Лазарит - Вилар Симона. Страница 93

Брат Джон намагався сказати щось іще, та Барнабе вже почав розпитувати про решту загиблих. Потім розмова перейшла на інше, обговорювали те, що, як з’ясувалося, король Філіп наказав почати штурм фортеці, дізнавшись: Річард узяв у полон лжеімператора Ісаака.

Правитель острова, оточений у своїй фортеці, погодився здатися лише за умови, що король Англії ані закує його в залізні кайдани, ані зв’яже мотузками. Ісаак забезпечив собі сяку-таку свободу, щоб за першої ж нагоди втекти з полону. Річард погодився, але перехитрував Комніна: на той час він уже заволодів однією зі срібних копалень острова, тому звелів виготовити срібні ланцюги, у які й закував полоненого супротивника.

Лазаритам історія видалася кумедною, і за столом ще довго не стихав сміх. Ці люди, попри страшну хворобу, завжди старалися взяти від життя якнайбільше. Цікава історія, дотепний жарт, хороше винце, смачна пожива… Правда, дехто з них шкодував, що жінку, яка за гроші дарувала прокаженим свою прихильність, хтось убив, а інші хвойди не хочуть навіть наближатися до них, не кажучи вже про те, що втішати їх ночами.

Але все це було несуттєвим порівняно з тим, що Річард Левове Серце, остаточно впоравшись з Ісааком Комніном, ось-ось з’явиться під мурами Акри.

Розділ 15

Річард прибув за три дні. А заодно примудрився дорогою захопити сарацинське судно, що прямувало до Акри. Хитрі невірні збиралися увійти в гавань під пізанським прапором, і навіть, щоб приспати пильність християн, узяли на борт близько двох десятків свиней – адже всі знають, що мусульмани нізащо не доторкнуться до цих нечистих тварин. І все ж командири хрестоносної флотилії відчули каверзу в тому, як, зустрівшись на морі, їм відповідали несправжні пізанці. Річард наказав кораблям зблизитися, але галера з верескливими свинями почала втікати, і хрестоносці взялися її переслідувати.

Річардове військо здобуло чимало припасів, зброї та обладунків, кілька сотень мішків зерна, а також діжки з тією самою сумішшю, що за її допомогою невірні знищували стінобитні машини. Ну а свининою добрі християни ніколи не гребували.

Отже, прибуття Річарда перетворилося на справжній тріумф – усі його благословляли та віншували. Двадцять п’ять кораблів (не рахуючи прибулих раніше й тих, які ще залишалися на Кіпрі) справили на хрестоносців невимовне враження, остаточно потьмаривши шість галер короля Філіпа.

Король Англії зійшов на берег верхи на білосніжному кіпрському жеребці Фейвелі, в пурпурній мантії із золотими левами та в короні поверх сяючого шолома. Він був утіленням здобутих і майбутніх перемог. За ним ішла сила-силенна закутих у панцир лицарів, кожного з яких супроводжували зброєносці, латники-піхотинці та слуги. На кораблях флотилії прибули також зброярі, кухарі, конюхи, списники, лучники, яких було без ліку. Могутність війська хрестоносців непомірно зросла. Тепер невірним нема на що сподіватися!

Насамперед англійський король попрямував до Філіпа, який на нього чекав, і на очах у захоплених хрестоносців обидва монархи сердечно обійнялися. Потім вони, стремено до стремена, рушили через табір, і Філіпові непросто було зберігати усмішку на обличчі, коли зусібіч лунало лише одне ім’я: «Річард! Річард! Хай живе безстрашний Річард Левове Серце!»

Спохмурнів і Конрад Монферратський, помітивши, як упритул за Плантагенетом іде його супротивник Ґвідо де Лузіньян. Сяяли тут усмішкою і Генріх Шампанський, убраний у новий плащ, і маршал тамплієрів Вільям де Шампер, і Боемунд Антіохійський, і безліч інших вельмож та прелатів. Їх також гучно вітали, а герцог Гуго Бургундський, наче й не помічаючи стриманості свого сюзерена, виїхав Річардові назустріч, і обидва воїни міцно потиснули один одному руки.

Весь табір – французи, бургундці, німці, іспанці, данці та італійці – поспішав поглянути на славетного короля-полководця, складаючи йому безмежну осанну. Звідусіль гриміла музика, лунали привітання, усе це зливалося в неугавне стугоніння, а зі стін оточеної Акри за цим піднесенням мовчки стежили смутні сарацини.

