Лазарит - Вилар Симона. Страница 127
Але деякі вежі цілком збереглися. В одній із них на еміра чекали: звідти негайно вискочив на дорогу опасистий араб, що, бурхливо жестикулюючи, вказував на довгу будівлю збоку. Там була конюшня, де Малікових людей та його самого очікували змінні коні.
Поки сідлали свіжих жеребців, а вершники розминали ноги, Джоанна сховалася в затінку старої шовковиці. Судячи з усього, колись тут був розкішний сад, однак тепер зрошувальний канал занесло піском, а за півмилі звідси виднілися руїни акведука.
Емір наблизився до неї.
– Щось ви невесела, моя пері! Утомилися?
Джоанна відповіла, ретельно добираючи слова:
– Скажіть, пане, чому ваші одновірці намагаються зруйнувати все, що їм перепало від хрестоносців? Зокрема такі необхідні тут криниці, прекрасні укріплення й навіть акведук, що доправляв із гір воду.
Очі на потемнілому від куряви обличчі еміра здавалися чорними проваллями. У голосі Маліка залунав метал:
– Бо люди ісламу не користуватимуться тим, що залишили по собі мерзенні кефіри!
Джоанна внутрішньо напружилася. Немов навмисно, щоб іще дужче її засмутити, Малік узявся розповідати, як місцеві мешканці знищують будівлі невірних, котрі, здається, зведено на віки. Під наглядом каменярів вони розхитують кирками нижній ряд гранітних брил, а потім дістають їх звідти, міняючи на дерев’яні опори. Коли на них опиняється вся стіна, їх обкладають хмизом, підпалюють, і стіна руйнується. Але далеко не кожна: хрестоносці будували так надійно, що часом стіна цілком осідає вниз, нахилившись чи частково осипавшись. Тоді в цій будівлі перебувати вже небезпечно.
Важко зрозуміти, навіщо вони це роблять, до того ж так завзято. Чи сарацини досі бояться, що сюди повернуться колишні господарі?
Після короткого привалу загін рушив далі. Навколишні пагорби вкривала вбога рослинність, а у вибалках між ними де-не-де виднілися намети бедуїнів із чорної повсті. У бедуїнських станах мекали кози, незворушно лежали, ремиґаючи, верблюди, а чоловіки в чорному одязі й жінки зі смаглявою та сухою, мов старий пергамент, шкірою звично поралися. Лише діти бедуїнів вибігали на узбіччя, сподіваючись випрохати дрібну монету у вершників, але ті пролітали повз них у хмарах жовтавої куряви.
Тільки тепер Джоанна відчула, що починає втомлюватися. Досі їй допомагав досвід вершниці, але помалу вона почала відставати. Пил забивав легені, піт роз’їдав очі. Сонце стояло прямісінько над головою, немов піднятий для удару вогненний молот. Ще миля – і кінь під Джоанною почав шпортатися.
Чи це Малік помітив її стан, чи його воїни, які здавалися залізними, теж натомилися, та невдовзі він звелів загону зупинитися біля дрібного джерела, що бігло по камінню. Поки сарацини поїли коней і пили самі, Джоанна відійшла вбік та намочила своє покривало. Так само зробили й сарацини, весело обливаючи один одного. Судячи з їхнього пожвавлення, цей перехід – останній.
Емір підвів до Джоанни її коня.
– Ви чудово трималися, Джиованно. Але скоро вже Назарет, де вас напоять шербетом і дадуть відпочити. Якщо ви, звісно, захочете – адже християнки такі нетерплячі, коли мають нагоду преклонити коліна біля своїх святинь.
– Думаю, що я буду така ж нетерпляча.
– О, я і не сумніваюся, – засміявся емір. Раптом його обличчя посерйознішало. – Мушу попередити: попри всю вашу гарячковість, не слід показувати, що ви – християнка. Якщо, звісно, не хочете привернути до себе увагу. Бо навіть я не зможу вас захистити, коли містом пошириться поголос про знатну жінку з кафірів, яка опинилася в самому серці землі, де шанують Пророка!
Джоанна пообіцяла бути обережною. Думка про те, що скоро вона потрапить до святих місць, надихнула жінку, повернула їй сили. І, коли загін почав спускатися в невеличку долину, яка розкинулася серед пагорбів Галілеї, а вдалечині показалися світлі будиночки в зеленому затінку фігових дерев, по її обличчю потекли сльози.
Назарет!
Щойно вони в’їхали в місто, емір покинув Джоанну, приставивши до неї трьох озброєних воїнів, а сам помчав далі. Жінка спішилася на вузькій вуличці й ледве утрималася на ногах. Довелося вхопитися за стремена, бо ноги геть задерев’яніли після такого тривалого переїзду. І все ж Джоанна була щаслива. Вона на Святій землі!
