Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 26

Він сторожко поглянув на своїх слухачів – вони завмерли.

3

– О, ви теж прийшли. А я думала, що побачу вас тільки завтра зранку. Адже у вас вихідний? – гостя поводилася наче в себе вдома.

Це трохи роздратувало лікарку, але день, проведений з полковником, робив усе решту незначним, дріб’язковим і навіть марним. Цілий день поруч, розмовляючи тільки про роботу. Але вона й досі відчувала тепло його долоні, яке всмокталося, проникло глибоко під шкіру, мов татуювання. Вона всміхнулась з цього порівняння. Ні, заперечила сама собі – значно глибше – до самого серця.

Тому вона промовчала. Бо добре розуміла, що почуватися як удома і бути вдома – це таки різні речі.

– Так, я прийшла, бо мені нема де ночувати, – просто відповіла вона.

Гостя округлила очі, а її брови злетіли аж на чоло, але вона негайно же схаменулася. Ґречній пані не слід показувати своїх емоцій, хоч які б вони були бурхливі. Тому, стримуючи цікавість, притаманну всім без винятку жінкам, вона спитала:

– Чи можу чимось допомогти?

Це було достойно істинної леді. Поставити запитання так, що відповісти на нього можна цілком відверто і без зайвих церемоній, а можна й залишитися наодинці зі своєю таємницею. Що й зробила молода лікарка.

– Дякую, це тимчасова проблема. Завтра все буде вирішено, – несподівано для себе впевнено сказала вона.

– Добре, – тільки й спромоглася відповісти гостя, трохи шкодуючи, що так і не задовольнила свою цікавість. Бо кожну життєву ситуацію вона розглядала як потенційний сюжет для свого чергового сценарію.

– Я старалася виходити з ним гуляти, коли надворі смеркало, бо в сутінках ми здавалися однолітками. Намагалася водити його безлюдними вуличками, де нас ніхто не міг побачити, знаходила кав’ярні з приглушеним, тьмавим світлом. Я почала боятися сонця, променям якого колись так любила підставляла своє тіло.

Краєм вуха дослуховувалася до історій про пари зі схожою різницею у віці. Про те, як брат моєї знайомої почав цуратися своєї дружини, коли вона постаріла. Сам він виглядав молодо, і дівчата звертали на нього увагу. Він викладав в інституті, тому студентки зграйками бігали за благородною сивиною, що сріблила його скроні, за трішки сповільненими, зате впевненими і сповненими почуттям власної гідності рухами. Він соромився, що в нього така непримітна дружина зі зморшкуватим обличчям і тією ж сивиною, яка чомусь її скроням пасувала значно менше, зі зморщеними руками, які почали вкриватися старечими пігментними плямами, з вустами, що давно втратили свій колір. Тому коли вони разом збиралися в гості до родини чи близьких друзів, він довго випитував, чи не буде когось чужого, перед ким доведеться червоніти за свою половину, посилав дружину на кілька кроків уперед, наче вони не знайомі. Подруга розповідала, яким жалюгідним видовищем були ті їхні походи. Дружина, опустивши очі, наче корова, яку ведуть на продаж чи на бійню, підтюпцем, аби, боронь Боже, чоловік не наздогнав і не вилаяв, чому вона так повільно плететься, йшла вперед. Вона наче злодій, не озираючись і намагаючись не привернути до себе уваги, горблячись і втягуючи голову в плечі, добиралась таки до місця призначення, ковтаючи німу образу. Подруга розповідала, а в самої сльози з очей лилися, наче вона сама зазнала тих принижень.

– І нащо воно їй? За що так мучиться? Адже як на свій вік вона – чудова. Та ще трохи, і вона стече, мов свічка. Зачахне.

Ще одна знайома сама опинилася в схожій ситуації. Поки їй було двадцять з гаком, сама полюбляла попід руку з видним молодиком прогулятися. Як не позаздриш. Та це тривало не так довго, як їй хотілося. Поки чоловік дорослішав, вона старіла. Згодом їй було важко згадати ті романтичні почуття, що були на початку їх стосунків. Важко згадати, що примусило її заплющити очі на мудрі слова матері про те, що «чоловіка сивина красить, а жінку – страшить». Тепер стояла перед дзеркалом, піднімала руками обвислі груди і… ридала. Молодість швидко минула, клопоти, двійко дітей – усе це не додавало краси. Чоловік дедалі частіше заглядався на молодих і струнконогих. Нічого не робив, а просто заглядався. Промовисто, довго, відверто. Тоді вона накинулася на різноманітні дієти, а згодом узагалі їсти перестала, бо все здавалася собі недостатньо стрункою. Хоча вже була, мов тріска. Обличчя посіріло, усмішка стерлася, зблякло волосся і вицвіли очі – ото й усе, чого досягла.

