Лазарит - Вилар Симона. Страница 82

Усе це відбувалося нескінченно далеко, і Вільям нічому не надавав значення доти, доки не прочитав в одному з останніх листів леді Мілдред, що Джоанна де Шампер, у заміжжі де Рінель, збирається на прощу в Палестину разом із чоловіком Обрі де Рінелем. Мати просила посприяти їм і допомогти в дорозі.

Відмовити він не міг – де Шампери багато жертвували на потреби ордену, а коні, яких вони постачали в Палестину безоплатно, завжди були розкішними – витривалими, швидкими, чудово об’їждженими. Серед цих коней Вільям вибрав для себе гнідого жеребця із широкою білою смугою на морді. Кінь виявився надзвичайно хорошим, і задоволення мати такого чудового жеребця дорого йому коштувало.

І ось Джоанна перед ним. Дивлячись на сестру, він не розумів: що примусило її усамітнитися, покинувши бенкет та забави? Адже там лицарі мало не билися за право запросити її на танець, і вона кружляла з ними, хвацько виконуючи всі складні фігури, а личко її сяяло від задоволення. Дивна річ: у розмовах зі старшим братом, нехай і коротких, вона жодного разу не згадала про свого чоловіка.

Мати писала, що сімейне життя Джоанни з Обрі надзвичайно її бентежить і не дає спокою. Леді Мілдред сподівалася: спільна подорож зблизить подружжя, як свого часу поїздка у Святу землю зблизила її саму з лордом Артуром тоді, коли між ними виникли серйозні непорозуміння.

Вільям не міг пригадати жодних сварок і колотнечі між батьками: під час прощі мати з батьком здавалися йому неймовірно веселими, щедрими та ласкавими. Це були приємні спогади, можливо, завдяки їм потім він так прагнув у Палестину, що уявлялася йому землею обітованою. Але не варто змішувати сувору дійсність із дитячими спогадами й озиратися на минуле. Інакше нічого не досягнеш.

Замислившись, він не помітив, як Джоанна повернулася до нього. Пролунав схвильований скрик. Жінка так стрімко звелася на ноги, що шовкова хустка, яка лежала в неї на колінах, упала на пісок, а сама вона підняла руку, немов хотіла перехреститися.

– Невже я такий схожий на нечисту силу, що ви так перелякалися, люба сестро? Адже проти людини з плоті знак хреста вам навряд чи зарадив би!

Джоанна полегшено видихнула й примусила себе засміятися.

– Ні-ні, я не злякалася, месіре маршал, – мовила вона, легенько й шанобливо вклоняючись Вільямові. – Навпаки: я сприйняла вас за нашого батька й не могла стримати подиву. Ви неймовірно на нього схожий!

Вільямове обличчя залишалося суворим, хоча вуста здригнулися й напружилися, приховуючи почуття, що раптом накотилися на нього.

– В Англії мені ніхто ніколи не казав, що я схожий на Артура де Шампера.

Вона схилила голову до плеча, пильно вдивляючись в його обличчя, й нарешті сказала:

– У вас батькова постава і його зріст, його посадка голови і навіть у рухах багато що від нього. Це не впадає в око, але… але дуже помітно, – усміхнулася Джоанна: – Навіть руки ви складаєте на верхів’ї меча точнісінько так, як він!

Маршал здивовано глянув на свої руки, що лежали на руків’ї, і несподівано пригадав цю звичку Артура де Шампера. Цей спогад розчулив його дужче, ніж він хотів би показати, – тому Вільям не рухався, сподіваючись, що сестра не помітить, яку бурю почуттів викликали в ньому її слова. Спершу це був глухий застарілий біль, а потім йому раптово полегшало й захотілося сказати Джоанні щось лагідне, родинне, сердечне. Натомість він сухо запитав: як сталося, що чоловік покинув її напівдорозі?

Джоанна зневажливо махнула маленькою ручкою – зашелестіла шовкова підкладка її довгого рукава.

– Лорд Обрі не переносить хитавиці. О, месіре, бачили б ви його, коли ми перетинали Ла Манш! У Калі йому довелося чотири дні приходити до тями після морської хвороби. Місцеві лікарі відпоювали його всіма можливими цілющими зіллями, поки Обрі не почав потроху рожевішати. Ось там він і заприсягнувся, що ніколи більше не стане на палубу корабля.

Вільям несподівано всміхнувся.

– Як же він збирається повернутися в Англію? Невже сподівається, що до того часу острів приб’є до материка, і він проїде суходолом, не потерпаючи від хитавиці?

