Лазарит - Вилар Симона. Страница 137

Дзвіниця храму стрілою врізалася в небо, що от-от лише починало світлішати. Розташований на високому пагорбі собор було вибудувано в новому стилі, який називали французьким або ж готським. [158] Мартін бачив схожі церкви неподалік Парижа – у Сент-Дені, вони справляли неперевершене враження. На жаль, усередині церква дуже постраждала – мусульмани знищили розкішні скульптурні зображення святих та янголів. Уціліли тільки лілеї на капітелях струнких колон, припасовані туди на згадку про короля Людовіка, батька Філіпа Французького. Він не так уже й давно відвідав Сен-Жан-д’Акр і згодом відрядив сюди найкращих майстрів – саме вони й прикрасили собор Святого Андре стрілчастими склепіннями та рядами вишуканих вікон.

При вході в храм тупцювали кілька охоронців зі списами в накидках із гербами Плантагенетів, отже, королева вже тут. Мартіна примусили назватися, але герб де Лузіньянів на його коті й мовлене ім’я цілком влаштували воїнів, і вони розступилися. Зайшовши, Мартін затримався біля чаші зі святою водою, торкнувся до її поверхні й, ставши на коліно, перехрестився. Та відразу відійшов у затінок під хори: парафіянин, що стояв неподалік, озирнувся, Мартін упізнав у ньому капітана Дроґо. Саксу не варто було бачити тут Мартіна, проте його присутність підтверджувала: Джоанна в церкві.

Незважаючи на те що вже геть розвиднілося, у соборі досі панували сутінки. Жодне з високих вікон не було заскленим, і голуби, які вільно сюди залітали, вервечками обсіли карнизи під склепіннями. Внутрішній простір собору – широкий центральний неф і бічні, приховані за колонами, – був геть порожнім. Мартін тінню переміщався уздовж правого приділа, поволі підходячи до вівтаря, перед яким на колінах застигли дві жіночі постаті. На вівтарі горіли свічки, з хорів линув мелодійний спів, під брами злітав димок ладану.

Королева Беренгарія молилася пристрасно, то здіймаючи руки до неба, то лягаючи хрестом на кам’яні плити підлоги. Джоанна, натомість, нагадувала застиглу статую. Смиренно опущена голова, очі втуплені у чотки, бурштинові намистини яких вона машинально перебирала.

Мартін обережно визирнув із-за колони – і вже не міг відвести погляду.

Йому перехопило подих, він відчув, як дрібно запульсувала жилка на скроні. Краса цієї молодої жінки була воістину нездоланна.

Вона видалася йому неймовірно прекрасною, але це була не та холодна й далека краса, якою можна лише захоплюватися. Джоанна була рідною – він те відчував усім своїм єством. Вишукана голівка під легким димчастим серпанком, блискучий обруч згори, молитовно складені руки. Здавалося, її профіль світиться в сутінках храму: довгі вії, тонка лінія носа, ледь припухлі вуста… О, він пам’ятав, як цілував їх, які вони солодкі та довірливі!..

Мартін зіперся плечем на колону і далі жадібно дивився на Джоанну. Лише зараз він зрозумів, як увесь цей час сумував за нею. Серце вже не вміщалося в грудині й солодко скімлило, губи пересохли, але з них не сходила усмішка, якої він навіть не помічав. Адже, якщо просто дивитися на неї, – і це було невимовною радістю.

Однак та радість була отруєна тривогою. І, коли Джоанна, немов відчувши погляд, скерований на неї із сутінків, злегка обернула голову, Мартін швидко сховався за колону. І більше не наважувався глянути на неї, немов боячись, що від краси цієї жінки він заціпеніє й не осмілиться навіть наблизитися до неї.

Проте це було необхідно. Задля того, що доручив йому Ашер бен Соломон, і задля його дочки Руфі. Але дивна річ: він не міг зараз пригадати обличчя своєї прекрасної єврейки – він весь був переповнений Джоанною.

Бурчання єпископа та легкі кроки служок, передзвін дзвоників, знову запах ладану… Так він простояв усю службу, аж поки не почув останніх слів: «Ідіть із миром, месу здійснено!»

Пора! Але він не міг з’явитися з-за колон у присутності королеви. А якщо обидві жінки зараз покинуть собор? Може, таки наважитися? Однак як відреагує Джоанна, побачивши його?

