Енн із Ейвонлі - Монтгомери Люси Мод. Страница 53

Втім, не лише далеко не юні закохані були того року щасливі разом. Підтвердження тому прийшло до Енн якось надвечір, коли крізь ліс вона рушила до Садового Схилу й опинилася в саду Баррі. Попід великою вербою стояли вдвох Діана та Фред Райт. Діана притулилася до сірого стовбура, опустивши вії на зарум’янілі щоки, Фред тримав її за руку і щось казав — тихо, але дуже палко. У цю чарівну мить для них не існувало нікого в усьому світі. Ані вона, ані він не побачили Енн, котрій єдиного погляду вистачило, щоб усе зрозуміти й тихенько втекти назад у ліс. Вона бігла, не спиняючись, аж до самої своєї кімнатки на східнім піддашші, де мовчки сіла при відчиненім вікні, намагаючись дати лад розбурханим думкам.

«Діана і Фред закохані, — зітхнула вона. — Це здається таким… таким безнадійно дорослим».

Віднедавна Енн не полишали підозри, що Діана зраджує меланхолійний образ байронічного героя, що про нього мріяла колись. Але, як то кажуть, краще раз побачити, ніж десять разів почути, — переконавшись у своїх підозрах на власні очі, Енн була цілковито збентежена й здивована. Зненацька їй стало самотньо — так, ніби Діана переступила поріг нового незвіданого світу, лишивши позаду Енн, котрій ще не вільно було відчинити ці двері.

«Усе так швидко змінюється, і мене це трохи лякає, — сумовито подумала Енн. — Тепер, боюся, що ми з Діаною вже не будемо такі близькі. Я не зможу довірити їй усі свої таємниці — раптом вона перекаже їх Фреду. Але що вона знайшла в ньому? Він хороший і дуже веселий, але це ж лише Фред Райт».

Це питання дивує нас одвіку — що люди бачать у своїх обранцях? Проте як чудово, що всі ми бачимо різне, бо якби всі бачили одне й те саме, то, як казав один старий індіанець, «кожен хотів би взяти мою жінку». Авжеж, Діана бачила щось у Фреді — і те «щось» було недоступне очам Енн. Назавтра вона, замислена, сором’язлива юна панянка, прийшла до Зелених Дахів і розповіла все Енн під сутінковим склепінням кімнатки на східнім піддашші. Дівчата й плакали, і цілувались, і сміялись.

— Я щаслива, — сказала Діана. — Але трохи смішно думати, що тепер я заручена.

— А як воно — бути зарученою? — поцікавилася Енн.

— Залежить від того, з ким, — відповіла Діана зі зверхністю, притаманною всім зарученим у розмовах зі своїми не надто ще досвідченими подругами. — Із Фредом це так чудово, але думка про заручини з кимось іншим мене просто жахає.

— Невелика ж нам із того втіха, коли Фред на світі лише один, — засміялася Енн.

— Хіба ти не розумієш, Енн? — розсердилася Діана. — Я ж не про те кажу. Важко це пояснити. Але байдуже — ти збагнеш сама, коли настане твоя черга.

— Господь з тобою, найдорожча Діано, я все зрозуміла. Хіба не для того нам дається уява, щоб дивитися на життя очима інших?

— Ти мусиш бути дружкою на моєму весіллі, Енн. Пообіцяй мені приїхати — де б ти не була, коли я виходитиму заміж.

— Я приїду із краю землі, якщо доведеться, — урочисто пообіцяла Енн.

— Хоча це, звісно, буде нескоро, — зашарілася Діана. — Щонайменше за три роки, бо мені ще тільки вісімнадцять, а мама сказала, що жодній із своїх доньок не дозволить вийти заміж, доки їм не виповниться двадцять один. А Фредів батько хоче купити для нього ферму Авраама Флетчера й спершу виплатити дві третини її вартості, а тоді вже переписати на нього. Та однаково трьох років замало, щоб зібрати посаг на власне господарство — я ж іще геть нічого не вишила. Завтра й почну. У Майри Джилліс було до весілля тридцять сім вишитих серветок, і я хочу мати стільки ж.

— Так, не можна вести господарство, коли маєш усього тридцять шість серветок, — мовила Енн серйозно, проте в очах їй спалахнув пустотливий вогник.

Діана глянула на неї ображено.

— Не думала я, що ти насміхатимешся з мене, Енн, — дорікнула вона.

— Я не насміхалася, мила, — вибачливо проказала Енн. — Лише трошки вирішила тебе піддражнити. Я певна, що ти будеш найкращою у світі господинею. І як гарно, що ти вже зараз уявляєш собі дім своєї мрії.