Джоанна розсміялася. Виявляється, служба в ордені й суворі випробування не відучили її брата жартувати. Потім вона пояснила, що, здолавши більшу частину шляху разом із чоловіком, у Лікії вони розсталися, бо Обрі нізащо не погоджувався подорожувати далі морем. Її чоловік вирушив через Кілікію, і вони вирішили зустрітися під Акрою. Король Річард теж цікавився Обрі де Рінелем, оскільки ще в Англії пропонував йому приєднатися до хрестоносного воїнства у Святій землі.

– Сподіваюся, ваша розлука з чоловіком буде недовгою. Мандри на самоті кидають тінь на добре ім’я дами.

– Але ж я вже під крилом свого славетного брата-тамплієра, чи не так?

Вільям зауважив: він буде радий, якщо Джоанна й надалі залишиться в почті молодої королеви. А потім поставив іще одне запитання: граф Лестер повідомив йому, що замість чоловіка його сестру в дорозі супроводжував якийсь гожий лицар-госпітальєр. Хто та людина?

Усмішка сестри зблякла. Вона зітхнула, глянувши на вечірнє небо.

– Кому ж супроводжувати прочанку, як не братові ордену Святого Івана, в чиї обов’язки входить захищати християн у мандрах? Ім’я мого достойного попутника – Марітн д’Ане, але я не маю про нього жодних звісток відтоді, як ступила на берег Кіпру.

У голосі Джоанни вчувався жаль, і Вільяму де Шамперу це не сподобалося. Чи не від розлуки з лицарем д’Ане його сестра така сумна?

Але було ще дещо, значно суттєвіше.

Зрозумівши, що якийсь лицар-госпітальєр перебуває на острові, маршал занепокоївся. Ще коли він розмовляв з королем Річардом, у нього з’явилися міркування стосовно того, як слід розпорядитися завойованим островом. Такі плани могли виникнути і в госпітальєрів, і ті, звісно ж, поквапляться вплинути на короля. А цей Мартін д’Ане точно сповістить магістра свого ордену Гарньє де Неблуса, що на Кіпрі Річарда оточують тамплієри. І хоча цей лицар навряд чи встиг відбути з острова, оскільки ще жодне судно поки не відходило з Лімасола до берегів Палестини, однак хіба в чомусь можна бути цілком упевненим?

Отже, йому, де Шамперу, необхідно якнайшвидше поділитися своїми планами з королем і, якщо на те буде воля Божа, заручитися його підтримкою. Або підтримкою Робера де Сабле, коли вже англійський Лев узявся йому покровительствувати. А до таємничого госпітальєра слід придивитися уважніше.

І Вільям де Шампер поспішив розкланятися із сестрою.

Однак розшукати Мартіна д’Ане йому не вдалося – ніхто його не бачив і гадки не мав, де він міг зупинитися. Викласти свої міркування королю маршал теж не зміг, бо наступного дня стало відомо, що вночі Ісаак Комнін утік у гори в центральній частині острова і за ним вирушив дехто з його наближених. Це означало війну.

Річард скаженів від люті.

– І цією чорною невдячністю він відповів на мою милість? Адже я не покарав його навіть за те, як він поводився з моїми дамами, царственими особами! Присягаюся десницею Господа, тепер Ісаак довідається, що таке лють Лева! Я негайно…

Тут король затнувся: погляд його упав на Беренгарію, яка виходила з каплички, і дам, що її супроводжували. О, ні, він не має права покинути її відразу після весілля, тим паче, сьогодні має відбутися коронація його дружини. Річард роззирнувся і вигукнув:

– Ґвідо де Лузіньяне! Чи бажаєте ви заручитися моєю підтримкою? Присягаюся честю Плантагенетів, я надам її вам у тому разі, якщо ви впіймаєте зрадника Ісаака Комніна і доставите його в кайданах! Нехай із вами вирушають лицар Онфруа де Торон і князь Боемунд Антіохійський. Кожному з вас щось потрібно: Ґвідо – корона, Онфруа – дружина, Боемунду – воєнна підтримка. Ось і послужіть мені, а я боржником не буду – даю слово лицаря!

Вільям де Шампер побачив, як сполотнів король Єрусалимський. Він знав, що зараз на душі в Лузіньяна. Ґвідо збентежений, розгублений і гадки не має, як виконати Річардове бажання. О, цей янгелоподібний красунчик! Безперечно, не будь війн із невірними, він би правив королівством цілком успішно. Знавець наук, уміє завоювати прихильність людей, трудолюбивий і не зловживає задоволеннями… але аж ніяк не воїн. Як і двоє інших, котрих Річард дає йому на допомогу: ні Онфруа де Торон, ні Боемунд Антіохійський нічого не тямлять у воєнній справі. А Ісаак Комнін вельми непростий, знає острів як свої п’ять пальців, у нього повсюди замки, у яких чимало прихильників.