Лазарит - Вилар Симона. Страница 87

Жінка немов заціпеніла. Тіло скував свинцевий холод. Сумбурні думки закружляли в голові. Мартін д’Ане їхав сам, без загону орденських братів, що трапляється не так часто, тим паче за таких тривалих мандрів… А прибувши на Кіпр, він зник – зник безслідно, і ніхто нічого про нього не чув… А перед тим, дорогою, він ні з ким не намагався заприятелювати… Крім неї!.. Та і їй не поспішав розповідати про своє минуле, уникаючи відповідей на запитання…

Джоанні здалося, що серце в неї ось-ось розірветься – але воно здригнулося й майже зупинилося: зараз вона задихнеться та помре!

Прокажений стояв біля поручнів і дивився на берег. Корабель розвертався й повільно відчалював, матроси піднімали головне вітрило, долинав гуркіт весел, що їх уставляли в кочети. Рудий Ейрік – а це точно був він, Джоанна таки впізнала Мартінового зброєносця, – прив’язав буланого жеребця та свого коня в стійлі за дощатою загородкою і перевальцем підійшов до лазарита. Тепер вони стояли поруч, але Ейрікове лице було відкритим, а топхельм лазарита, що закривав голову аж до плечей, не дозволяв роздивитися його обличчя.

У Джоанни промайнула слабка надія: «А якщо це все-таки не Мартін?» Але ж кінь, але ж зброєносець… і цей шолом, крізь щілини якого він учора так пильно на неї дивився…

Лазарити рідко відкривають обличчя, уникають спілкування з людьми, тримаються осібно… Однак і вони часом купують шльондр, щоб погамувати хіть. Поки їхні тіла ще не почали розпадатися й слухаються їх.

Корабель віддалявся. Джоанна й далі стояла нерухомо. Очі в неї були розширені, повільні удари серця громом відлунювали у вухах. Нарешті її пальці, що мертво вчепилися в кам’яний виступ, розтиснулися, і вона почала сповзати на кам’яні плити. Грім у вухах став нестерпним – жінка провалися в безпросвітний морок.

Розділ 14

Галера з Кіпру повільно наближалася до берегів Палестини.

Мартін стояв на кормовій надбудові, дивлячись крізь щілини шолома на обриси Святої землі, що вимальовувалися вдалині. Обрій затягнула каламутна сиза мла, сонце тут було не таким ясним, як на Кіпрі, але поступово дедалі чіткіше проступала вервечка пагорбів і будівель на березі.

Під сталевою личиною топхельма обличчя в лицаря було напруженим: колись він заприсягнувся, що ноги його більше не буде на цих землях. Але Ашер бен Соломон примусив його порушити цю клятву. Хоча глибоко в душі Мартін і сам бажав поглянути, що ж тут насправді відбувається. Упертість хрестоносців, їх відчайдушна боротьба та непохитне прагнення відродити втрачене Єрусалимське королівство бентежило його й викликало повагу.

«Що ж, ось і випала нагода», – подумав він, рішуче відганяючи щонайменшу тінь спогадів. У нього є завдання, яке необхідно виконати. А коли він із цим упорається, то нарешті матиме три речі, котрих прагне понад усе на світі: дім, сім’ю і смагляву красуню Руф.

Чим далі за кормою залишалися Кіпр і Джоанна, тим легше йому було думати про чарівну єврейку. Про англійку взагалі слід забути – принаймні доти, доки йому доведеться задля досягнення своєї мети оприлюднити їхній зв’язок. А можливо, цього ще й удасться уникнути. Тому, сподівався Мартін, ця любовна пригода так і залишиться одним з епізодів його доволі бурхливого життя… утім, не позбавленого приємних моментів.

З моря укріплення Акри, зведені свого часу першими хрестоносцями, здавалися суцільною жовтуватою громадою. За могутніми зубчастими мурами було видно бані храмів та дзвіниці, перетворені сарацинами на мінарети. Далеко в морі виступав кам’яний мол, який захищав гавань, але зараз суден там було зовсім небагато, значно менше, ніж італійських кораблів, що стояли на зовнішньому рейді. Велетенські нефи й галеї пізанців та генуезців блокували Акру з води відтоді, як їм удалося відігнати від узбережжя судна єгипетського флоту Саладіна.

Магістр Гарньє де Неблус, котрий стояв неподалік від лазарита, пояснив, що ці кораблі перешкоджають галерам і фелукам сарацинів постачати в оточену Акру підкріплення та продовольство. І все ж невірні й далі утримують місто, адже Саладін заприсягнувся: Акра – цей «якір» хрестоносців у Святій землі – більше ніколи не належатиме франкам.

