панувала радість. Пізніше стало відомо, що конетабль Аморі де Лузіньян навіть намагався викликати Конрада на герць, оскільки серед піднятих на вежах прапорів не було стяга Єрусалимського королівства.

Проте решту умов королі-хрестоносці визнали цілком прийнятними: Акра переходила їм до рук з усім, що було в місті, – золотом, сріблом, зброєю та обладунками, суднами в порту, запасами продовольства і християнськими невільниками. За цієї умови населенню, незалежно від віросповідання, гарантувалася безпека. Щодо гарнізону фортеці – Конрад обіцяв звільнити воїнів та командирів, якщо Саладін заплатить викуп – двісті тисяч золотих динарів, поверне захоплений при Хаттіні чудодійний Животворний Хрест (на цьому особливо наполягав король Річард) і дасть слово звільнити та прислати в Акру близько півтори тисячі християнських лицарів, які перебувають у нього в полоні.

Коли сум’яття трохи вляглося, городяни почали обережно виходити з будинків, аби подивитися, як загони хрестоносців вступають у місто-фортецю.

Першим, як і належало тому, хто домігся капітуляції цитаделі, під звуки фанфар в Акру в’їхав маркіз Монферратський зі своїми воїнами – лицарями з Тира, германцями герцога Швабського, котрий помер під час облоги, та австрійцями герцога Леопольда. За ним на розкішному коні рухався король Франції, оточений лісом блакитних знамен, розшитих золотими лілеями. Філіп, проїхавши Королівською вулицею, негайно звернув до замку тамплієрів, де повинна була розташуватися його резиденція.

Городяни стежили за королем франків, але з їхніх уст не сходило те саме запитання: А де ж це Річард Левове Серце? Де той нездоланний і страшний Мелік Рік, який заприсягнувся взяти Акру за місяць і якщо й порушив свою клятву, то лише на якихось чотири дні?

Чи чув король Франції ці вигуки в натовпі? Він повільно проїжджав вулицею, обличчя його було зверхнім, а голову, помітно полисілу за час хвороби, прикрашала корона.

Зі своєї схованки на даху Мартін чітко бачив: Філіп змарнів і вкрай виснажився. Помітив він також і силу-силенну тамплієрів та госпітальєрів, які супроводжували короля, – вони мали підтримувати в місті лад, оскільки Річард наполіг зробити все, щоб в Акрі не спалахнули різанина та грабунки.

Але цілком покладатися на це не слід: за два роки облоги хрестоносці зазнали страшних поневірянь, а тут, одразу за вигорілим унівець східним передмістям, простиралися цілі квартали багатих будинків, а на бруківки вийшло стільки заможних городян та городянок. І так кортіло зірвати з першого-ліпшого невірного шовковий тюрбан або вщипнути за щічку молоденьку сарацинку, яка ховала личко під жовтим хіджабом!

Орденські лицарі пильнували: ледь виникало сум’яття чи бійка, вони мерщій втручалися й припиняли неподобства солдатні.

Та між тим через півгодини у ворота Сариного будинку наполегливо постукали. Зайди німецькою мовою вимагали негайно відімкнути й дати їм увійти.

Мартін миттю спустився у двір, де побачив розгубленого Мусу з кривою шаблюкою при поясі. Лицар звелів йому забиратися з-перед очей, поки він спробує вгамувати охочих зайти в дім.

А охочими виявилися люди герцога Леопольда Австрійського. Гірше й не вигадаєш. Мартін відімкнув хвіртку, що виходила в завулок.

– Благородні лицарі, – звернувся він до хрестоносців їхньою мовою, і ті здивовано відступили, почувши рідне слово з вуст молодого невільника-європейця. – Велике щастя вітати вас в Акрі! Я молився про це щодня і готовий стати перед вами на коліна, щоб висловити захоплення вашою мужністю та стійкістю. Нехай благословить вас Господь!

– Добре-добре, хлопче, – буркнув один із довгобородих австріяків. – А тепер пропусти нас.

Але Мартін і далі стояв на колінах, затуляючи вузький прохід хвіртки.