Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод. Страница 18

Ніколи не забуду Вас, невимовно вродливої, під час останньої нашої зустрічі — у тій чорній сукні і з квітами у косах. Такою Ви лишитеся для мене завжди, навіть у старості, коли ми обидві посивіємо. Мила вчителько, я до кінця своїх днів бачитиму Вас юною і прекрасною. Я думаю про Вас постійно — зранку, опівдні й надвечір. Люблю Вас усміхненою і сумною, люблю навіть тоді, коли Ви дивитеся так неприступно. Я ніколи не бачила Вас сердитою хоч Ентоні Пай каже що Ви завжди така але на нього можна сердитися бо він сам заслужив. Я люблю Вас у будь-якій сукні, і в кожній новій сукні Ви для мене ще вродливіша!

Добраніч, моя вчителько! Сонце сіло, по небі розсипалися зорі — ясні й пречудово гарні, як Ваші очі. Цілую Ваші руки й личко, моя мила. Нехай Господь витає над Вами й береже Вас від лиха й біди.

Ваша віддана учиниця,

Анетта Белл“

Цей чудернацький твір мене спантеличив, бо ж Анетта радше навчилася б літати, ніж написала таке. Наступного дня під час перерви я повела її до струмка і там попросила розказати мені правду. Анетта заплакала, а тоді щиро все розповіла. Зізналася, що й гадки не мала, як треба писати лист, бо ніколи цього не робила, а в материній шухляді знайшла цілу купу листів від її давнього „жениха“.

— То був не тато, — схлипувала Анетта, — то був інший, він учився бути пастором і тому вмів писати гарні листи, але мама все одно за нього не вийшла, бо майже ніколи не розуміла, що він хотів їй сказати. А мені здалося, що листи все одно дуже гарні, і я вирішила списати дещо звідти, тільки замість „кохана“ писати „вчителька“. А там, де я змогла придумати, я написала сама, і ще трохи поміняла слова. Я писала „сукня“ замість „гумор“, бо не знаю, що таке гумор, але це, здається, теж якийсь одяг. Я не думала, що ви помітите. Не знаю, як ви здогадалися, що там не все моє. Ви страшенно, дуже розумна.

Я сказала, що негарно списувати чужі листи й видавати за свої. Та боюся, Анетту збентежило тільки те, що я її викрила.

— Але я теж люблю вас, — хлипала вона, — і там усе була правда, тільки пастор перший про це написав. Я люблю вас усім серцем.

Дуже тяжко за таких обставин висварити учня як годиться.

А ось лист Барбари Шоу. Чорнильних плям оригіналу я не відтворю:

„Дорога вчителько!

Ви сказали, що можна писати, як ми були в гостях. Я була в гостях тільки раз. То було взимку у моєї тітки Мері. Моя тітка Мері дуже сувора жінка і вправна господиня. Першого вечора ми пили чай. Я перекинула глечик і він розбився. Тітка Мері сказала, що той глечик їй подарували на весілля, і досі його ніхто ще не розбивав. Потім ми піднімалися сходами. Я наступила їй на спідницю й відірвала всі мережива. Наступного ранку я вмивалася і впустила кухоль у миску, і розбила одне й друге, і ще за сніданком перекинула чашку на скатертину. Потім я допомагала тітці Мері накривати на стіл до обіду і впустила порцелянову тацю, і вона теж розбилася. Увечері я впала зі сходів і вивихнула гомілку. Довелося цілий тиждень лежати в ліжку. Я чула, як тітка Мері сказала дядькові Джозефу, що це велике щастя, бо я б усе в домі перебила. Потім я одужала і вже мусила вертатися додому. Я зовсім не люблю їздити в гості. Більше я люблю ходити до школи, особливо після того, як переїхала в Ейвонлі.

З повагою,

Барбара Шоу“

А Віллі Вайт свого листа почав так:

„Вельмишановна учителько!

Я розкажу вам про свою Дуже Хоробру Тітку. Вона живе в Онтаріо і якось пішла до клуні а надворі побачила пса. Там йому було зовсім не місце і вона взяла палицю і вдарила по ньому, і потім загнала в клуню і там замкнула. А тоді прийшов чоловік, він сказав, що шукає лева бо з цирку втік прибурханий лев (цікаво, чи мав на увазі Віллі приборканого лева?). І той пес виявилося, що й був левом а моя Дуже Хоробра Тітка замкнула його палицею в клуні. Диво що він її не зїв але ж вона дуже хоробра. Емерсон Джилліс каже, що вона думала що то пес, а тому зовсім вона не хоробра і все це так якби то насправді був пес. Але Емерсон заздрить бо в нього немає Хороброї Тітки а є тільки різні дядьки“.

