Лазарит - Вилар Симона. Страница 118

Уважно подивившись на брата, Джоанна переконалася: це і справді так. Багато що в його обличчі нагадувало про короля Генріха – така ж рудизна в каштановому волоссі, той же сірий, мов шотландський граніт, відтінок очей, уперта сила в лініях підборіддя та вилиць. Так, у ньому вочевидь текла кров Плантагенетів, і те як відзначав маршала де Шампера Річард Левове Серце, свідчило: він визнає цей родинний зв’язок. Але що, як…

– Святі праведники! – мимоволі сплеснула руками Джоанна. – Вільяме, чи не хочеш ти сказати, що в старого короля Гаррі був зв’язок із нашою матір’ю? Але батько з королем так дружив!..

І раптом по-солдатському вилаялася:

– Чорти його душу матері! Ти схожий на нашого батька! Ти істинний де Шампер! І більше я нічого не хочу знати!

– Доведеться, – усміхнувся Вільям. Жагучість сестри, що так несподівано прорвалася крізь шкаралупу відчуженості, потішила його. І тепер він не просто намагався викликати її на відвертість своєю щирістю – він хотів поділитися з близькою людиною власною таємницею.

Де Шампер продовжував стиха, часом довго добираючи слова, а Джоанна слухала в сум’ятті: погордливий Вільям, душа якого завжди була замкненою для всіх, відкривав її приховані глибини перед сестрою. Наділена багатою уявою, вона немов бачила, як її старший брат, маленький загальний улюбленець, раптом починає усвідомлювати, що перевагу віддають іншому. О ні, лорд Артур та леді Мілдред і далі приділяли Вільямові увагу й були з ним ніжними, але їхня надмірна радість через появу «істинного спадкоємця» сказала йому багато, занадто багато.

Те, що його вважають бастардом, Вільям остаточно зрозумів, коли його, як і належало нащадкам благородних сімейств, ще підлітком віддали прислуговувати до графа Вільяма д’Обіньї. Там ніхто з ним не панькався: від нього не приховали, що лише великодушність лорда Артура, котрий прагнув захистити честь своєї дружини, змушує його визнавати права такого не схожого на нього Вільяма, обділяючи натомість свого сина Гая.

Там же, у замку д’Обіньї, його втаємничили в таку історію. У роки заворушень, коли за престол боролися Стефан Блуаський і Матільда Анжуйська, Артур де Шампер та Мілдред Гронвудська були заручені, але не одружилися, бо леді Мілдред викрав син короля Стефана – принц Юстас. Згодом сер Артур визволив наречену й обвінчався з нею. Однак у Мілдред уже був син від Юстаса, якого Артур визнав за свого, стверджуючи, що хлопчик зачатий іще до того викрадення.

Повернувшись додому, Вільям розповів батькам про почуте, але ті в один голос просили його не зважати на злі наклепи, а вірити їм, його батькам. І як же він хотів їм вірити! Однак він не міг не бачити, що батьковим улюбленцем тепер став такий схожий на Артура де Шампера Гай. Потім народився молодший із братів – Генрі. І знову в сім’ї де Шамперів була велика радість. Вільям губився в догадах, він почав уникати батьків, уважав, що вони брешуть йому, бо жаліють, а насправді він просто незаконнонароджений вишкребок, ганьба своєї матері.

Ще гірше було те, що й інші помітили його вагання та непевність, а пажі, які служили з ним у д’Обіньї, просто в очі називали його бастардом. Він жорстоко бився з цими хлопчаками за своє добре ім’я, та йому, однак, не вірили й насміхалися над ним ще дошкульніше. Зрештою він перетворився на відлюдника, збайдужів і став різким навіть із батьком, якого вважав брехуном, нехай навіть із милосердя. Їхні стосунки остаточно зіпсувалися, Артур де Шампер почав уникати Вільяма, натомість його ніжну прив’язаність до малюків Гая та Генрі помічали всі. Попри чималі зусилля, матері так і не вдалося примирити розгніваного чоловіка і зухвалого сина, а сам він із жахом усвідомив: навіть його батьки, котрі мали величезну владу, були в милості короля, бояться ганьби, яку він накликав на них своїм народженням.

Тоді він і оголосив, що збирається стати тамплієром. Це був крок, який усіх улаштовував. Узяти одного з де Шамперів у свої лави для ордену було почесно й бажано, для сім’ї це теж вважалося за честь, адже за тих часів чимало нащадків знатних родин прагнули вбрати білий плащ із червоним хрестом і битися за святу справу. Але ті нащадки не були старшими синами!

