Оксамитовий перевертень - Шевченко Наталка. Страница 27

Вони пройшли доріжкою із зарослих високою травою бетонних плит повз напівзруйнований дитячий майданчик, де їм заклякло посміхалися цементні скульптури персонажів мультфільмів з відбитими частинами тіл та шматками арматури замість кісток. Павло без упину говорив — про свої попередні вилазки сюди, про історію бази, про те, який шикарний вид відкривається з вікон третього поверху. Мета цього патякання була одна — забалакати Одарку та переконати в тому, що вони чудово проводять час. Якщо вона й далі смикатиметься від кожного тріскоту гілки та проситиметься додому, на нормальний секс можна не сподіватися.

Балаканина не дуже зарадила. Спочатку дівчина слухала, але коли вони проминули гігантські діри вікон колишньої їдальні та наблизилися до отвору, що колись був чорним ходом, то знову завела свою пісню:

— Дарма ми сюди припливли... У мене від цього місця аж ноги трусяться. Пашо, поїхали звідси, га? Сьогодні дискотека буде...

У розпачі Павло вирішив піти з козирів, які тримав у рукаві на крайній випадок.

— Шо, знову дригатися у клубі з половиною села? Блін, невже так важко зрозуміти, що я хочу трохи побути наодинці з тобою? Кажу ж, якби я хтів зависнути на дні народження з пацанами, то так і зробив би. Але сьодні я хочу бути тільки з тобою, бо ти, цеє, давно мені подобаєшся, і все таке, і тому я запросив тебе в перевірене місце типу на побачення. Ясно? Я спеціально тіки й чекав цього дня, щоби тобі зізнатися... наодинці...

Як і передбачалося, це подіяло — Одарка розтанула. Підібрала губки, заусміхалася, заморгала віями і, здається, розслабилася.

— Ой, справді? Чому ж ти мені відразу не сказав? Лєнка і Райка мені казали, що я тобі подобаюся, але я їм не вірила...

Тепер вже Одарка заторохтіла як кулемет, переповідаючи про свої приховані почуття. Павло з ентузіазмом кивав — нехай, нехай говорить. Тим простіше поставлене завдання. Він повів її за собою повз усипаний шматками цегли й штукатурки порожній вестибюль і далі, до сходів без перил, що вели на верхні поверхи. Вони піднялися на другий, потім на третій. Тут, з правого боку коридору, колись були найкращі номери, щось типу люксів — більші за інші, а з вікон навіть видно Десну. Зараз, щоправда, люксами їх вже не назвеш, але, принаймні, тут має бути дещо чистіше: більшості випадкових зайд вистачало місця унизу і на третій поверх мало хто лазив.

— Прикольне побачення, — зауважила Одарка, озираючись. Павлові раптом здалося, що його подруга й сама збудилася — надто вже червоними в неї стали щічки, та й дихання почастішало. Може, вона сама зрозуміла, до чого все йде? О, то було б узагалі супер — якби дала за власним бажанням, не ламаючись. На мить вони зустрілися поглядами, і, перш ніж цнотливо відвести очі, Одарка підморгнула йому... явно розпусно. Павло відчув, що геть спітнів, а ширінька от-от розірветься від тиску.

— Сюди, — осиплим голосом мовив він і штовхнув подерті двері останньої кімнати в кінці цього коридору. Замки давно повикручували, а двері лишилися на місцях лише тому, що були надто тонкими і не вартували зусиль на їх знімання. Поглядам пари відкрилася велика порожня кімната з брудним паркетом і рештками вицвілих зеленуватих шпалер на стінах. Одарка зробила кілька кроків усередину й огледілася.

— А де ми будемо?.. — поцікавилася вона. — Тут же нічого немає.

— Щось придумаємо, — відказав Павло, остаточно втративши голос. Він прокашлявся й додав: — Почекаєш мене тут, добре? Я на хвилинку.

— Ти куди?

— Ну, цеє... відлити мені треба. Я в сусідню кімнату, зараз повернуся.

— Тільки недовго, — грайливо попросила Одарка. Він, втім, і не збирався баритися. Похапцем забіг у номер навпроти, намацав у задній кишені штанів два презервативи — братів дарунок — і переклав у нагрудну кишеню сорочки. Потім так-сяк вивудив напіверегованого члена і після кількахвилинної боротьби з самим собою (образ розпашілої Одарки, що чекає на нього у кімнаті поруч, добряче заважав сконцентруватися) від душі окропив куток. От і все, тепер він готовий до бою. Пацани завтра слиною стечуть, коли він їм усе розповідатиме. А якщо ще й вдасться зробити кілька фоток мобілою...