І хоч коханий запевняв мене, що йому ніхто молодший не потрібен, я бачила, як він змінювався, коли до нього дзвонила його… підопічна. – І хоч як він мені не пояснював, що це всього-на-всього обов’язок, я бачила, як запалюються його щоки, як тремтить голос, як рожевіють уста.

Гостя розповідала, а сама і краєм ока не зиркнула в бік непритомного чоловіка, який хоч-не-хоч був таки головним героєм її розповіді. Та й на лікарку особливо не зважала – здавалося, говорила, бо мусила виговоритись. Але не було в її інтонаціях хвилювання, не чулось образи. Була навдивовижу спокійною, що трохи таки дивувало лікарку. Вона, хоч і не пережила нічого схожого, зате дуже добре розуміла, як може страждати жінка, позбавлена кохання.

– Я все ігнорувати. Була щаслива і нещасна водночас. Я почувалася молодою, і здавалося, що в мене все тільки починається. Я відчула, що можу народити дитину, бути мамою і коханою. Вірила, що проживу ще одне життя, краще за попереднє, бо зможу врахувати всі свої колишні помилки й невдачі. Він слухав мене, тішився з моїх мрій, фантазій і… нічого не робив. Він не казав ні «так», ні «ні». Я розуміла, що вибір доведеться робити мені. Отже, й відповідальність за все – взяти на себе. Не цього мені хотілося, не цього я прагла. Хотілося розділяти, підтримувати. Хотілося партнерства, до якого він, виявляється, ще не доріс. А я не мала часу чекати.

Він самою лише своєю присутністю повертав мені юність, а разом з нею – надію і впевненість. Тоді з-під мого пера виходили найкращі сценарії. Я працювала не покладаючи рук. Мене ніколи не покидало натхнення. Він акумулював молодість. Він розбризкував гормони щастя. Він марнотратив задоволення. Направо й наліво. На першого-ліпшого. Це – недозволене блюзнірство. Та в його віці – це було нормою.

Тоді я була схожа на собаку, яка все бачить, а сказати не може. Я знала, що не зумію йому цього донести, бо щоб це зрозуміти, потрібно занадто багато втратити. А це непомірна плата, коли ти молодий і в тебе все попереду.

Я не наважувалася сказати йому, що або я народжуватиму тепер, або потрібно забути про це назавжди. І якщо не сьогодні-завтра, то колись у нього таки неодмінно прокинеться батьківський інстинкт, а я вже не зможу йому допомогти. Так нічого і не сказала, а сам він вдавав, що нічого не розуміє.

Згодом стало ще гірше. Я почала боятися зайвого грама на своїх сідницях. Перестала їсти, знущалася зі своєї шкіри – до болю натягувала її на обличчі, перевіряючи на пружність. Повторювала помилки моїх попередниць, навіть не замислюючись над цим. Перед очима постійно стояв один французький фільм, який я бачила колись давно і сприймала просто як ще одну вигадану історію. Тоді я не знала, що цей фільм про мене і що мені доведеться пройти шлях героїні.

– Цікаво, правда? – вперше вона звернулася до лікарки, аж та відразу й не зрозуміла, що то до неї, і дивилася на гостю, розгублено кліпаючи очима.

– Зазвичай буває, що історію, на якій базується сюжет фільму, книжки чи театральної постановки, взято з реального життя. А я навпаки – повторила шлях героїні з фільму… Хоча ні, заждіть, – раптом перебила себе сама і замислилася.

– Можливо, життя тієї вигаданої жінки, яке я повторила, було списане з чийогось реального життя. То що ж воно виходить? – чудувалась вона, високо здійнявши бездоганної форми брови. – Весь цей кошмар повторюється? Замкнене коло якесь… Все, що переживаємо ми, вже багато разів переживали інші люди… Та хай там як – я вам переповім цей фільм. Судіть самі.