Лазарит - Вилар Симона. Страница 71

Білявий Освальд похвалився, що був у порту і бачив: ночви з Кіпру майже полагодили. Отже… Він не закінчив, бо запальний Томас міцно вдарив його в бік:

– Що, хлопче, сильно кортить у Святу землю?

– Ти, мабуть, забув, що наш обов’язок – доправити міледі до її брата. Ми ж у цьому заприсяглись, покидаючи Незербі, – пробурчав Освальд.

– Схоже, ти хочеш, щоб ми всі згинули в морській безодні? – промимрила Ґодіт. І негайно обернулася до лицаря, привітно усміхаючись: – Чи не бажаєте, сер, іще шматочок риби?

Рудий Ейрік попивав винце й розмірковував, що добре було б залишитися тут назавжди: розводити бджіл, торгувати медом. Він навіть згоден ходити з молодою дружиною в церкву до цих схизматиків і вистоювати безкінечно довгі ромейські служби. Рудому було начхати – питаннями віри він переймався найменше, зате Санніва від цих слів аж руками сплеснула, тож Ейрік змушений був запевнити її, що про церкву це він так, ляпнув, не подумавши.

Пізно вночі, коли Мартін із Джоанною лежали, відпочиваючи після першого любовного герцю, жінка ледь піднялася й запитала: чи довго ще їм насолоджуватися своїм щастям?

Мартін дивився на неї, осяяну світлом ґнотика, що плавав у мисочці з олією: темна маса волосся огортала Джоанну з ніг до голови, але його вуста знали кожен її родимчик, кожен вигин, усі таємні куточки. Дивовижне тіло, дивовижний аромат: світла шкіра англійки пахла солодкими вершками…

– Ти й сама здогадуєшся, що зробить Обрі, коли, приїхавши в табір під Акрою, не знайде там своєї дружини.

Джоанна поклала голову йому на плече й зітхнула.

– Тепер я й гадки не маю, як зможу жити з Обрі. Я немов усе життя спала, а ти мене розбудив. Але якщо в нас із тобою немає майбутнього…

Він притиснув пальця до її губ.

– Тихо, люба. Це заборонена тема.

– Назви мене так іще раз…

Він повторив:

– Люба…

А потім ще й довів це, зробивши так, що вона ледве стримала щасливий крик.

Уранці Джоанна, приховуючи хвилювання, повідомила: з ринку повернувся Бритрік і каже, що за ніч море вгамувалося. У неї був тривожний вигляд. Їм належало покинути це благословенне місце, до того ж негайно, проте ні йому, ні їй цього не хотілося. На Мартіна чекало доручене йому завдання, та він вирішив дозволити собі трохи перепочити, перш ніж узятися за нього по-справжньому. Бо що таке наше життя? Вічна боротьба із самим собою. Але із собою боротися складно – простіше домовитися.

Тому замість того, щоб готуватися в дорогу, Мартін запропонував Джоанні трохи прогулятися.

Це була зовсім не перша їхня прогулянка. Вони чимало блукали околицями. Побували в апельсинових гаях на землях, що належали монастирю, підіймалися по схилах ущелини й на гору Химера неподалік Олімпоса, де Мартін показав Джоанні язики незгасимого полум’я, що виривалися з розколин. [110] Згідно з легендою, один давній герой переміг тут страшне вогнедишне чудовисько і завалив його тушу камінням, але полум’я з пащі переможеного монстра досі проривається на поверхню крізь тріщини в камені. Джоанну лякали ці оповідки, а Мартін її заспокоював, кажучи: якщо при горі поселилися ченці, то жодна язичницька Химера не наважиться вирватися на світ Божий.

Часом закохані доходили аж до дальніх схилів, що червоніли від незліченних гірських маків, від яких Джоанна шаленіла. Вона гасала по галявинах, плела з ламких квіток вінки для себе й Мартіна. І яка ж вона була кумедна в цій радісній безтурботності, яка чарівлива у вінку з червоних маків на темноволосій голівці! Обоє вони були щасливі й нерозсудливі, як духи тих місць…

Цього разу вони вирушили уздовж морського узбережжя.

Море й справді заспокоїлося; поблизу воно здавалося бірюзовим, але що далі від берега, то його синява густішала й темнішала. Мартін піднімав пласкі камінчики і навчав Джоанну кидати їх так, щоб вони кілька разів підскакували на воді. Час від часу його камінчик залітав настільки далеко, що Джоанна не могла порахувати, скільки разів він підскочив. Але в неї виходило не так хвацько – а все тому, що жахливо заважали довгі рукави бліо.