І наостанок покажу тобі найкращий твір. Ти смієшся, коли я кажу, що Пол Ірвінг — геній, та цей лист запевнить тебе: він надзвичайне й дивовижне дитя. Пол живе з бабусею, ген біля узбережжя, і друзів там у нього немає… тобто справжніх друзів. Пам’ятаєш, нам у семінарії казали, що не слід мати „улюбленців“ у класі? Та все ж я не можу не любити Пола Ірвінга більше за інших. Навряд чи комусь це шкодить, бо люблять його всі, навіть пані Лінд, котра й сама дивується, що так прихилилася до „того янкі“. І з хлопцями в школі він добре ладнає. Він мрійливий і любить фантазувати, але немає в ньому, попри це, манірності чи слабкості. Він мужній і в іграх нікому не поступається. Нещодавно він побився із Сен-Клером Доннеллом, бо той сказав, буцім британський прапор стоїть вище за американський. Та після рівносильної битви було укладено мирну угоду з обіцянкою надалі шанувати патріотичні почуття один одного. Сен-Клер каже, що він б’є сильніше, зате Пол — частіше. Отож, його лист:

„Дорога моя вчителько!

Ви сказали, що можна писати вам про цікавих людей. Найцікавіші для мене — то мої скелясті люди, і я розкажу вам про них. Я ще нікому про них не казав, крім бабусі й тата, але вам хочу розповісти, бо знаю, що ви зрозумієте. А багатьом людям такого казати не варто, бо вони все одно не зрозуміють.

Мої скелясті люди живуть на узбережжі. Я ходив до них щовечора, а потім настала зима. Тепер до весни я їх не побачу; але навесні вони знов чекатимуть, такі ж, як і були, бо вони завжди незмінні — і це найпрекрасніше в них. Нора була перша, з ким я познайомився, і я люблю її теж найбільше. Вона живе в Затоці Ендрюса, має чорні очі й коси і знає все про русалок та водяників. Колись і ви почуєте її дивовижні історії. Ще там є Брати-Мореплавці. Вони ніде не живуть, бо завжди плавають морем, але часто сходять на берег і говорять зі мною. Це двоє веселих морських вовків, і вони бачили все, що є на світі — і навіть більше, ніж є на світі. Ви знаєте, що сталося якось із Меншим Братом? Він плив у вітрильнику й заплив на місячну доріжку. Це такий слід від повного місяця, що здіймається із води — ви ж знаєте, дорога вчителько. І ось Менший Брат плив і плив, а тоді підплив аж до Місяця. А там були маленькі золоті дверцята, — він відімкнув їх і вплив просто в Місяць. Там він пережив дивовижні пригоди, та якщо взятися про них розповідати, лист вийде занадто довгий.

А ще там є Золота Дама, котра живе в печері. Якось я знайшов на узбережжі велику печеру; забрів усередину; і там була Золота Дама. У неї довгі золоті коси — аж до стіп, і сукня її мерехтить, наче щире золото. Увесь день вона грає на золотій арфі — ту музику чути й на березі, якщо слухати уважно, хоча більшість людей каже, що цe вітер гуде поміж скель. Я ніколи не розказував Норі про Золоту Даму — боявся, що цe скривдить її почуття. Вона ображається навіть тоді, коли я довго розмовляю з Братами-Мореплавцями.

Брати-Мореплавці сходять на берег біля Смугастих Скель. Менший Брат завжди привітний, а Старший часом робиться дуже лютий. Я думаю, що він міг би бути піратом, якби захотів. У нього є якась справжня таємниця. Одного разу він лаявся, і я сказав, що коли він так зробить іще раз, то може більше не сходити на берег до мене, бо я обіцяв бабусі не дружити з тими, хто лається. І знаєте, що? Він добряче налякався й сказав, що коли я пробачу йому, він повезе мене до Заходу Сонця. А назавтра я сидів біля Смугастих Скель, і приплив Старший Брат на чарівному вітрильнику, і посадив мене в нього. Був той вітрильник увесь, мов перли й веселка, наче мушля зсередини, а саме вітрило зіткане з місячного сяйва. І ми попливли до Заходу Сонця. Подумайте лиш — я був на самому Заході! А як ви гадаєте, що це таке? Це земля, де повсюди ростуть квіти. Там є великий сад, де хмари — це квіткові клумби, а ще затока, вся золота. Я вийшов із вітрильника просто на луку, де росли жовтці — кожен завбільшки з троянду. Там я пробув довго-довго, майже рік — хоча Старший Брат каже, що минуло всього кілька хвилин. На Заході Сонця час минає набагато довше, ніж тут.