Менсфілд-парк - Остин Джейн. Страница 12

— Дерево, безперечно, гарне, мадам, — відповів доктор Грант. — Земля там родюча; і коли мені трапляється іти повз нього, я завжди шкодую, що врожай не вартий тих труднощів, з якими доводиться його збирати.

— Сер, це вересове поле — ми купили цю землю як вересове поле, і вона коштувала… тобто це був подарунок сера Томаса, але я бачила чек і знаю, що ця земля коштує сім шилінгів і була записана як вересове поле.

— Вас ввели в оману, мадам, — відповів доктор Грант. — Оця картопля так само схожа на абрикос із вересового поля, як і фрукт, знятий з того дерева. Він, у кращому разі, не має смаку; справжній абрикос повинен бути їстівним, чого не скажеш про плоди з мого саду.

— Відверто кажучи, мем, — через стіл мовила місіс Грант до місіс Норріс, уявляючи, ніби говорить пошепки, — доктор Грант навряд чи знає справжній смак наших абрикосів, — не думаю, що йому довелося скуштувати хоча б один; це ж такий цінний фрукт, мороки з ним ніякої, а наші до того ж такі великі — певно, гарного сорту, — і в моєї куховарки вони одразу ж ідуть на варення та пиріжки.

Місіс Норріс, що вже почала заливатися рум'янцем, заспокоїлася; і на деякий час розмова перейшла з перебудов у Созертоні до інших предметів. Доктор Грант і місіс Норріс ніколи не були добрими друзями; їхнє знайомство почалося з неприємної розмови про ветхий стан пасторського будинку, а їхні звички різнилися в усьому.

По хвилі містер Рашворт знову почав правити своєї:

— Усе графство у захваті від Смітового маєтку; але там було просто-таки порожнє місце, поки Рептон не привів його в належний вигляд. Так, мені слід домовитися з Рептоном.

— Містере Рашворт, — мовила леді Бертрам, — я б на вашому місці насамперед взялась за алею. Так приємно пройти по алеї, коли гарна погода.

Містер Рашворт був радий запевнити її світлість, що він із нею цілком згодний, і спробував на додачу зробити їй комплімент; але, кажучи про своє захоплення її вишуканим смаком, із яким нібито збігалися його власні уподобання, та ще й намагаючись натякнути, що він завжди звертає увагу на думку всього шанованого жіноцтва і особливо прагне догодити одній із його представниць, він зрештою геть заплутався у своїй промові; і Едмунд поквапливо зупинив його слововиверження, запропонувавши йому вина.

Однак містер Рашворт, попри своє невміння ясно висловлюватися, будь-що прагнув говорити про дорогий його серцю предмет.

— У Сміта всієї землі — менше ста акрів, це досить небагато, і тим паче вражає, що він зумів так усе обладнати. А в нас у Созертоні сімсот акрів, коли не більше, — навіть без заливних луків; і тому, якщо можна було таке зробити в Комптоні, нам нема чого вагатися. Там зрубали два чи три старі дерева, що росли надто близько до будинку, і краєвид відкрився просто дивовижний; тож я гадаю, що Рептон, чи хтось на зразок нього, неодмінно вирубає алею в Созертоні; оту алею, знаєте, що веде із західного боку до вершини пагорба, — говорив він, звертаючись передусім до міс Бертрам.

Але міс Бертрам спромоглася лише відповісти:

— Алею? О, я її не пам'ятаю. Справді, я так мало знаю про Созертон.

Фанні, що сиділа по інший бік від Едмунда, напроти міс Кроуфорд, і уважно слухала, тепер позирнула на нього і стиха промовила:

— Вирубати алею! Який жаль! Це не нагадує тобі Купера? «О зрубані алеї, я сумую про ваш скорботний вирок».

Він посміхнувся і відповів:

— Боюся, алея справді приречена, Фанні.

— Мені б хотілося побачити Созертон до того, як вирубають дерева; побачити маєток, яким він є зараз і яким був віддавна; але не думаю, що мені трапиться така нагода.

— Ти ніколи там не бувала? Ні, звісно, в тебе не було можливості. І, на жаль, верхи туди не доїдеш. Та, гадаю, ми це якось владнаємо.

— О, не варто. Якщо я колись його побачу, ти просто розкажеш мені, як там було раніше.

— Я так розумію, — мовила міс Кроуфорд, — що Созертон — старовинний маєток і повинен мати своєрідну велич. Він збудований у якомусь особливому стилі?