Довгобородий чернець, проїжджаючи на віслюку, так на них задивився, що мало не впав із сідла.

Парочка розреготалася. Усе їх тішило, усе довкола здавалося радісним. Стежка, що пролягала уздовж моря, почала підніматися вгору, скелі тут підступали до самісінької води. Джоанні, яка йшла слідом за Мартіном по осипу, довелося підібрати низ свого довгого бліо.

Попереду, у розколині скелі, нависаючи над урвищем, росла викривлена морськими вітрами червона сосна. Мартін витягнув з-за паска батіг, спритним рухом зачепив його кінець за стовбур дерева і, просунувши руку в петлю на держаку, під переляканий вереск Джоанни пронісся над прірвою та заскочив на кам’яний виступ мало не за двадцять метрів від того місця, де вони стояли. Звідти стало видно спадистий узвіз до усамітненої бухти. Повернувшись у такий же спосіб, він запропонував жінці спуститися до моря. Але для цього треба було разом пролетіти над розколиною в скелі.

– Не боїшся? – запитав Мартін, міцно обіймаючи Джоанну.

– З тобою я нічого не боюся! З тобою я літаю… Ах! – скрикнула вона, коли наступної миті вони разом пронеслися над прірвою та опинилися на протилежному скельному виступі.

У бухті, замкненій з обох боків відрогами скель, що зникали в морі, не було жодної живої душі за винятком величезних черепах, які, побачивши людей, почали сповзати у воду. Джоанні вони видалися такими кумедними!

Мартін кинув на гальку свою накидку, і вони довго сиділи, обійнявшись, та розмовляли. Джоанна сказала, що покидаючи Англію, не могла навіть уявити себе такою щасливою, як зараз. Коли вона зійшла на борт корабля в порту Харіджа, то ледве не розплакалася. Проводжати її прийшла вся сім’я: батьки, брати з дружинами, сестра-абатиса. Але сльози заволокли їй очі, і вона відвернулася, щоб їх приховати.

– Ти тужиш за рідними? – запитав Мартін.

– Кожен тужить за тими, кого залишив удома, – зітхнувши, мовила вона. – Навіть ти. Я це знаю, хоч ти й не любиш говорити про своє минуле. Мені часом здається, що ти щось приховуєш, – зауважила вона, секунду подумавши. – А коли я запитую, ти або відмовчуєшся, або…

Мартін не дав їй закінчити, затуливши вуста цілунками, а потім ніжно, але наполегливо поклав її на накидку.

Зашелестів одяг, що його квапливо скидали, шепіт змішувався з легким стогоном. Тіла коханців сплелися, хвилі, легенько сплескуючи, набігали на берег відлюдної бухти, а згори падала тінь вигнутої сосни…

Потім Мартін повів Джоанну в море. Вона й гадки не мала, що можна хлюпатись отак ось – голяка, немов у дні створення світу, коли на землі були тільки Адам та Єва… Коли ж її лицар відплив занадто далеко, це налякало жінку, і вона почала його кликати.

Проте, запливши на значну відстань від берега, Мартін несподівано побачив те, що мало покласти край їхньому райському життю.

Велика галера, розкинувши вітрила й потужно працюючи двома рядами весел, з’явилася з-за дальнього мису і зараз саме розверталася, прямуючи до берега. На буксирі за галерою ішов пошарпаний бурею великий корабель. Навіть здалеку було видно, що одна щогла на кораблі зламана, а корпус сидить занадто низько – отже, в трюмах повнісінько води.

– Мартіне, повертайся ж нарешті! – гукала з берега Джоанна, натягуючи одяг просто на мокре тіло. – Ти божевільний! Пливи до берега!

Він іще трохи почекав, погойдуючись на хвилях і спостерігаючи, як за чверть милі від гавані Олімпоса команда галери почала прибирати вітрила. Набравши повні легені повітря, Мартін пішов під воду – холодна й темна пучина прийняла його, а потім відпустила. Він випірнув, перевів подих і раптом зрозумів: ось і все. Їхній із Джоанною час минув.

Він ані словом не обмовився про галеру, поки вона розтирала його мокре тіло й подавала туніку.

– Ці твої шрами, – Джоанна ніжно доторкнулася до страшних рубців, що стягували шкіру в нього на грудях, – звідки вони?