Охоронці відвели її у невеличкий будинок, де жінка вгамувала спрагу й перекусила юшкою з курки, заправленою борошном, цибулею, яєчними жовтками та пряним зіллям. Здалеку долинав спів муедзина, що раптом видався Джоанні блюзнірським у цьому місті, де янголи опустилися на землю, аби сповістити Марії і всьому людству благу звістку. Однак на це не слід зважати, й вона, закутавшись під самісінькі очі, вийшла надвір і мало не зіштовхнулася з обшарпаним старим у брудній чалмі. Він щось бурмотів, звернувши обличчя до Мекки й низько кланяючись, а потім став навколішки на розстелену рогіжку та вперся чолом об землю. Він то випростовувався, то знову падав, повторюючи весь час: «Аллаху акбар! Аллаху акбар! Субхана раббіяль-а’ля». [152] Джоанна прагнула до святинь, а опинилася серед цілком байдужих до святості цього місця людей. Хтозна, може невірні й шанували Ісу та його матір, але вони поспіхом перетворили на мечеті збудовані хрестоносцями білокам’яні храми з високими стрілчастими вікнами. І вона не могла навіть увійти туди помолитися!
Джоанна мовчки ходила вулицями, роздивляючись будиночки в затінку олив і смоківниць, що оточували храми, монастирі та будинки для пілігримів. Раніше сюди приходило безліч християн, дзвони скликали на меси, а в церквах славили Господа і його Пречисту Матір. Місто розквітло за хрестоносців, а його населення подвоїлося. Доти воно лежало в руїнах, занепавши відтоді, як мати римського імператора Костянтина І Свята Єлена прибула сюди на прощу і звеліла на місці, де стояв будинок Йосипа та Марії, збудувати розкішну візантійську базиліку. Згодом і цю базиліку зруйнували ті ж таки мусульмани, і лише за хрестоносців з’явилася велика церква Благовіщення, навколо якої й почало розростатися місто.
Джоанна підійшла до мечеті, на яку нині було перетворено головний християнський храм Назарета. Перехожі лише мигцем поглядали на закутану під самісінькі очі струнку жінку, котра оглядала залишки зображень на капітелях собору: хрестоносців, які скачуть на конях, сцени із життя Христа. Вони були такі прості й переконливі, що рука невірних лише де-не-де піднялася, аби знищити їх. В іншій церкві над напівкруглим порталом виднілися рештки крил, і Джоанна зрозуміла, що це храм Архангела Гавриїла, вісника небес. Тут іще були церкви, й жінка переходила від однієї до іншої, сповнена тихої радості. Вона на землі Спасителя, по цьому камінню Він ступав босоніж, тут стукало тесло Святого Йосипа, а Марія з глечиком сходила до джерела по воду!
Джоанна намагалася ні на кого не звертати уваги, щоб не порушити урочистої тиші в душі, і одну за іншою шепотіла молитви. Урешті-решт, вона опинилася під древнім платаном перед обкладеною камінням криницею. Немов щось штовхнуло її в груди. Тут! Так, саме тут янгол Господній опустився на землю, щоб сповістити Марії, що в неї народиться син – Спаситель світу!
Ноги в Джоанни підкосилися, руки мимоволі склалися на грудях для молитви, але вартовий, який ішов поруч, устиг підхопити її під лікоть та утримати, та ще й щось різко промовити своєю гортанною говіркою, і голос в нього був сповнений гніву.
Джоанні довелося повернутися до дійсності. Вона сіла збоку на камінь і почала дивитися на жінок у чадрах, які зібралися біля криниці. Поки набиралися їхні глеки, вони теревенили між собою, час від часу позираючи на світлооку незнайомку в шафрановій накидці. Після довгих років правління хрестоносців і тут було чимало світловолосих та світлооких дітей, але в незнайомці вони відразу відчули щось чуже.
Жінки йшли і знову приходили, пробіг собака, висолопивши язика, проїхали якісь вершники, протрусив старий на віслючку, обвішаному оберемками хмизу, однак Джоанна не бачила нічого. Схиливши голову, вона настирно молилася – адже лише задля цього вона сюди й прибула. Дванадцять разів поспіль вона прочитала «Ave Maria», чергуючи її з «Рater noster», а потім усе повторила знову, ще пристрасніше й переконаніше. Де ж молитися заблудлій душі, як не там, де жили її небесні покровителі, сповнені милосердя та любові!
152
Аллах найвеличніший! Святий мій найвищий Господь! (араб.).