Щойно проказавши ці слова, Енн захоплено почала зводити в уяві свій власний ідеальний дім. Господарював у ньому, звісно, її загадковий, гордий меланхолійний герой, та чомусь був там присутній і Гілберт Блайт, що помагав їй розвішувати картини, поратися в саду й робив усе те, що гордий меланхолійний герой, певне, вважав негідним своєї особи. І хай як намагалася Енн прогнати Гілберта з думок, він незбагненним чином опинявся там знову й знову, а що вона поспішала — то мусила облишити спроби й продовжити своє «будівництво». Це їй вдалося так успішно, що «дім її мрії» був зведений і оббитий перш, ніж Діана заговорила знову.

— Мабуть, Енн, тобі смішно, що я люблю Фреда, хоч він так відрізняється від того уявного, омріяного мого чоловіка — високого, стрункого? Але чомусь я не хочу, щоб Фред був високий і стрункий, бо тоді, розумієш, це був би вже не Фред. Звісно, — додала вона не без жалю, — ми будемо кумедною парою: обоє товстенькі й такі опецькуваті. Але краще так, ніж якби хтось із нас був низенький і товстий, а інший — стрункий та високий, як Морган Слоун зі своєю дружиною. Пані Лінд, коли бачить їх разом, завжди сміється й каже, що любові метром не зміряєш.

— Нехай, — сказала згодом Енн, розчісуючи коси перед дзеркалом у позолоченій рамці. — Я рада, що Діана щаслива й задоволена. Та коли настане моя черга, — якщо настане — сподіваюся, це буде цікавіше. Хоча й Діана колись так казала. Повторювала, що не вийде заміж у «звичайний» спосіб і що він мусить здійснити дивовижний подвиг, щоб завоювати її серце. Але вона змінилася. Може, і я змінюся — хоча ні, зараз я певна, що ні. Ох, заручини — це так складно, коли вони стаються з найкращими подругами.

Розділ 30

ВЕСІЛЛЯ В ПРИХИСТКУ ЛУНИ

Надійшов останній тиждень серпня, а з ним — весілля панни Лаванди. За два тижні потому Енн і Гілберту належало їхати до Редмондського коледжу, а ще за тиждень пані Лінд мала переїхати до Зелених Дахів й розташувати свої лари й пенати в кімнаті для гостей, котра вже чекала на неї. Усе зайве хатнє причандалля вона випродала на аукціоні й тепер увесь час віддавала іншій приємній справі — допомагала Алланам збирати речі перед від’їздом. Наступної неділі мала відбутися прощальна проповідь пана Аллана. Старий лад поступався місцем новому, — думала Енн із легким смутком, що оселився в її серці поряд зі щастям і радістю.

— Зміни — то не завжди приємно, але геть завжди цікаво, — замислено мовив пан Гаррісон. — Двох років достатню, щоб усе лишалося без змін. Коли довше — воно мохом береться.

Пан Гаррісон курив на ґанку своєї ферми. Дружина самовіддано дозволила йому робити це й у домі, якщо тільки він відчинятиме вікно. Пан Гаррісон віддячив їй за цю поступку тим, що за гарної погоди виходив з люлькою надвір, тож у сім’ї панував взаємний спокій.

Енн зайшла до пані Гаррісон по жовті жоржини. Надвечір вони з Діаною збиралися в Прихисток Луни — допомогти панні Лаванді й Шарлотті Четвертій з останніми приготуваннями до вранішнього свята. У панни Лаванди жоржини не росли — вона їх не любила, та й не пасували вони до мовчазного спокою її старомодного саду. Але того літа в Ейвонлі й поблизьких околицях квіти були рідкістю — ледь не всі їх винищила буря дядька Ейба, тож Енн і Діана гадали, що старий кам’яний глечик кремового кольору, який зазвичай слугував священним вмістилищем для пончиків, матиме щонайбільш доречний вигляд на сходах проти темно-червоних шпалер, коли в нього поставити букет жовтих жоржин.

— А ти оце їдеш до коледжу за два тижні? — спитав пан Гаррісон. — Нам буде сумно тут без тебе — Емілі й мені. А в Зелених Дахах тепер житиме пані Лінд. Воістину нема незамінних людей.

Іронію, з якою промовив пан Гаррісон останні ці слова, неможливо відтворити на папері. Попри теплі взаємини дружини з пані Лінд, його власні стосунки із цією ласкавою добродійкою навіть тепер годилося б описувати зворотом «озброєний нейтралітет».

— Так, їду, — відповіла Енн. — Я й тішуся… і сумую водночас.