— Дім був зведений за часів Єлизавети, — звичайний старий цегляний будинок, проте виглядає досить пристойно, і в ньому багато гарних кімнат. Він погано розташований — в одному з найнижчих місць парку; і через це його важко перебудовувати. Та навколо прекрасні дерева, і є струмок, який, на мою думку, може стати справжньою окрасою пейзажу. Містер Рашворт має рацію, бажаючи надати садибі сучасного вигляду, і я не маю сумніву, що все буде зроблено якнайкраще.

Міс Кроуфорд вислухала його з повагою і сказала собі: «Справжній джентльмен! З яким вмінням він згладив усі гострі кути».

— Мені не хотілося б нав'язувати містерові Рашворту свою думку, — вів далі Едмунд, — але якби я перебудовував маєток у сучасному стилі, то не віддав би цю справу в чужі руки. Я б краще змирився з тим, що виходить не так гарно, але робив би все на власний розсуд і крок за кроком. Легше змиритися з власними похибками, аніж із чужими.

— Але ви, звичайно, знали б, чого хочете; а я, наприклад, на це не здатна. Я нічого не можу вигадати сама, не можу уявити, до чого приведуть зміни; і якби я мала власний маєток, то була б дуже вдячна будь-якому містерові Рептону, який візьметься до цієї роботи і створить таку красу, яку лише можна купити за гроші; і я б навіть ні на що не поглянула, поки все не буде завершено.

— А мені було б приємно бачити, як усе змінюється, — мовила Фанні.

— Так, вас до цього привчили; а в моєму вихованні не було подібних уроків — окрім одного-єдиного, яким я маю завдячувати аж ніяк не найдорожчій для мене особі; саме тоді я переконалася, що поступові зміни — це справжнє лихо. Три роки тому адмірал, мій вельмишановний дядечко, купив котедж у Твікенхемі, щоб ми всі могли там провести літо; і ми з тітонькою були дуже раді туди поїхати, але, хоч будинок здавався надзвичайно милим, ми невдовзі зрозуміли, що він потребує певних покращень; і три місяці ми жили в суцільному безладі, на жодну стежку в саду неможливо було ступити, на жодній лаві посидіти; ні, я б хотіла, щоб у моєму домі все було обладнано як належить — алеї, квітники, лави в саду, — але все має робитися без моєї участі.

Едмундові було прикро чути, як міс Кроуфорд, до якої він відчував дедалі більшу прихильність, так нечемно говорить про свого дядечка. Це розходилося з його уявленнями про порядність, і він мовчав, поки її сміх та жваві розмови на деякий час не відволікли його від цих міркувань.

— Містер Бертрам, — мовила вона, — я нарешті дочекалася звістки про свою арфу. Тепер я знаю, що вона в Нортгемптоні, у повній безпеці; і там вона, звісно, була всі десять днів, попри урочисті запевнення в протилежному.

Едмунд висловив свої вітання і був трохи здивований.

— Річ у тім, що ми занадто прямо вдалися до пошуків; і посилали служника, і самі їздили — це ж менш ніж за сімдесят миль від Лондона, — але сьогодні вранці дізналися про це належним чином: арфу побачив один фермер — і сказав мірошникові, а мірошник — м'ясникові, а зять м'ясника обмовився про це в крамниці.

— Я дуже радий, що ви зрештою так чи інакше її знайшли; і, сподіваюся, тепер отримаєте її без жодних непорозумінь.

– її мали б надіслати завтра. Але як, на вашу думку, її привезти? Не у фурі чи на возі, — о ні! У селищі неможливо найняти щось подібне. Я могла б так само питати про носіїв або тачку.

— Мабуть, під час пізньої косовиці було важко найняти візника?

— Мене вразило те, що це викликало обурення! Я гадала, що в селі не може бракувати коней чи возів, тому звеліла служниці з кимось домовитись; оскільки з вікна моєї гардеробної я бачу одне сільське подвір'я, а прогулюючись алеєю, неодмінно минаю інше, я вирішила, що досить лише попросити — і мені радо підуть назустріч; і майже шкодувала, що не можу надати таку можливість усім бажаючим. Уявіть собі, як я була здивована, коли почула, що моє прохання нерозумне й неможливе, що я скривдила ним усіх фермерів, усіх робітників, навіть саме сіно у всій парафії! А щодо управителя доктора Гранта, тепер я відчуваю, що від нього краще триматися подалі; і мій зять, найдобріший із людей, також чогось набундючився, коли дізнався, що я надумала.