Лазарит - Вилар Симона. Страница 132

Мабуть, саме тому останнім часом його мучили нічні кошмари. Ця людина була для нього смертельно небезпечною – насамперед тим, що майже відразу розгадала його, прочитала, мов розгорнуту книжку, те, що він усіляко намагався приховати… Але чому він вирішив, що маршал його впізнає? Адже Мартін з’явиться в одязі лазарита, його обличчя храмник не побачить, та й прохання його буде більш ніж скромним: лише дозволити невеличкому гурту жінок з дітьми покинути фортецю. Невже він відмовить, ризикуючи навіки зганьбити сестру, чий любовний зв’язок із лазаритом буде викрито? Так, де Шампер знаний своєю педантичністю в питаннях честі, але, якщо він зробить таку незначну поступку, то виграє значно більше. І все ж…

Раптом Мартін збагнув, що його мордувало не менше за страх перед маршалом. Він відчайдушно не хотів, щоб у цю історію було втягнено Джоанну. Це так, але поки він зволікає та вагається, Руф чекає…

Нарешті він підвівся:

– Твого коня я можу улаштувати в конюшні Ґвідо де Лузіньяна, у якого служу. Він і досі дуже довірливий хлопець. Але для тебе навряд чи знайдеться місце серед його обслуги. Тому переночуєш тут. – Мартін кивнув у куток, де, замість одного, вже хропіло троє постояльців. – Місто переповнене, тому ти не знайдеш спокійнішої місцини. А завтра… Що ж, якщо я і завтра не вигадаю іншого способу вивезти сестру нашого покровителя з Акри, я піду до де Шампера!

Переховуючись тісними й темними вуличками Акри, Мартін зрозумів, що вже готовий на такий крок. Приїзд Сабіра немов підштовхнув його, і він більше не вагався. Попри те, що вони із сарацином були давніми друзями, між ними завжди існувало суперництво у звитязі та хоробрості. Колись Сабір витягнув приятеля з підземелля, де його катував де Шампер, і тепер натякав, що сам готовий виконати доручення Ашера бен Соломона, якщо Мартін й надалі зволікатиме.

Сабір не розумів одного: навіть зранений і розчавлений тортурами Мартін був для нього більш вдалим попутником, ніж немолода єврейка, обтяжена сімейством… І не варто забувати про старого лікаря Єгуду! Мартінові потрібна одна подорожня грамота на всіх, і лише де Шампер може її виписати… І все ж глибоко в душі Мартін сподівався, що завтра йому пощастить і він знайде в порту, хоча б і серед тих-таки пізанців, яким довіряють тамплієри, шкіпера, котрий спокуситься на великі гроші й візьме їх на борт свого судна.

Наступний день настав, але щастя так і не усміхнулося Мартінові.

Маршал Вільям де Шампер повернувся від короля Річарда пізно. Він бачив, що з наближенням призначеного Саладіном дня викупу король усе більше нервує і стає дедалі дратівливішим. Його сподівання, що бодай ця подія затримає Філіпа Капетінга у Святій землі, не виправдалися. Вільям не хотів засмучувати англійського Лева, однак напевно знав: французький король уже цілком готовий відплисти.

Комплеторіум [154] давно завершився, але Вільям таки ввійшов у порожню зараз каплицю Темплу. Він докоряв собі тим, що через нескінченні засідання воєнної ради і незчисленні орденські клопоти дедалі менше часу знаходить на спілкування з Богом. Однак тамплієри були не так монахами, як воїнами, і невдовзі мав відбутися великий похід, перед яким традиційно виникало багато справ. Як маршал ордену Вільям відповідав за екіпіровку лицарів Храму, їхню зброю та стан коней, щодня проводив тривалий бойовий вишкіл. Це він міг би доручити й командирам загонів, але волів усім керувати особисто. Однак людина лише припускає. А вирішує все Господь.

Вільям молився ревно, молитва ж виходила сумбурною. Він то читав «Ave», то звірявся Спасителеві у своїх тривогах та ваганнях, просив напоумити його. Але, не отримавши відповіді, схиляв голову на складені долоні, і думки його шарпалися, мов наполохані кажани.

Річардів план послати флот, щоб він повагом рухався уздовж узбережжя, допомагаючи хрестоносцям у поході з моря, був просто чудовим. Але навряд чи для втілення цього задуму королю знадобиться допомога самого де Шампера – усе ляже на де Сабле, і це зблизить магістра-анжуйця з Плантагенетом… На жаль, він, Вільям, досі ревнує де Сабле до короля, а Господь читає в його душі і, хоч як би маршал це приховував, знає його марнославні думки.

