Лазарит - Вилар Симона. Страница 46
Вона співала:
Захоплені хрестоносці дружно повторювали за Джоанною приспів. А вона, помітивши з яким захватом цієї миті дивиться на неї король Філіп Французький, мало не збилася. Він не був красенем, у рисах проступало щось вередливе і жорстоке, та й ранні залисини аж ніяк не прикрашали Капетінга, і все ж це був могутній король!
Джоанні лестила його увага. Тому вона й не відвела очей, коли Філіп кинув їй поцілунок рукою.
Так усе й почалося. Далі зав’язалася піднесена куртуазна гра в лицаря і прекрасну даму, що їх обох аж занадто захопила. Квіти від Філіпа, подарунки від Філіпа, сповнені вишуканих компліментів бесіди. Поки Річард і решта очільників походу обговорювали плани подальших дій, король Франції переймався самою лише Джоанною. Здавалося, він, як лицар на турнірі, от-от попросить в англійської дами пальчатку чи шарф, хоча він і досі носив жалобу за недавно померлою дружиною.
Збоку могло здатися, що Філіп цілковито втратив глузд від кузини Річарда Плантагенета. Та й сама вона насолоджувалася його увагою. Навіть Обрі німував, хоч і натякнув принагідно, що для Джоанни не важко буде попросити в короля Філіпа надати їм найкраще шатро в таборі при Везле або ж відшкодувати їхнє перебування в готелі. Як завжди, Обрі прагнув зиску, та й життя в невеликому містечку, що його вщерть запрудили воїни, було сповнене незручностей. На що Джоанна різко відповіла: вона не хвойда, щоб торгувати своєю прихильністю, а шляхетна дама, якій належить з гідністю приймати визнання вінценосного лицаря. І Обрі це мовчки проковтнув.
Річард теж відзначив, що Філіп охочіше сприймає товариство його кузини, ніж оточення воєначальників. Якось він їй сказав:
– Чим прихильніше ти до нього ставитимешся, тим менше він буде скімлити, начебто невідкладні справи чекають на нього у Франції. Він не наважиться виявити слабкодухість перед дамою, яка вболіває за нашу святу місію. Але ж… Кузино, сподіваюсь, ти достатньо мудра й не доведеш це до скандалу. Адже йдеться про мою честь!
О, це вона розуміла! І все було досить шляхетно й одухотворено аж до того моменту, коли Філіп призначив їй побачення в безлюдній галереї абатства бенедиктинців. Вона не наважилася відмовитися – то були древні стіни, знані своєю святістю; тут лише кілька десятиліть тому закликав до Другого хрестового походу сам Святий Бернард із Клерво. Побачення в абатстві – галантна зустріч, не більше.
Але, щойно виринувши з-за колони галереї, Філіп накинувся на неї, мов хижак. Джоанна спершу сприйняла це за продовження їхньої куртуазної гри… Коли ж Філіп пристрасно присмоктався до її шиї, а його гарячі долоні почали ковзати по її обтягнутих шовком грудях, вона злякалася. Він задихався і благав її про кохання… У певний момент вона ослабла й ледь не здалася. У її серці знову виникло те п’янке й гаряче відчуття, яке її чоловік називав безсоромністю. І король Франції миттєво це відчув.
– Моя, – шепотів він, притискаючи Джоанну до стіни за колоною, – моя, вся моя…
Ще й досі соромно було згадувати, що вона ледь йому не піддалася. Джоанну позбавило волі те, що її зажадав не абихто, а король великої держави. І якби Філіпові пестощі були не такі брутальні й безладні, якби в шалі він не завдав їй гострого болю, мов лещатами стиснувши груди, все могло бути зовсім інакше. Джоанна зойкнула, відсахнулася й почала вириватися з королівських обіймів, але Філіп тримав її міцно. Тоді вона взялася вмовляти, щоб він її відпустив. Однак король уже не володів собою: тріск порваного шовку лише роздражнив його. Він рвучко задер її сукню, втискаючи своє коліно між відчайдушно стиснутих ніг Джоанни…
Навіть коли в сутінках галереї на них упав сніп світла, Філіп і далі намагався оволодіти нею. Лише гнівний голос абата, що наказував шляхетному панові й дамі припинити неподобство, примусив короля послабити тиск. Джоанна негайно вирвалась і втекла.
