Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод. Страница 14

— Вони не можуть не ображатися. І те, що це ваша звичка, вас не виправдовує. Уявіть собі чоловіка, що всіх штрикає голками й шпильками, і каже: «Даруйте, вам не слід ображатися, таку вже я маю звичку». Ви б, напевно, подумали, що він здурів, чи не так? А пані Лінд, можливо, і пліткарка, нехай. Та чи казали ви їй, що вона має ще й добре серце й завжди помагає бідним? А коли Тімоті Коттон поцупив у неї глечик масла, а жінці сказав, що купив, вона йому ні словом не дорікнула. Пані Коттон перестріла її невдовзі й поскаржилася, що масло тхнуло ріпою, а пані Лінд лиш перепросила, що воно їй так погано вдалося.

— Може, і вона має добрі риси, — знехотя визнав пан Гаррісон. — Як більшість людей. Навіть у мене вони є, хоч ти про них, мабуть, і не здогадуєшся. Та на цей їхній килим я однаково ні цента не дам. Тут начеб усі заповзялися просити в мене грошей. А як просувається те ваше пофарбування клубу?

— Пречудово. Останньої п’ятниці на зборах спілки ми з’ясували, що грошей нам вистачить і на пофарбування стін, і на ремонт даху. І, пане Гаррісон, більшість людей охоче давали гроші.

За потреби щира й добросерда Енн уміла заховати жало іронії за найневиннішими словами.

— І в який колір ви їх пофарбуєте?

— Ми домовилися, що це буде гарна зелена фарба. А дах, звісно, темно-червоний. Сьогодні пан Роджер Пай купить усе в місті.

— А хто фарбуватиме?

— Джошуа Пай із Кармоді. Він уже закінчує крити дах. Мусили найняти його, бо всі Паї — а їх у нас чотири сім’ї — запевнили, що не дадуть ні цента, коли працюватиме хтось інший. Вони підписалися на велику суму — аж дванадцять доларів, — не хотілося їх втрачати, хоч люди й казали, що даремно ми надумали мати справу з Паями. Пані Лінд переконана, що вони всюди мусять упхатися перші.

— Хай би той Джошуа ще зробив усе як слід. Якщо зробить — мені однаково, хто він буде, Пай чи Бугай.

— Кажуть, робітник він добрий, хоч сам і дивак — зрідка слово почуєш від нього.

— Таки дивак, — сухо мовив пан Гаррісон, — принаймні тут ним буде безперечно. Я й сам не був балакучий, доки сюди переїхав, а тоді для самозахисту довелося говорити з усіма, інакше би пані Лінд оголосила, що я німий і почала збирати гроші на те, щоб навчити мене спілкуватися жестами. Енн, хіба ти вже йдеш?

— Так. Мушу сьогодні дещо пошити для Дори. Та й Деві, напевно, уже допік Маріллі новими витівками. Найперше, що він сказав мені сьогодні — «Енн, я хочу знати, куди дівається темрява. Розкажи!» Я розповіла, що вона тікає на інший бік світу, а після сніданку він заявив, що це неправда, бо темрява ховається на дні колодязя. Марілла вже вчетверте за день упіймала його на цямрині — він звішувався й зазирав углибину.

— Цей халамидник, — мовив пан Гаррісон, — учора прибігав сюди й висмикнув шість пір’їн Джинджерові із хвоста, доки я встиг примчати із клуні. Сердешний птах, і досі сидить набурмосений. Клопоту вам, певне, з тими дітлахами достобіса.

— Усе, що варто мати, вимагає клопоту, — відказала Енн, потай обіцяючи собі пробачити наступну витівку Деві, хай якою вона буде — коли вже малий збитошник помстився Джинджерові за її кривду.

Увечері пан Роджер Пай привіз додому фарбу для клубу, і вже наступного дня Джошуа Пай, похмурий, мовчазний чоловік, став до роботи. Ніхто його не турбував. Клуб розташувався на так званій «долішній дорозі». Пізньої осені там завжди було вогко й брудно, тому ейвонлійці їздили до Кармоді довшою «горішньою». Крім того, клуб так щільно оточували ялини, що й видно його було тільки зблизька. Отож Джошуа Пай працював собі на самоті, і це звеселяло його відлюдькувату душу.

У п’ятницю по обіді він закінчив роботу й поїхав додому до Кармоді. Невдовзі по його від’їзді пані Лінд наважилася кинути виклик брудній нижній дорозі й задовольнити свою цікавість — надто вже їй кортіло уздріти свіжопофарбований клуб. І, оминувши гай, вона його побачила.

Видовище це вразило сердешну пані Лінд. Вона випустила віжки, здійняла руки до неба й вигукнула: «Боже милий!» Здавалося, наче Рейчел не йме віри власним очам. Тоді майже істерично розреготалася:

— Це, мабуть, помилка якась… напевне ж, ці Паї все, як завжди, переплутали.

