Жити сьогодні - Лукащук Христина. Страница 32

– Що це ти ще вигадала? Спасу мені з тобою нема. Недурно твої рідні батьки від тебе відмовилися, – мов ножі, тітка кидала слова в мою спину.

Я досі не розуміла, що сталося, бо вона ще ніколи не підвищувала голос, розмовляючи зі мною. І не принижувала. Голос у неї був безбарвний і монотонний. Я думала, – від народження. З’ясувалося, я ще багато чого не знала про свою тітку.

– Чого мовчиш? Тебе що, заціпило? Кажи! – тепер ножі летіли мені в груди.

З переляку я забилася в куток між шафою та вікном. Тітка, мов скажена, кинулася до мене, вхопила за рукав і потягла на середину великої кімнати. Тепер я стояла посеред цієї кімнати, як бовван, і нажахано кліпала очима.

– Ти будеш говорити чи хочеш назад до своєї матінки?

Ні, назад мені не хотілось. Я ствердно закивала головою. Тітка вмить злагідніла.

– Молодець, говори.

І я говорила. Стояла посеред великої і незатишної, майже без меблів, кімнати і говорила. Гарячі сльози текли по щоках, скрапуючи на светр. Говорила про те, що я росту, що в мене виросли груди, що соромлюся, бо вони найбільші в класі, що не маю станика, а соски вперто пробиваються крізь тонкі кофтини, тому змушена носити грубі светри, аби приховати своє тіло.

Я говорила, а в тітки від здивування очі на чоло повзли. Вона тільки те робила, що хитала головою і повторювала сама до себе:

– Ти диви… Ти диви…

Раптом вмовкла. Задумалася.

– Роздягайся, – скомандувала.

Я зняла светр.

– Роздягайся, кажу! – верескнула вона, наче ножем по горлі різонула.

Я геть оторопіла. Стою – не дихаю. А вона до мене – кофтину знімати. А я ж під нею геть, геть нічого не маю. Ото я й учепилась у ту кофтину, захищаю, наче то не кофтина, а душа моя. Раптом тітка, мов солдат, виструнчилась, очі кров’ю налились, ніздрі, мов у розлюченої собаки, напинаються, жовна ходором ходять. Та як трісне мене по обличчю – від несподіванки я аж похитнулась. Інстинктивно долонями обличчя затулила – кофтину відпустила. Решту тітка сама зробила.

Стою я перед нею посеред кімнати в чому мати народила. А вона витріщилась на мене, наче вперше бачить. Один раз обійшла. Другий… Третій. Голову набік схилила – прицінюється. Мов циган на торгах. В очах блиск з’явився. Недобрий. Та одразу ж згасила. Повіками прикрила. Коли ж знову очі звела, то в них тільки турбота і доброта небачена.

– Та чого ж ти стоїш, люба. Вберися. А то геть замерзла. Не біда, дитинко, не біда. Купить тобі тітка станик, купить. І не один.

Останні слова звучали з уст її, наче погроза.

– Чи вам ще моя розповідь не набридла? Чи, може, я вас знудила? Погоджуюсь – веселого мало. Але хочу вам це розповісти, аби ви краще зрозуміли, що зараз зі мною відбувається.

– Розповідайте, не переймайтеся. Я нікуди не поспішаю.

Так-от, тітка допомогла мені вбратися, та ще й свою стару блузку подарувала. Вечеряли ми тихо, наче нічого й не сталося. Коли ж я сорочку нічну вбрала і вже зібралася в ліжко, тітка мене спинила.

– А чого б нам, люба, разом не поспати? Щось страшно мені самій, останнім часом сни страшні сняться, нечисть усіляка ввижається. Ти ж не відмовиш своїй рідній тітці, яка тебе любить, яка тебе годує?

Що тут скажеш? Взяла я свою ковдру і на тітчине ліжко лягла. Зі самісінького краєчку лягла, щоби місця багато не займати. Лежу, а в самої серце калатає – вилетіти хоче. Довгенько я так у темряві пролежала. Чула, як тітка навшпиньки до дверей підходила і затихала – мабуть, дослухалась, чи я вже заснула. Ще трохи походила і сама в ліжко забралась. Я завмерла. Ні, лежить не рухається. Я ще трохи полежала, та й заснула. Прокинулася, мов побита. Всю ніч, наче в труні провела, – ні тобі колін зігнути, ні на інший бік перевернутися.

Наступної ночі я вже впевненіше почувалася, тож і заснула швидше. Тітка сопіла собі вві сні, мене наче й не зауважувала. Жодного разу не прокинулася, не скажеш, що вона чогось там боїться. Та я їй нічого й не згадувала. Вона мовчить, то і я мовчу.