Та, як відомо, у Везле було занадто багато чоловіків, і жінка в подертій світлій сукні, котра біжить через двір абатства, – видовище, яке спричинило чимало химерних чуток. А Філіп повівся геть не по-лицарськи: під час зустрічі з Річардом, коли вони не дійшли згоди з якогось несуттєвого питання, француз заявив, що йому жилося б значно легше, якби всі Плантагенети були б такі ж поступливі, як і їхні дами. І хоча Джоанна не належала до Плантагенетів по прямій лінії, неважко було здогадатися, про кого йдеться.
Саме тоді Річард викликав її до себе й довго та похмуро слухав, як кузина, ридаючи та заламуючи руки, присягалася, що вона не була близька з Філіпом, і що Капетінг повівся з нею не як лицар, а як останній селюк із майданною дівкою.
– Ти мусиш звідси поїхати, – промовив нарешті Річард. – Дама, яку мої воїни шанували мало не як небесну покровительку, не може давати підстав для брудних пліток.
І Річард відрядив їх з Обрі з місією в Угорщину. Усе минулося і зовні мало майже пристойний вигляд, але Джоанна соромилася себе й часом думала: а що якби тоді на звуки боротьби не з’явився абат і Філіп не відпустив би її? Чи здалася б вона?
Джоанна ненавиділа себе за слабкість, за млосний тілесний голод, який часом охоплював усе її єство, і в такі моменти вона була особливо ніжною та поступливою з чоловіком. Річард подбав про те, щоб він нічого не запідозрив. Обрі ж негайно скористався зі зміни її настрою, аби заволодіти грішми, що вони отримували їх з векселів храмників. Але й це не зменшило його скупості: часом навіть за холодів вони ночували просто неба, коли поряд були заїжджі двори, котрі Обрі вважав занадто дорогими.
Джоанна не заперечувала йому ні в чому і надавала чоловікові свій гаманець за першої ж вимоги. Лише стосовно одного Обрі де Рінель не тремтів і поводився майже як марнотратник: коли йшлося про нього самого. Так він раптом – ні сіло ані впало – купив у якогось торговця плащ, підбитий коштовними соболями, витративши на це багато грошей. Джоанна й тоді змовчала, але втрутився Дроґо, вимагаючи доручити йому кошти, надані королем Річардом на їхню поїздку, оскільки саме він провадить усі розрахунки за продовольство, корм для коней і решту всього, що необхідне в дорозі.
Сер Обрі розлютився, вхопився за меч, і вони мало не зчепилися. Але на бік Дроґо стали всі їхні люди, і лордові, врешті-решт, довелося змиритися. Незабаром вони прибули до двору короля Бели Угорського, де їм відвели розкішні покої та пристойно утримували, що викликало в Обрі цілковитий захват.
В Угорщині вони пробули більшу частину зими. Джоанна не сподівалася, що ця країна така багата і що угорська знать оточує себе мало не ромейською розкішшю. Придворні звички формувала дружина короля Бели – Маргарита Французька, і після виснажливих мандрів Джоанна знову опинилася у своїй стихії. Вона співала, насолоджувалася музикою і танцями, відвідувала турніри, забивала памороки угорським лицарям, вони змагалися на її честь, а вона нагороджувала переможців.
Обрі, здавалося, лестило те, яке враження вона справляла при дворі. Лише згодом Джоанна довідалася, що благовірний за право прогулятися з нею верхи, потанцювати чи сісти біля неї на бенкеті вимагав від її шанувальників подарунки. Зрештою, серед придворних поширилися чутки, що за солідний куш лорд готовий навіть поступитися місцем на ложі. Саме тоді королева Маргарита делікатно натякнула: їм обом слід покинути королівську резиденцію в Естергомі.