На щастя, королева вирушила до виходу, а Джоанна залишилася посеред спорожнілого храму в тиші його склепінь. Мартін знову визирнув: вона стояла неподалік від каплиць, розташованих у поперечному нефі. Потім вирушила до однієї з них і опустилася навколішки.

Через певний час до своєї пані підійшов капітан Дроґо, та не насмілився порушити її молитовної зосередженості й пішов геть. Нарешті Мартін наважився і, безгучно ступаючи, рушив до жінки. До нього долетіли слова:

– Deus meus, in Te confide… [159]

Він зосередився.

– Здрастуй, Джоанно!

Вона озирнулася в напівтемряві, і її спокійне обличчя враз почало змінюватися, як змінюється плесо озера під поривами вітру – спершу легкі брижі зачудування, потім сплеск упізнавання, спокій переходить у сум’яття, крізь яке проступає страх.

– Ні!

Мартін на мить заціпенів, коли вона скочила й швидко кинулася геть. Він наздогнав Джоанну, вона вже бігла головним нефом до виходу, схопив і встигнув затулити їй рота, не дозволивши вирватися скрику. О, як же вона пручалася!

У ризниці досі лунали голоси священиків, в арці порталу маячіли якісь постаті, і Мартін квапливо сховався разом зі своєю полонянкою за колонами, оглянувшись та шукаючи, де б це їм укритися. Джоанна була кузиною короля Англії, за спробу її викрадення – а саме так потрактували б його дії – Мартіна жорстоко покарали б.

Його увагу привернули невеличкі дверцята в стіні бічного нефу, і Мартін штурхнув їх ногою. За дверцятами були гвинтові сходи, із віконця в стіні сюди заходило сіре світло. Мартін ковзнув у прогін та прикрив дверцята, досі утримуючи Джоанну. Вона пручалася й тоді, коли він поставив її на сходи.

– Тихше, тихше, люба моя. Це ж я, Мартін. Я не зроблю тобі нічого недоброго й відразу ж відпущу, якщо ти пообіцяєш не кричати. Обіцяєш?

Вона тремтіла всім тілом. Та за мить слухняно кивнула, і він розтиснув руки.

Джоанна відсахнулася й притиснулася до стіни, викинувши вперед руки, немов захищаючись від кошмару. А потім ураз розплакалася – тихо й гірко, як дитина, що не наважується відпустити свій страх та відчай.

– Не торкайся до мене, – лише й змогла вона переривчасто прошепотіти. – Як ти наважився сюди прийти? О, не торкайся, чуєш!..

Мартін був уражений. Не такою він уявляв цю зустріч. Він чекав на образу, сором, крижану зверхність, урешті-решт… Та хіба, прощаючись, вона не запевняла, що чекатиме на нове побачення?

Але зараз Джоанна не відчувала нічого, крім страху. І напевно, це якось пов’язано з братом-храмником. Тепер Мартінові треба бути максимально обачним – адже він не знав, чого можна очікувати від Джоанни.

– Джоанно… Скажи, що сталося? Чому ти так змінилася в ставленні до мене?

Вона судомно ковтнула. Блискучі сльози безперервно котилися з її широко розплющених очей.

– Я дізналася, хто ти! Ти – ти прокажений. Ти, мій коханий, той, кому я цілком довірилася… Ти – лазарит! І ти хотів занапастити мене разом із собою!

Мартін вражено мовчав. Але все ж спромігся запитати:

– Ти переконана в тому, що кажеш?

Крізь сльози зблиснув гнівливий погляд.

– О, так! Я бачила тебе в одязі лазарита, коли ти сходив на корабель у Лімасолі. І я впізнала тебе – твою ходу, поставу, твого коня та зброєносця. Ти був у вбранні із зеленим хрестом і приховував лице!

Мартін почав був добирати слова. Необхідно переконати її, що це страшна помилка. Вона мусить зрозуміти: він не той, за кого себе видавав… Раптом усі сторонні думки зникли: його накрило хвилею розуміння і нестерпного співчуття. Он воно що! Весь цей час вона вірила, що віддалася прокаженому!.. Бідна дівчинка, що ж їй довелося пережити!

Йому потемніло в очах. Повітря враз стало важким і тягучим.

– Джоанно моя, ні, о, ні… Як же ти мусила ненавидіти мене весь цей час!..

Більше він не промовив ані слова – горло стиснулося, немов невидима рука вчепилася в нього. Він відчув несамовитий душевний біль і був огидний сам собі. Але ні, він мусить схаменутися, опанувати себе – і негайно розвіяти її страшні підозри. Інше зараз не має значення.