Застібаючи штани, він кинув погляд у віконний отвір перед тим, як піти геть, і раптом заціпенів.

Там, унизу, де колись був парадний вхід, стояло кілька автомобілів. Вісім чи дев’ять іномарок — причому не з дешевих. Жодної живої душі навколо Павло не помітив, але й самих машин було достатньо, аби зрозуміти, що всі плани щойно з тріском накрилися. Значить, у будівлі є ще хтось, окрім них. Хто це, нові власники? А яка, нахрін, різниця? Головне, що ніякого траху вже не вийде. Треба вшиватися звідси, доки не застукали. Може, вдасться перепихнутися десь на березі...

— Дарцю, чуєш, сюди хтось під’їхав! Ходімо назад до човна, по...

У кімнаті з блідо-зеленими шпалерами Одарки не було. Тупо кліпаючи очима, Павло увійшов, озирнувся, подивився за дверима, навіть вийшов на балкон. Її не було. Ніде. Зникла, неначе в повітрі розтанула.

— Дарцю?

Він прислухався, але почув лише тишу, густу й масну. Навіть пташки не співали — а й не дивно, вони ж, усі дохлі, лежать у траві...

Павлові раптом стало страшно.

Хрін із нею, з Одаркою, тікай звідси. До човна, і ноги в руки. Вона сама якось вибереться, нічого з нею не станеться. Уздовж берега пройде пішки кілометрів вісім. Головне — втекти самому. Щось тут не те. Щось не те. Щось...

...Щось тверде й важке вдарило його по шиї, й світ захитався. Падіння на брудну підлогу допомогли уникнути чиїсь руки — вони підхопили його, витягли з кімнати, інші взялися за ноги, відірвали їх від долівки, і Павло відчув, як його швидко кудись несуть. Ось тепер спускають сходами. Це, здається, колишній аварійний вихід. Проминули другий поверх, несуть далі. Що це за дивні малюнки на стінах? Неначе дитиною накарябані. Якісь літери, знаки...

Проминули перший поверх, але не зупиняються. Несуть у підвал? Господи... Господиииииии...

Перед смертю Павло встиг побачити Одарку ще один раз.

ГЛАВА 13

Горіти — то згоряючи

Капелюшний був у цивільному і сидів у власному кабінеті, але виглядав злобним, як ціла сотня змопівців у формі, що від душі гамселять футбольних фанатів на Республіканському стадіоні. Власне, йшлося нині саме про душу, і на неголеному писку капітана читалося ясно, як у букварі, — всі ці високі матерії йому до дупи. Справа про сьогоднішній публічний суїцид телепузіка Зорева обіцяла бути резонансною. Мало яке ще визначення в цьому житті Капелюшний ненавидів з такою силою.

А з того часу, як, примчавши за викликом до японського ресторану, замість набору ритуальних ножів для харакірі він побачив старого друзяку Вересня і його нову подружку-відьму, капітана замучила печія.

Поспішно відправлені до відділка як безпосередні свідки загадкового злочину, Тома і Роман витратили не менше години, аби сяк-так заспокоїти Капелюшного. Тамара розповіла все, що трапилося, від самого початку — тобто від фальшивого упізнання тіла псевдо-Рити. Мужньо взяла на себе участь Вересня в цій авантюрі: «Це була моя ідея». Роман збирався було заперечити, однак ненависть у погляді капітана примусила його стулити писок.

Взагалі Тома оговталася на диво швидко і дуже добре трималася. На гестапівський тон капітана, як і на свою блузку із сяк-так замитою Філиною кров’ю, вона не зважала, а на кожне питання, повторене втретє чи й учетверте, відповідала, як уперше, — докладно і розважливо. Одним словом, була спокійною, мов танк.

На жаль, сказати так про себе Роман не міг.

Примостившись на клишоногому стільці біля вікна, Вересень карався від гострої потреби якнайшвидше хильнути і курив термоядерну «Приму» — цигарку за цигаркою. Врешті-решт не витримав і буркнув, перебивши капітана на півслові: