Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод. Страница 46

— Так, — присоромлено мовила Енн. — Хіба таке можна забути? Як я тоді ненавиділа сердешну пані Рейчел!

— А потім ще це твоє «вибачення». Лихо було мені з тобою, Енн. Я геть не могла втямити, як бути. Метью розумів тебе краще.

— Метью розумів усе, — відповіла Енн тихенько й лагідно, як завжди говорила про нього.

— Отож, я думаю, можна так усе влаштувати, що ми з Рейчел не будемо заважати одна одній. Я завжди вважала, що єдина причина, з якої дві жінки не можуть дійти згоди в однім домі — це спільна кухня, де кожна хоче порядкувати по-своєму. Тому, якщо Рейчел переїде до мене, я віддам їй спальню на північнім піддашші й гостьову кімнату — ми ж нею так чи так не користуємося. Там вона облаштує собі кухню, поставить плиту й власні меблі, буде їй зручно й від мене вона не залежатиме. На прожиття їй, звісно, вистачить — діти про це подбають. Усе, що я дам їй — це дім. Так, Енн, можу сказати: мені ця думка що далі, то більше подобається.

— То запросіть її, — зраділа Енн. — Мені теж буде сумно тут без пані Рейчел.

— А тоді, — продовжувала Марілла, — ти зможеш поїхати до коледжу. Я буду не самотня, та й Рейчел зробить для двійнят те, чого я не можу. Не бачу причин тобі відмовлятися від навчання.

Того вечора Енн довго міркувала, сидячи при вікні у своїй кімнаті. Радість і сум боролися в її серці. Так несподівано, так раптово підійшла вона до повороту на шляху, а за ним чекав її коледж і сотні райдужних надій та марень… хоч ясно розуміла вона й те, що доведеться лишити позаду стільки приємних і милих серцю речей: усі прості щоденні обов’язки й зацікавлення, що полюбилися їй упродовж останніх двох років, які вона так натхненно оточувала ореолом краси і щастя. Їй доведеться піти зі школи, а вона ж любила всіх своїх учнів, навіть ледачих і нетямущих. Сама лише думка про Пола Ірвінга змушувала її сумніватися — чи так уже був їй потрібен той Редмонд.

— За ці два роки я пустила тут багато корінців, — мовила Енн, звертаючись до місяця, — і звісно, відриватися від них буде боляче. Але, напевно, краще мені все ж поїхати, та й Марілла каже, що не бачить причин відмовлятися. Мушу дістати з комірчини свої честолюбні наміри й здмухнути з них пилюку.

Наступного ж дня Енн подала заяву про звільнення зі школи, а пані Рейчел, після відвертої розмови з Маріллою, прийняла запрошення оселитися в Зелених Дахах. Втім, вона заявила про бажання на літо лишитися у власному домі, позаяк ферму належало продати аж восени, а доти все узгодити й завершити безліч приготувань.

— Ніколи не думала, що житиму так далеко від дороги, — зітхнула пані Рейчел сама до себе, — та зрештою, Зелені Дахи вже не такі відлюдні, як колись. Енн має стільки друзів, і двійнята приносять туди життя. Та хай там що — я радше житиму на дні колодязя, ніж поїду геть з Ейвонлі.

Новини ці враз поширилися по всьому селі, і навіть приїзд пані Гаррісон мусив поступитися їм першістю з-між найбільш обговорюваних ейвонлійських чуток. Люди розсудливо хитали головами, вважаючи недалекоглядністю бажання Марілли поселити в себе пані Рейчел. Усім здавалося, що вони не зживуться під одним дахом — кожна зі своїми звичками, яких не хотіла зрікатися, тож звідусіль лунали безрадісні, песимістичні прогнози. Проте ні Марілли, ні пані Лінд вони не турбували. Обидві вони чітко усвідомлювали нові взаємні права й обов’язки, і мали намір несхитно триматися свого рішення.

— Я не втручатимуся у твої справи, а ти в мої, — рішучо заявила пані Лінд. — Щодо двійнят — радо зроблю для них усе, що зможу, тільки на запитання Деві не відповідатиму, будьте певні. Я не енциклопедія й не адвокат з Філадельфії. Тут нам бракуватиме Енн.

— Її відповіді часом були не менш дивні, аніж запитання Деві, — сухо відказала Марілла. — Двійнята сумуватимуть без неї, певна річ, та не можна жертвувати її майбутнім задля цікавості хлопчика. Коли він про щось запитує, а я не знаю відповіді, то кажу, що дітей має бути видно, але не чути. Так виховували мене саму, і мені цей метод видається незгіршим за всі новомодні теорії щодо виховання.

— Та все ж і Енн своїми методами досягла успіху з Деві, — всміхнулася пані Лінд. — Він геть змінився, будьте певні.

— Він гарний хлопчина, — погодилася Марілла. — Я й не думала, що так полюблю цих дітей. Деві таке серденько… та й Дора мила дівчинка, хоча й дещо… дещо…

— Безбарвна? Так, — кивнула пані Рейчел. — Вона мов книжка, де всі сторінки однакові. З неї буде надійна, розумна жінка — та вона не з тих, хто перевертає світ. З такими людьми зручно мати справу, хоч і не так цікаво, як з рештою.