Десь трохи більше місяця минуло, аж однієї ночі, я прокинулася, налякана. Тітка нечутно під мою ковдру прокралася і почала своїм гарячим тілом до мене тулитися. А тітка показна була – висока, ставна, з гордовитою поставою, хоч, як на мене, трохи зависока. Ноги стрункі, стан тонкий і бюст мала, мов намальований. Чоловіки за нею шиї звертали. Тож притулилася вона до мене тілом усеньким, відчуваю, що нічого на ній немає. Мені аж дух перехопило. Гадки не маю, що то тітка собі намислила. Серце, мов навіжене, калатає, кров у скронях пульсує, щоки палають і зуби цокотять, мов у лихоманці. Я їх міцніше зціпила, аби не кричати – язик закусила, але що не сплю – не виказую. Моя непорушність додала їй упевненості. Вона акуратно, щоб не розбудити, мене обняла і мою грудь собі в долоню поклала. Завмерла вона і я завмерла. Мені б на ноги зірватися, та щось не пускає. Наче паралізувало. Зроду ще ніхто до грудей моїх не торкався. Мало не плакала. Бо не таких відчуттів сподівалася. А тітка геть осміліла. М’яла мої груди з усієї сили, аж поки дихати їй важко стало. Гаряча вся, до спини мені тулиться, аж сорочка нічна змокріла. Ще й стогне тихесенько – скавулить. Мов чуже щеня. І шкода його, і помогти нічим не можеш.

Раптом тітка відсахнулася від мене, мов ошпарена. На спину перекинулася, руку, якою мені щойно груди м’яла, собі між ноги засунула, і ритмічно пестити себе почала. Стихала лише, коли пальці собі слинила. Все швидше стогнати крізь губи закушені почала.

– Ще, ще, – просить.

Так з тим «іще» на вустах і затихла. Здригнулася ще раз усім тілом і до ранку жодного разу не поворухнулася – мов убита спала.

Наступного дня додому з паном чужим повернулася. Крутилась навколо нього дзиґою і все щось на вухо йому шепотіла. Той тільки всміхався ласо та з показною скромністю рукою білою і доглянутою відмахувався.

Вечеряли ми при свічках і стіл був столовим сріблом сервірований. Мені тітка вперше вина налила й випити веліла. Потім за руку до спальні відвела, хоча була ще не пізня година. Я все, як вона хотіла, робила. Коли ми зайшли до кімнати, знову мені веліла роздягнутись і так на ліжко всадовила. Відійшла, глянула, знову прицінилась. Волоссям груди прикрила. Мені сльози на очі набігли і от-от скотитися мали, коли я второпала нарешті, що вона задумала. Та тітка очі свої на мене звела і так подивилася, що не тільки сльози висохли – кров у жилах застигла.

Сиділа я так довгенько, хвилин, мабуть, зо двадцять – про ціну, видно, домовлялись. Тітка в мене скупа була. Раптом двері рипнули, і чужий пан якось так боком до спальні ввійшов. Став переді мною і завмер, мов укопаний. Ні слова не каже. Тільки очі його – великі сірі очі, мов у коропа старого, туди-сюди бігають, місця собі не знаходять. Обернувся – обдивляється. Знайшов крісло під стіною і до нього ішов. Вмостився собі в кутку, і не видно його, аж поки не забалакав.

– Встань, дівчино, щоб я краще тебе розгледів. Дуже вроду твою тітка мені вихва… – та й осікся. – Я на повен зріст устала, волосся перса відкрило. Стою перед ним, тілом голим свічу. Раптом упала на коліна, руки, мов до молитви склала, і до нього. Мовчу, нічого не кажу, бо тітка під дверима слухає – чатує. Тільки очі до нього наставила. А в очах – весь біль мій, розпач весь і… благання. Ні сльозинки – сама мольба.

Чоловік повільно підвівся і, минувши мене, рушив до дверей. Рвучко до себе відхилив – тітка й відскочити не встигла. Гнівний погляд кинув і пройшов повз неї, мов повз непотріб якийсь. Тітка спалахнула, та не показує. Образу стерпіла, гостя за двері випровадила – той навіть не озирнувся, – і, мов фурія, до мене вернулася.

– Ти що йому, пакосна, сказала? Що ти йому зробила? – кричить.

Я мовчу. Раптом до мене припала, накривало з ліжка зірвала і мене ним затуляє. Від кого? По голові гладить, до себе тулить і, мов божевільна, гарячково мене просить:

– Пробач, дитинко, лихий поплутав. Пробач мені, якщо зможеш.

Я й пробачила. Все ж не чужа вона мені.