– Ми пристанемо отам, – магістр указав на узбережжя північніше від міста. – На нас чекатимуть, оскільки ще вдень я поштовим голубом сповістив про наше прибуття.

Про що йшлося в тому листі, Мартін здогадався лише, коли помітив біля причалу гурт лицарів із зеленими хрестами на плащах та в шоломах, що цілком закривали обличчя. Вони стояли опрічно від усіх, хто зустрічав судно.

– Ви повідомили про мене братів ордену Святого Лазаря?

– Я не міг учинити інакше, – магістр ледь схилив голову в тюрбані. – Інакше вас могли б утримувати на кораблі доти, доки по вас не приїдуть. У таборі й так не бракує хвороб, і до прокажених тут ставляться не надто прихильно. Хоча, присягаюся вірою, брати лазарити б’ються під Акрою так, що всі мають тільки дякувати їм.

Мартін швидко поглянув на Ейріка. Рудий супився і мав не надто добрий вигляд.

Ще на Кіпрі, обговорюючи план подальших дій, вони збиралися відразу після прибуття загубитися в галасливому гармидері серед вояків, перевдягнутися в тихій місцині і, видавши себе за найманців, приєднатися до якогось загону хрестоносців. У таборі під Акрою їх була сила-силенна: італійці й німці, іспанці і шведи, англійці і французи, шотландці й австрійці – мало не всі європейські народи. І новачків тут завжди охоче приймали – головне, щоб ті вміли тримати в руках меч та спис.

Але одна річ планувати, а інша… Християни і мусульмани кажуть: на все воля Божа, і зараз цей Бог – хтозна, чий саме, – забажав, щоб Мартін опинився просто серед справжніх прокажених. Гірше й не вигадаєш, і спекатися від цих лазаритів не так уже й легко.

Весла розмірено здіймалися й опускалися, галера підходила до причалу. Магістр Гарньє тим часом попрямував до єпископа Бове, який стояв на носі корабля, і, на відміну від госпітальєра, протягом усього плавання намагався бути якнайдалі від прокаженого попутника.

– Схоже, ми вляпалися, малий, – стиха мовив Ейрік.

– Побачимо, – коротко відповів Мартін.

З наближенням берега дужче почав відчуватися запах дьогтю та гнилих водоростей. Шкіпер галери уривчасто скомандував, і ряди весел одночасно виринули з води й відразу занурилися, уповільнюючи хід корабля. Пролунала нова команда – і весла зникли всередині корпусу судна. Шумно впали вітрила. Щойно галера торкнулася причалу, кілька матросів вистрибнули на берег, завели причальні кінці й почали установлювати сходні. Насамперед на берег виводили надісланих Річардом овець, потім виносили будівельний ліс, що його збиралися використати під час ремонту й побудови знарядь для облоги. І поки тривала вся ця метушня, Мартін залишався на борту, спостерігаючи за лазаритами. Так, вони прийшли по нього і, щойно він ступив на землю, рушили назустріч.

– Ми чекали на вас, брате, – глухувато промовив один із них. – Ідіть за нами!

Вони йшли через наметовий табір, над яким суцільною сірою завісою стояв дим від численних багать. Мартіну ще ніколи не доводилося бачити такого величезного воєнного стану. Самі лише загони для коней тягнулися мало не на цілу лігу, [126] а списи, поставлені сторч, скидалися на хащі тростини. З боку міста табір наїжачився машинами й оснащенням для облоги – катапультами, балістами, требюше, величезними таранами, а із зовнішнього боку було видно довгий насип із гостроколом. І повсюди – прості намети хрестоносців та багатші шатра, у яких, судячи з пістрявих хоругв та прапорів, розташувалися командири. Відчувався запах невибагливої їжі та конюшні, звідусіль лунали звуки військового табору: іржання коней, брехання собак, гуркіт коліс, регіт, лайка, удари молотів із похідної кузні.

Лазарити вели його, вихляючи між безладно розставленими наметами, під ногами чвакало болото, розвезене незчисленними копитами й чобітьми, перемішане з кізяками та покидьками. Людей навколо було величезне куписько – солдати, лицарі, зброярі, торговці в чалмах й італійські купці; розгулювали таборові хвойди, гасали діти, гуркотіла кузня, лучники оперяли стріли, бігали пажі з дорученнями, візники вели упряжених волів, проїздили верхи лицарі, конюхи поралися біля важких та грізних на вигляд коней.