Лазарит - Вилар Симона. Страница 30

Потім Мартіна покликав його вчитель – рафік Даліль – і пояснив підлітку, що йому, хлопцеві на прізвисько Тінь, належить виконати завдання, на яке неспроможні найкращі фідаї. Він мусить проникнути в табір Саладіна, удавши із себе покинутого напризволяще франкського сироту. Це не викличе особливих підозр, ніхто не сприйме його за вивідувача з Масіафа і, найімовірніше, його не вб’ють відразу – султан не схвалює вбивства дітей, зокрема і дітей кафірів. І тоді Тінь має спробувати прокрастися в шатро Саладіна.

Йосип слухав друга, насилу приховуючи страх. І нарешті запитав:

– Невже тобі, ще дитині, наказали вбити шляхетного Салах ад-Діна?

– О ні! Я лише мав передати послання, в якому Старець Гори пропонував султанові зустрітися. І я з цим упорався! – у рівному Мартіновому голосі ще й досі вчувалися гордівливі нотки. – Я зміг пробратися до самого шатра, я їв їжу, що її мені, виснаженому, запропонували його слуги, а потім, спіймавши момент, усадив в узголів’я султана кинджал асасина, притнувши до нього послання Старця… Але, повір мені, вже тоді я не був слухняним фідаї, безмовною зброєю в руках наставників. Я вирізнявся допитливістю, тому прочитав те, що було написано в пергаменті, і довідався про місце таємної зустрічі запеклих ворогів. Я був доволі легковажний і не переймався, що мене можуть убити на місці, дізнавшися, звідки я прибув. І справді, – коли здійнявся переполох, охоронці Саладіна мало мене не зарубали. Але я таки був хорошим учнем у Масіафі й зумів уникнути шабель султанських мамлюків. [75] Я висвободився і помчав табором, вихляючи серед шатрів та наметів, ховаючись і вислизаючи. Нарешті, під градом стріл, я видерся на прямовисний схил ущелини й став для переслідувачів недосяжним… Я виконав завдання, а незабаром переконався, що Старець Гори і султан справді мали зустріч, провадили перемовини й уклали угоду про те, що розійдуться мирно й надалі не шкодитимуть один одному. А коли я повернувся у фортецю, мене викликав особисто Старець Гори, що його слово для асасинів все одно, що слово Пророка. Насправді, це був зовсім уже й не старець. На вигляд – міцний, доволі похмурий, а звали його Рашид ад-Дін Сінан…

Мартін раптом замовк на півслові.

«Здається, я хильнув зайвого, якщо заговорив про таке з Йосипом», – промайнуло в нього в голові. Хоч він і міг звіритися другові в усьому, та від самої лише згадки імені таємничого Старця, йому зробилося ніяково.

Ледь підвівшись, Мартін уважно роззирнувся. Навколо все було спокійно: щонайменших ознак сторонньої присутності. Жебонів струмочок, що витікав із чаші джерела, пташки в хащах, зокрема й чутливі клушиці, поводилися спокійно, із сусідньої галявинки долинало мирне овече бекання.

І все ж він не міг позбутися морозцю. Разом із вимовленим іменем у його душу увійшов страх. Асасини всюдисущі. І якщо небезпека – його стихія, геть необов’язково наражати на неї Йосипа, нездатного протистояти жорстокій силі й підступності.

– Пора повертатися, друже, – підводячись, сказав Мартін. – Вечоріє, скоро замкнуть міську браму.

Йосип пішов за ним, ні про що більше не розпитуючи.

Перший, кого побачив Мартін, зайшовши на курне подвір’я караван-сараю, був Ейрік. Рудий понуро сидів на сходах до склепінчастої галереї, що оточувала двір.

Сабіра поблизу не було. «Подався до своєї мечеті», – буркнув Ейрік, засмучений, що сьогодні йому навряд чи випаде побачитися з крихіткою Саннівою. У панів із Незербі все догори дриґом, слуги дають лад багажу й по-новому впаковують поклажу. І якого милого ці знатні дами возять із собою стільки вбрання? Невже в дорозі не достатньо однієї міцної, добротної одежинки й кількох пар білизни?

Ейрік геть не мав настрою.