Дорогою додому пані Лінд зустріла ще кількох односельців, і всім розповіла, що сталося із клубом. Звістка розійшлася по селі блискавично. Гілберт Блайт, котрий сидів удома над підручником, почув її від батькового наймита й прожогом кинувся в Зелені Дахи. Туди вже мчав і Фред Райт — хлопці зустрілися дорогою. Біля хвіртки, попід старими безлистими вербами, на них чекав суцільний розпач в особі Діани Баррі, Джейн Ендрюс та Енн Ширлі.

— Невже це правда, Енн? — вигукнув Гілберт.

— Так, — відповіла Енн, мов щира муза трагедії. — Пані Лінд верталася з Кармоді, заїхала до нас і розказала мені. О, це жахливо, невимовно жахливо! Хіба варто щось тут удосконалювати?

— Що жахливо? — запитав Олівер Слоун, який саме тієї миті нагодився, тримаючи в руках картонку з покупкою для Марілли.

— А ти не чув? — розпачливо мовила Енн. — Ну то слухай. Джошуа Пай пофарбував клуб не в зелений, а в синій колір — ядучо-синій, що в нього фарбують тачки й візки! Пані Лінд каже, що бридкішого в житті своєму не бачила, навіть уявити не могла — сині стіни під червоним дахом. Мені аж мову відібрало від її слів. Таке жахіття — і після всіх наших зусиль!

— Але як могла статися така помилка? — простогнала Діана.

Винуватити в невблаганній катастрофі слід було, вочевидь, когось із Паїв. «Вдосконалювачі» постановили купити фарби «Мортон-Гарріс», банки з якими нумерувалися відповідно до карток зі зразками кольорів. Покупець переглядав картотеку й замовляв собі потрібний номер фарби. Бажаний відтінок зеленого мав у тій картотеці номер 147, і коли пан Роджер Пай переказав зі своїм сином Джоном-Ендрю, що збирається до міста й може купити фарбу, його попросили замовити сто сорок сьомий номер. Джон-Ендрю присягався, що достеменно так і сказав батькові, хоч пан Роджер затято переконував, що син назвав йому номер 157 — і досі цієї суперечки так і не було розв’язано.

Того дня понурий відчай оселився в кожному домі, де жив хтось із членів спілки. У Зелених Дахах принишклий і сумний був навіть Деві. Енн невтішно ридала.

— Марілло, я плачу, хоч мені вже скоро сімнадцять років, — хлипала вона. — Мені так соромно. Це ніби вирок усій нашій спілці. З нас усі глузуватимуть, усі, аж до смерті.

Проте в житті, як у снах, часто трапляються несподіванки. Ейвонлійці були надто люті, щоб кепкувати. Зрештою, це їхні гроші витрачено на ремонт клубу, отож вони вважали себе потерпілими. Громадський осуд спрямувався на Паїв:

Джона-Ендрю та пана Роджера винуватили в плутанині, а Джошуа — у тім, що відкривши банки й побачивши колір фарби, він не запідозрив помилки. На думку ейвонлійців, так міг повестися лише несосвітенний дурень. Джошуа, своєю чергою, відказав, що на колір і смак — товариш не всяк, а його власна думка нікого не обходить, позаяк найняли його фарбувати стіни, а не базікати про них, отож він і просить виплатити йому зароблені гроші.

З тяжким серцем «удосконалювачі» пристали на його вимогу, спитавши поради в третейського судді, пана Пітера Слоуна.

— Мусите заплатити, — підтвердив пан Слоун. — Не можна винуватити його в помилці, коли він запевняє, що про колір фарби ніхто йому й слова не сказав. Він отримав банки й наказ ставати до роботи… хоча це, звісно, така ганьба, а на клуб і дивитися гидко.

Сердешні «вдосконалювачі» боялися, що відтепер уся громада поставиться до них іще більш упереджено, ніж досі. Та натомість ця халепа їм посприяла. Ейвонлійці обурювалися геть неприйнятним, на їхню думку, ставленням до завзятого товариства, що так наполегливо йшло до своєї мети. Пані Лінд закликала їх не спинятися й показати нарешті Паям, що є на світі люди, котрі вміють робити свою справу бездоганно. Пан Мейджер Спенсер заявив, що власним коштом викорчує пеньки обабіч дороги коло своєї ферми й посіє там траву. А якось на шкільний ґанок Енн зі страшенно таємничим виразом покликала стара пані Слоун і повідомила, що коли навесні молодь захоче облаштувати на перехресті «клумби з гераней», то її корови може не лякатися, бо ж вона сама припильнує, щоб та збитошна тварина паслася на безпечній віддалі. Навіть пан Гаррісон підсміхався сам до себе — коли можна це так назвати — хоч зовні й утілював щире співчуття.