Думав він також про Джоанну й молився за неї.

Але, згадуючи сестру, він мимоволі міркував і про її чоловіка Обрі де Рінеля. Той іще покидьок! Вільям мусив витягувати його мало не з ліжка сенешаля де Бюрзе, щоб примусити вступити в лави хрестоносного воїнства. Задля честі роду маршал приховав від усіх його сороміцькі розваги, а цей срамник почувається, наче нічого й не сталося, та ще й втесався в довіру до короля, заявивши, що довго хворів дорогою після начебто поранення, а тепер сповнений завзяття й готовий битися во славу Святого Георгія. Як він викаблучувався перед Річардом під час навчань, збиваючи списом солом’яні опудала та розсікаючи на скаку плетені мішені на жердинах. Ось, мовляв, якого бійця здобув Річард Левове Серце! Лишається тільки сподіватися, що таким же успішним де Рінель буде і віч-на-віч зі справжніми сарацинами…

Із Джоанною Обрі поводився ґречно та стримано, остерігаючись, що дружина дещо знає про його антіохійські походеньки. О, в багатій і розбещеній Антіохії не дивно було втратити голову й забути про будь-яку стриманість. Це місто по-ромейському розкішне, по-східному зманіжене і, приваблюючи християн та єретиків усіх мислимих конфесій, робить людей украй безсоромними й пробуджує в них найниціші бажання. Схоже, саме це й сталося з безпутним Обрі де Рінелем. Однак Вільям не захотів принижувати сестру і змовчав про те, кому віддав перевагу її чоловік. А Джоанна уникає його лише тому, що досі ходить до знахарів по очисне зілля й боїться заразити Обрі…

Та чим довше маршал міркував про її близькість зі лжегоспітальєром, або лазаритом, тим більше дотримувався думки: сестру безсоромно надурили. Або ж їй самій подобалося бути ошуканою. Однак хай там як, а Джоанна досі уникає чоловіка й сумує. Той короткий час, коли вона раптом знову стала весела й шебутна, минув, і тепер Вільям шкодував про це так само, як доки осуджував її. Вона таки славна дівчинка, жвава, розумна, чарівна.

Вільям іще раз щиро помолився за сестру, за те, щоб її не зачепила жодна біда і щоб Обрі-бевзь належно її оцінив. Адже Джоанна його дружина перед Богом та людьми, тому їм доведеться жити разом.

Вільям вийшов із каплиці аж уночі. Молодий місяць підіймався з-за веж Темплу, окреслюючи їхні суворі чорні силуети на тлі південного неба. Місто ще не спало, повітря було теплим, з моря долинало хлюпотіння хвиль об приступки прибережних укріплень. Галереї, що далеко вгорі перетинали внутрішній двір і зв’язували між собою вежі замку, здавалися величезним чорним павутинням, а кам’яні горгулії на них – горбатими демонами.

При вході в каплицю Вільям узяв зі стійки раніше залишений меч і поволі почав підійматися у верхні покої. У вікнах вежі, де мешкав король Філіп, досі горіли світильники, стиха лунала музика. У французьких лицарів був значно більш світський спосіб життя, ніж в орденських братів, що не подобалося де Шамперу – своїм вільним та переважно безтурботним буттям французи бентежили суворих тамплієрів.

Але це були сторонні, марнотні думки. Після полегшення душі молитвою маршал не хотів дратуватися. Піднявшись у донжон, [155] він трохи затримався з помічником орденського сенешаля, щоб нагадати: завтра той мусить перевірити надійність зовнішніх ґрат.

Несподівано його співрозмовник повідомив, що на маршала чекає якийсь брат-лазарит.

– Так пізно?

– Він прийшов іще до вечірньої молитви, але, схоже, у нього важлива справа, якщо він досі тут. Ніхто з нас не насмілився наказати цьому нещасному забратися звідси. Ми… одне слово, ми навіть не наважувалися до нього наблизитися.

Вільям знав, що напередодні в Акру прибуло кілька прокажених лицарів. Що привело до нього одного з них? Проблеми із житлом? Чи, може, хтось намагався скривдити і так нещасних братів ордену Святого Лазаря? Місяць байдикування погано позначається на людях – хворого могли образити чи брутально прогнати.