Гілберт Блайт був єдиним з ейвонлійців, кого щиро втішила новина про звільнення Енн зі школи. Для всіх її учнів то було справдешнє лихо. Анетта Белл, вертаючись додому, всю дорогу ридала. Ентоні Пай рішучо й безпричинно відлупцював двох інших хлопців, щоб дати вихід своїм почуттям. Барбара Шоу проплакала цілу ніч. Пол Ірвінг категорично заявив бабусі, що впродовж цілого тижня не з’їсть жодної ложки каші.

— Я не можу, бабусю, — сказав він. — І не знаю, чи здужаю їсти бодай щось. У мене в горлі мовби величезний клубок застряг. Я плакав би дорогою зі школи, якби Джейк Доннелл не дивився на мене. Поплачу в ліжку — адже завтра ніхто не помітить цього в моїх очах? Це буде таке полегшення. Та все одно я не зможу їсти кашу. Всіх своїх сил я докладатиму, щоб утішитися в нещасті, тож на кашу вже нічого не лишиться. Ох, бабусю, що ж мені робити, коли дорога моя вчителька піде від нас? Мілті Болтер хоче битися об заклад, що новою вчителькою буде Джейн Ендрюс. Панна Ендрюс, може, теж хороша. Але вона не розумітиме всього так, як панна Ширлі.

Діана теж дивилася в майбутнє з песимізмом.

— Тут буде так самотньо взимку, — зітхнула вона якось надвечір, коли невагоме, сріблисте місячне сяйво линуло крізь вишневі гілки в кімнатку на східнім піддашші, де розмовляли дівчата: Енн — сидячи в кріслі-гойдалці біля вікна, Діана — примостившись на ліжку по-турецькому. — Ви з Гілбертом поїдете… і Аллани теж. Пана Аллана кличуть до Шарлоттауна, і звісно ж, він погодиться. Так гірко. Цілу зиму в нас не буде свого пастора, і доведеться слухати випробувальні проповіді — одну за іншою, а з них половина буде нуднючих.

— Сподіваюся, пана Бакстера з Іст-Графтона до нас не виберуть, — рішучо відказала Енн. — Він хоче на це місце, та проповіді в нього такі гнітючі. Пан Белл каже, що він священик старої школи, а пані Лінд переконана, що то все від поганого травлення. Здається, його дружина не вміє смачно готувати, і пані Лінд каже, що коли йому два тижні із трьох доводиться їсти недопечений хліб, то й не дивно, що теологія в нього химерна. Пані Аллан страшенно побивається через від’їзд. Тут усі були такі добрі до неї від найпершого дня, і тепер їй тяжко, мовби вона розлучається із друзями, яких знала все життя. Та ще тут могилка їхньої дитини… Їй, мабуть, нестерпно буде її покинути. Це ж було зовсім крихітне, тримісячне немовлятко, і вона боїться, що йому буде сумно без мами, хоч панові Аллану цього й не каже. Вона ледь не щовечора потай ходить березовим гаєм на цвинтар і співає йому колискову. Вчора ми зустрілися з нею — я клала троянди на могилу Метью — і пані Аллан мені про все розповіла. Я пообіцяла, що доки житиму в Ейвонлі, кластиму квіти на могилку її дитини, а коли поїду, то…

— Це робитиму я, — тепло закінчила Діана. — Неодмінно. І на могилу Метью теж, замість тебе, Енн.

— Дякую. Я сама хотіла тебе про це попрохати. І на могилу Естер Грей, не забувай про неї, будь ласка. Знаєш, я стільки думала про неї, що вона стала для мене дивовижно реальною. Я думаю про неї там, у її саду, у прохолодному, зеленому й тихому його куточку; і мрію, що колись прийду туди весняного надвечір’я, у ту казкову пору — між світлом і темрявою, — навшпиньках тихо піднімусь на березовий пагорб, і побачу сад таким, який він був колись, із нарцисами й трояндами. І будиночок їхній стояв би весь укритий плющем, і Естер Грей була б там — із ніжними, лагідними очима й темним волоссям, яке гладив би вітерець. Вона гуляла б садом, піднімала б за підборіддячка нарциси й шепотілася із трояндами, а я підійшла б до неї — ледь чутно, простягнула б до неї руки й сказала: «Дозволь мені бути твоєю подругою, Естер Грей, бо я теж люблю троянди». Ми б сіли на стару лавку, поговорили би й помріяли — чи помовчали б удвох. А потім зійшов би місяць, я б озирнулася — і не побачила ні Естер Грей, ні будиночка, ні троянд… лише старий, усіма покинутий сад, де лілеї визирають із трави, мов зірки, а вітер так тужливо зітхає, гойдаючи вишневе гілля. І я не знала би, чи сталося це все насправді, а чи був то лише витвір моєї уяви…