Лазарит - Вилар Симона. Страница 60

Як же ніжно він усміхався, як захоплено вдивлявся в її очі!

Якщо Джоанні й було трішечки ніяково через власну поступливість і слабкість, то ця усмішка й погляд остаточно позбавили її сумніву. Поступаючись Мартіну, вона відчувала збудження, яке дедалі посилювалося й примушувало її тремтіти. Вона гостро реагувала на кожен дотик, її немов гойдали шовковисті хвилі, шкіра стала неймовірно чутливою, а внизу живота запульсував тугий напружений клубок.

– О, будь ласка!.. Уже… – майже благала вона.

А коли він у неї ввійшов – це відчуття було таке всеохопне, що хотілося кричати. Вона кусала губи, стримуючи цей крик, але Мартін затулив її вуста поцілунком, і Джоанна відчула: його язик увійшов в її рот одночасно з тим, як її тіло впустило його в себе. Вона мимоволі подалася йому назустріч, і тривала хвиля сколихнула її всю. Джоанні завжди хотілося рухатися в такі хвилини, але чоловік сварив її за це. Мартін був у захваті, він стиха застогнав, і це сповнило Джоанну блаженством.

Між поцілунками він, як у лихоманці, шепотів:

– Ти чудова, мені так добре!.. Ти мій едем… Це тебе я чекав усе своє життя!..

– А я тебе… – схлипнула вона, і всі думки кудись зникли, а те, що досі було в її тілі таким напруженим, раптом вибухнуло сліпучим захватом, наповнивши весь усесвіт неймовірним щастям…

… Джоанна повільно приходила до тями.

Гілка сосни, що розгойдується над головою, відблиск ранкового сонця у верховітті. Світ повертався, але те, що з нею сталося, досі здавалося неймовірним. Вона й гадки не мала, що здатна таке відчути. Де була її душа, коли вона літала серед зірок і шовкових хвиль? Чому замість сорому й каяття вона почувається зараз так легко й умиротворено?

Мартін лежав поруч, досі її обнімаючи, вона чула, як б’ється його серце, як поступово вирівнюється його дихання. Піднявшись на лікті, він поглянув на неї, вловив відсторонений, мрійливий вираз, і його серце потеплішало.

– Я й не здогадувався, яка ти, – прошепотів він, схиляючись до її вуст. – Я був дурний, що не наважувався…

– Нащо ж ми прогаяли стільки часу? – м’яко, ледь хрипкувато відповіла вона, досі засліплена пережитою радістю.

Мартін стиха засміявся.

– Ми все надолужимо. Це наше таємне щастя, про яке ніхто, крім нас, не довідається. І ми візьмемо з нього все, що зможемо.

Вона дивилася йому просто в очі, потопаючи в кришталевій синяві. Вона вірила йому, більше того – вона його обожнювала!

І тоді він промовив:

– Я кохаю тебе, Джоанно. Ти й гадки не маєш, як я тебе кохаю!

Розділ 11

Травень. Околиці Акри. Табір хрестоносців

Полотняні стіни шатра короля Ґвідо колихалися від поривчастого вітру, полум’я у світильнику здригалося, кидаючи нерівні зблиски на постать монарха, який стояв навколішки. Неподалік від короля був його старший брат – конетабль Аморі де Лузіньян. У своїй довгій кольчузі, з руками, складеними на руків’ї меча, він скидався на воїна-охоронця.

Спостерігаючи за Ґвідо, Аморі мимоволі стиснув щелепи. На зубах захрустів пісок.

«Хамсин [90] – як зажди цієї пори, – подумав він. – Навіть вощена парусина, натягнута на шатро, не рятує від цієї біди».

Але думати про гарячий вітер і пісок було все-таки приємніше, ніж про те, що правитель Єрусалимського королівства молиться перед світильником, який має вигляд багатоголового дракона, що кожна його роззявлена пащека була чашею з мерехтливим полум’ям.

«Язичництво якесь», – Аморі насупив рудуваті брови.

Він обережно визирнув за полог шатра. Там було ще одне крите приміщення, за ним – перехід, у кінці якого, схрестивши списи, стояли вартові.

Шатро було розкішним. Воно дісталося Ґвідо Єрусалимському після вдалого набігу на табір брата султана Саладіна – Аль Аділя. На його шовкових стінах і досі була вигадлива арабська вишивка, щоправда, зараз її приховували численні знамена, вимпели і встановлені на триноги великі щити з гербом де Лузіньянів – червоною пантерою на блакитному зі сріблом поле, а також емблемами Єрусалимського королівства – золотим хрестом, обрамленим ще чотирма меншими хрестами.