– Даремно ти сьогодні десь волочився замість того, щоб приподоблюватися своїй леді, – набурмосено дорікнув він Мартіну. – Дивися, малий, проспиш усе на світі. А вона сьогодні, вважай, залишилася без нагляду: і сер Обрі десь пропав, і храмників весь день не видко. Ніхто б і не помітив: нема до цього діла. У нас тут нині мов у тімархані: [76] збиралися ті, хто їхатиме через Конью, та й нові мандрівники прибували одне за одним. Євматій із ніг падає – мусив усіх порахувати і зібрати гроші. Щодо нас – каже таке: виходи завтра пополудні. Та й скільки вже можна тут скніти, пора вже за справжнє діло братися, а не вичікувати, коли ж це сер лицар наважиться нарешті задерти поділ одній англійській красуні. Пригадую, у Триполі ти був значно тямковитіший із графинею Ешивою!

– Ейріку, я ж тебе не раз просив: не нагадуй мені про графиню!.. – крізь зуби процідив Мартін.

Рудий варанг знав, що приятель не любить згадувати ту історію. Та чого б його не подражнити, коли й у самого справи кепські? Вони мусять плентатися за караваном, наче прив’язані до подолу цієї знатної англійки, а тим часом під мурами Акри нині чиняться великі справи. І якщо хрестоносці візьмуть місто, єврейці Сарі та її дітям точно буде непереливки. Плакали тоді грошенята, та й Ашер бен Соломон рватиме на собі волосся. Малому Мартіну краще було б не панькатися з Йосипом, а поки леді свариться з чоловіком, підстерегти її десь у тихому куточку!

І він, пропустивши повз вуха Мартінове попередження, знову повернувся до історії з графинею Ешивою.

– Ця підстаркувата дама з берегів Галілейського озера, за сухоребрими спокусами якої ти досі сумуєш… – почав він, не помічаючи, як Мартін змінився на лиці і як потемнішали від гніву його очі.

Уже наступної миті Ейрік ледве встиг перехопити руку лицаря, підняту для удару.

– Ти тупий чи глухий, Ейріку? Я ж просив…

– Агов, малий, угамуйся! Бо доведеться тобі нагадати, що я не якийсь там зброєносець, а чоловік, який перший навчив тебе відбивати клинком випади суперника. І навіть, траплялося, давав тобі запотиличників за несумлінність. Думаю, що й зараз мені не забракне сили натовкти тобі боки. Ото порадіють у караван-сараї: зброєносець дубасить гордовитого лицаря-іваніта!

Ейрік підсміювався, шкірячись, але очі в нього були колючі. Добре, що раптом відкілясь з’явився Сабір і став між ними.

Мартін висмикнув затиснуту, немов у лещатах, руку й піднявся до своєї кімнати. Там він упав на лежак і тривалий час не рухався. У вікні сутеніло, долинали рипіння петель та гуркіт важких засувів на воротах караван-сараю, які вже замикали на ніч.

Він поринув у спогади.

Графиня Ешива де Буре володіла землями вздовж берегів Тіверіадського озера, що його дехто називає Галілейським морем. У цих краях колись проповідував Христос, саме там він востаннє явився своїм учням. Для християн це були святі місця, проте євреї вважали Галілею своєю, оскільки вона належала їм іще за часів Ізраїльського царства. Саме тому вони будь-що намагалися туди проникнути, селилися на берегах Тіверіадського озера, обробляли землю, вирощували виноград і пшеницю, торгували.

Графиня Ешива спершу була немилостива до євреїв – обкладала високими податками й заплющувала очі на утиски їх християнами. І лише під впливом прекрасного лицаря Арно де Бетсана, який з’явився в Тіверіаді, вона почала ставитися до синів Ізраїлю доброзичливіше.

Ешива полюбила лицаря Арно і, дослухаючись до його слів, не могла не визнати, що юдеї – хороші піддані. Вони невтомно працювали, справно сплачували податки й мита за право провозити свої товари, лагодили дороги. Зрештою скарбниця володарки Тіверіади наповнювалася, а самі євреї, живучи замкнутими общинами, нікому не завдавали клопоту. Навіть єпископ, який опікувався графством, не дорікав графині за те, що в її володіннях процвітає єврейська колонія. Адже тоді у всіх на вустах було інше: військові успіхи султана Юсупа ібн Аюба, на прізвисько Саладін. Він уже став правителем Єгипту та Сирії, його владу визнав багдадський халіф, йому скорилась Аравія і він примусив відступити правителів Конійського султанату.

Здавалося, влада й могутність цього вискочня-курда зростають з дня у день, але серед його чималих володінь, як щит, осяяний знаком хреста, лежало Єрусалимське королівство… Справді, нікого не хвилювало, що на берегах Галілейського моря живуть якісь там євреї.