– Нехай буде з нами милість Аллаха – до кафірів прибув їхній уславлений воїн – Мелік Рік, – передавалося там із вуст в уста.

Проїжджаючи табором, у якийсь момент Філіп торкнув Лева за лікоть:

– Дорогий кузене, з вами прибуло стільки людей, що я, насправді, й гадки не маю, де ви зможете розбити свій стан. У нас і так тут страшенна тиснява й скупченість!

– Як це де? – розреготався Річард, роззираючись. – Ми розіб’ємо табір отам! – Рукою в латній рукавиці він указав на узбережжя на півночі від Акри.

– Але ж, Річарде, це неможливо! Хіба ви не бачите, там, на схилах пагорба, шатра нашого ворога Саладіна!

– Що ж, йому доведеться посунутися!

Протягом цілого дня люди англійського короля розбивали табір на скелястих терасах пагорба, натягуючи полотнища шатер і наметів; облаштовували конов’язі та ями для багать, у яких на вугіллі смажилися цілі свинячі туші й у котлах варилася юшка. Річард звелів пригостити всіх хрестоносців за його рахунок. Як його було не віншувати? А шатра табору Саладіна і справді поспіхом розібрали та встановили значно далі від Акри. У сарацинів тут було занадто мало людей, щоб стримати прибуле військо. Отже, Річард самим лише фактом свого прибуття примусив невірних відступити! Ура! Ура! Слава Святому Георгію! Слава непереможному воїнові!

Весь день і всю ніч у таборі вирувало неймовірне пожвавлення. Люди веселилися, пили та їли від пуза. У просторому Річардовому шатрі відбувався бенкет для полководців, звідти далеко за північ чутно було вибухи сміху й звуки музики. Здавалося, якби Саладін напав зараз, то в табір хрестоносців він би увірвався завиграшки. Та, незважаючи на святкове піднесення, охорону було подвоєно, а лицарі із символом Плантагенета регулярно обходили зовнішні укріплення, позначаючи щось на пергаменті і перемовляючись із вартовими. Розвідники, що нишпорили навколо табору, донесли про це султанові, і Саладін відмовився від вилазки, вирішивши дочекатися більш слушної нагоди.

Уранці Річард не одразу зміг згадати, як опинився в цьому приміщенні на різьблених дерев’яних колодах під сукном.

Беренгарія досі спала, мов немовля, і король мимоволі усміхнувся, поглянувши на дружину. Учора йому вдалося вмовити свою королеву випити зайвий келих, і вона стала неймовірно веселою та чарівною. О, якби вона завжди була такою, він би не почувався ґвалтівником щоразу, коли збирався виконати свій подружній обов’язок! Щойно він намагався її взяти, Беренгарія негайно починала читати молитви, а молитва під час близькості – найкращий спосіб згасити любовний пал. Зникала всіляка охота, і король перекочувався на свій край ложа, промовляючи: «Спіть спокійно, моя Беренгаріє!» Коли ж королева несміливо запитувала: «Чи догодила я вам, мій чоловіче і пане?», Річард просто мовчав, щоб зайве не брехати.

Але ж Беренгарія чудова, що й казати. Господь дав їй усе необхідне, аби дарувати своєму чоловікові втіху. Хтозна, може, варто бути терпимішим до неї і не квапити події. Адже вона завжди мріяла бути Христовою нареченою, а її віддали за воїна. Зараз головне, щоб вона завагітніла від нього, і тоді Річард перестане лякати її ночами своїми забаганками. Схоже, вони обоє цього хочуть. Але йому, як чоловікові та королю, потрібен спадкоємець!

Щодо подружнього обов’язку, Річард, як не старався, не зміг пригадати, чи виконав він його цієї ночі. Останнє, що спливало в пам’яті, – як вони танцюють удвох із захмелілим Філіпом, силкуючись повторити рухи арабської танцівниці, котра невідомо як опинилася в шатрі. Обличчя її приховував серпанок, зате все тіло по пояс було оголеним, і вона так хвацько вихиляла стегнами, що обидва королі побилися об заклад – хто ж з них краще зможе відтворити її танець… Давно він так не пустував, а Філіп, попри все, – славний малий… Присутні на бенкеті аж корчилися зі сміху, споглядаючи їхні танці, навіть на понурій фізіономії Конрада Монферратського з’явилася усмішка, і, якщо Річарда не підвів зір, він на власні очі бачив, як той дружньо плескав по плечу усміхненого короля Ґвідо.