Аморі де Лузіньян перевів погляд на брата – його силует у тьмяному світлі здавався вирізьбленим із чорного дерева. Він і насправді був убраний у чорне. Відколи загинула його дружина, Сибілла Єрусалимська, минуло зовсім мало часу, і Ґвідо досі носив жалобу: його довге чорне вбрання прикрашали тільки срібні накладки на паску, і руків’я кинджала було чеканним. Хрестоподібна рукоять меча відсвічувала похмурим вогнем рубінів.

«Краще б він молився на руків’я свого Захисника, – подумав брат Ґвідо. – Захисник – прекрасний меч із часточкою Животворного Хреста в ефесі. А ставати навколішки перед цим поганським світильником…»

Аморі здивовано зітнув плечима. Серед багатодітного сімейства де Лузіньянів він був другою дитиною. У Святу землю Аморі прибув давно і зміг здобути посаду конетабля при прокаженому королі Бодуені. Ґвідо ж був молодшим, про спадок не йшлося, тож він теж вирушив на Схід, сподіваючись за сприяння старшого брата досягти високого становища в Єрусалимському королівстві. Але сталося інакше: саме Аморі довелося схилитися перед молодшим братом, коли того було короновано на правителя цієї землі. Собі ж на лихо…

– Аморі! – несподівано гукнув до конетабля Ґвідо. – Аморі, ти пам’ятаєш, якою була Сибілла тоді, коли ти нас познайомив?

Із цими словами король простягнув руку й обережно торкнувся до якогось блискучого предмета, що звисав на ланцюжку з однієї дивно вигнутої лускатої шиї світильника-дракона. Замерехтіли зеленаві іскри, й Аморі, придивившись, полегшено зітхнув: то був смарагдовий хрестик, який носила королева Сибілла – нехай Господь їй дарує свою милість! Ось на що молився король!

– Так, Ґвідо. Вона стояла на сходинках трону, дивлячись у залу… Ні, її погляд був звернений лише на тебе, брате.

– А мій – на неї. – На вустах у Ґвідо з’явилася така рідкісна останнім часом усмішка. – Яка ж вона була гарна в срібній парчі та яблучно-зеленавих серпанках, які так пасували до її смарагдових очей!

Аморі справді пам’ятав. Сибіллі тоді було тільки двадцять, як і Ґвідо, але на той час вона вже не перший рік була вдовою, і знать Єрусалимського королівства вимагала: вона якнайшвидше має обрати собі чоловіка. Її тяжко хворий брат-король уже майже осліп та ледве рухався, а син Сибілли, народжений від Вільгельма Монферрата, був іще надто малим. Відповідно, той, хто стане чоловіком старшої сестри Бодуена Прокаженого, так чи інакше зійде на Єрусалимський трон. Але яких тільки принців і вельможних сеньйорів до неї не сватали – Сибілла обрала Ґвідо.

Аморі мов наживо бачив цю сцену: бідна дівчинка, яка намагалася керувати змученою безкінечними війнами державою, несподівано побачила серед суворих лицарів золотоволосого янгола. У кольоровому сонячному промені, що падав із вітражного вікна, Ґвідо й справді був схожий на янгола-воїна – високий, ставний, гордовитий, із сильним торсом, золотавими, наче мед, очима, яких він не міг відвести від жінки на сходинках трону.

– Хто це, месіре Аморі? – запитала Сибілла, вказуючи на Ґвідо.

І конетабль відповів:

– Ваша величносте, маю честь познайомити вас із моїм молодшим братом Ґвідо де Лузіньяном!

У християнському Леванті існувала приказка: «Найсолодший плід цієї землі – її принцеси. Хто його скуштує, піднесеться безмежно».

І таке ставалося знову й знов. Констанція Антіохійська зробила князем волоцюгу Рено де Шатільйона, Мелісандра Єрусалимська подарувала владу й могутність Фульку Анжуйському, Стефанія де Міллі, леді Трансйорданії, [91] ощасливила трьох чоловіків титулами графів Трансйорданських. Аморі й сам почав сходити до влади, одружившись з дочкою одного з найбагатших родів Єрусалимського королівства – Ібелінів. Але ніхто не піднісся так, як Ґвідо, що одним кроком здолав відстань від нікому не відомого злиденного лицаря до корони. Адже вперта сестра прокаженого короля й чути не хотіла про когось іншого.