Саме тоді лорд Артур, усвідомивши все, спробував налагодити стосунки із сином. Однак нічого з того не вийшло – вони зовсім розсварилися, батько поїхав, і більше Вільям його не бачив до тієї миті, коли Артур де Шампер прийшов на пристань попрощатися із сином перед його відплиттям до Палестини. Прощання вийшло вельми стриманим. Єдиною, за ким Вільям шкодував і перший час тужив, була його мати. Із сером Артуром усе простіше – він більше не вважав його батьком. Два горді де Шампери холодно поглянули один на одного, вклонилися, і на цьому все. Потім тільки леді Мілдред вряди-годи писала синові.

– Я не шкодую, що обрав цей шлях, – підвів голову маршал. – Я багато чого досягнув в ордені й чимало воював на славу Господа. Але коли ти приїхала, Джоанно… Я багато думав про це й раптом збагнув, як глибоко образив батька. Мабуть, із роками в мені заговорила його кров, адже спершу ти, а потім і король Річард не раз зауважували, який я на нього схожий. Не на мерзотника Юстаса, не на короля Ґвідо, на якого я скидався в дитинстві. Я став істинним де Шампером! Та, на жаль, тепер до кінця своїх днів не вимолю в нашого батька пробачення. Чуєш, дівчинко? Я сказав: у нашого батька!

Джоанна звелась і рвучко ступила до нього. Їй хотілося доторкнутися до брата, обняти його, але вона спохопилася й знову сіла в крісло. Ні, їй не можна! Тому й просто сказала:

– Я й миті не сумнівалася, що ти мій брат. Саме так про тебе казали вдома, але коли я побачила тебе на власні очі…

– Я тоді повівся дуже холодно й відчужено, – у Вільяма на вустах з’явилася ледь помітна усмішка. – І цим налякав свою сестру. Прости мені, Джоанно. Сподіваюся, коли ти повернешся й побачишся з батьком, ти перекажеш йому мою сповідь. І скажеш, що всі ці роки я любив його. А все, що мені вдалося зробити на своєму віку, – задля доброго імені нашого роду, задля честі де Шамперів… Я надіюся на тебе, сестро!

Але Джоанна раптом зів’яла і знову вкуталася в покривало, немов звідкілясь дихнув крижаний вітер зими.

– Я більше не повернуся додому, Вільяме. Це неможливо.

– Але чому, в ім’я Пресвятої Діви?

Джоанна мовчала, однак він її і не підганяв. Йому потрібна була правда. І Джоанна це розуміла. Вона знову звелася, підійшла до столу й глянула на фоліант з безліччю закладок.

– Абеляр? – здивовано запитала вона. Перегорнула кілька сторінок і прочитала впівголоса: – «То були дні, коли я пізнав, що значить: страждати; що значить: соромитися; що значить: впасти у відчай».

Її плечі раптом затрусилися від плачу, але вона вмить випросталася й різко обернулася до брата.

– Ти не зрадієш від того, що почуєш!

Вільям знову згадав звістку, яку знав про її чоловіка. Якщо річ у ньому, то Джоанна легко це переживе. Усе не так уже й складно.

Та вона заговорила про інше:

– Ти багато говорив про честь, Вільяме. Так-от: я розтоптала свою честь, віддавшись дорогою незнайомцеві.

На свій подив, тамплієр сприйняв це повідомлення спокійно. Що ж… З таким чоловіком, як у Джоанни…

– Від мене про це ніхто не дізнається, – запевнив він сестру. – А ти постарайся про все забути.

– Не можу. Бо мій коханий… Той, кому я довірилася й віддалася, виявися прокаженим. Коли ми були… з ним… я про це не знала. Та згодом, на Кіпрі, я побачила його у вбранні лазарита. І ось… я із жахом чекаю, коли на мені з’являться ознаки лепри…

Вільям мовчав. Його очі розширилися. Немов чужа заледеніла рука до болю стиснула серце. Він дивився на сестру – таку красиву і таку печальну… О, чи йому не знати, які вони, спотворені проказою, в якій нужді й самотності доживають віку! І ось – Джоанна…

Глухо скрикнувши, він рвонувся й міцно притиснув її до себе. Як найдорожче, те, що необхідно врятувати і зберегти.

Джоанна приголомшено завмерла в його обіймах. Спершу вона відчула полегшення, але потім випручалася і відступила.