Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 17

Той підійшов обережно, щоб не сполохати голубів (Юрій відмітив таку делікатність), постояв, зняв шапку.

— Я до вашої милості.

— Кажи.

— Ну… живу я сутужно. У мене ще двоє менших братів… А недалеко від Канева я набачив сільце, скорше хутір, Халявки, і на самому краю хата, порожня, й шмат поля. Хазяїни виїхали на лівий берег, вже давно, покинули. От би мені…

Гетьман не любив займанщини. Але ж це все-таки Нестор. І несподівано сяйнула ще одна думка: це ж він поїде, а Пріся залишиться. Вона-то не пішла за нього.

— Гаразд, ходімо, я скажу підписку, нехай напише дарчу.

Юрій, звичайно, не знав, що Нестор сказав Прісі, що, коли гетьман дасть йому займанщину, він влаштується й не приїде, а такого воїна шкода було втрачать. А Юрій пішов до комори: там жінки й чоловіки, хлопці й дівчата перевівали його пшеницю: низовий вітер тягнув з поля, й було добре віяти. Челядь саме сідала на перепочинок. Пріся — далеко од усіх, за коморою, на прикоренку. Юрій сів, і враз із нього злетів страх, з яким раніше зустрічався з дівчиною.

— Прісю, а ти пам’ятаєш, як розбила мені носа?

— Я — вам? Та що ви таке кажете!

— Аякже. Твоя мати працювала в нас на городі. І ти біля неї. А я в дворі. Ти прийшла… Я біг, а ти підставила ногу.

— Та невже таке було?

— Було. Тепер мусиш розплачуватись.

— А як?

— А ось так!

Він швидко нахилився й поцілував її в щічку. І побіг. А дівчина сиділа геть спантеличена. Що це собі думає панич. Він же ніколи не посватає її, посватає шляхтянку чи принаймні попівну. От лихо… А може, й не лихо?

Мулько, неспокійно було на душі у гетьмана. Не знаходив того пруга, обіпершись об який міг би заладнати справи. Мало хто слухав його. І по той бік Дніпра, і по сей. З якими реляціями, з якими листами не звертався, а кожен правив своє. Що за час настав, кожне марить себе якщо не гетьманом, то полковником, кожне хоче жити по своїй волі. Горить під кінськими копитами земля українська. Ночі перетворюються на дні: горять ліси, горять села, прості люди не знаходять собі місця. Ламається, колеться Україна, як крижина весняної пори, яка наплила на кам’яний поріг. Гетьман відправив Дорошенка з п’ятьма тисячами козаків прилучати лівий берег. Вони прилучили Ромни, Зіньків, Гадяч, але яке то прилучення: тільки пішли, там з’явилися московські ратники й знову вимагали присягу за царя. І відправив на лівий берег Григорія Гуляницького, воїна міцного, зацного, це ж він, коли на Вкраїну йшло все московське військо під командою Трубецького, перепинив йому дорогу з ніжинським полком, затримав під Конотопом майже на три місяці, поки не підійшов Виговський і не розгромив московитів ущент. А тепер Ніжин не впустив його, й Переяслав також, обкрутився Гуляницький на Чернігівщині й вернувся ні з чим. А тут і на правому березі земля горить. Пани-ляхи вертаються в помістя, звідки їх викурив батько Хміль, і не допомагають ніякі його, Юрійові, закляття, реляції.

…Сидів і писав настанову посольству, яке їхало на вальний сейм у Варшаву. І писав листа — реверса. Їхали Богданович, Зарудний, Зеленський, Кравченко. Отож їм інструкція. Гетьман писав, він був у кімнаті сам, тільки в дальньому кутку сидів підписок, який ножем із шаблі чинив пера. Юрій клав на папір рівні по-спудейському рядки:

«1) Гарантування свободи віросповідання православ’я, збереження прав православних священиків і мирян, реституції їхнього майна, дозволу православному духовенству брати участь у Коронному трибуналі.

2) Ліквідація церковної унії.

3) Реалізація окремих постанов (яких саме — посли знали) Гадяцької угоди 1658 р.

4) Допущення козацької старшини до королівської елекції (виборів).

5) Проведення вільних виборів на гетьманську посаду.

6) Дозвіл займати урядові посади в Київському, Брацлавському, Чернігівському воєводствах православній шляхті.

7) Гарантування амністії козакам і всім тим, хто був при війську в часи повстанської завірюхи.

8) Створення 70-тисячного козацького реєстру, який би виконував накази українського гетьмана.

9) Збирання „стацій“ (податків) реєстровими козаками у вказаних воєводствах.

10) Надання гетьману та деяким генеральним старшинам за окремим поданням певних староств.

11) Визначення за розміром „жолду“ для рядових козаків».

Поклав перо, перехрестився, про себе прочитав молитву.

Не мав віри, що пункти будуть виконані. Й подумав про те, що міцнішим він сам стає у мислі, обходиться без підкажчиків, але слабкішим у вірі в Господа. Він уже не вірує, як це було колись: душею. Як добре було малим молитися й просити щось у Бога, і Бог давав йому те маминими й татовими руками. Віра — це дух, всеосяжний і всесильний, а всілякі сумніви ламають її. Помолився ще раз. Чому Бог посилає такі випробування йому і його люду, чому так гірко карає…

Увійшов Дорошенко. Од його постаті віяло силою, рішучістю, вітри степів навіяли йому в груди хоробрості, а силу мав свою. Ось хто міг узяти булаву. Але чар Богданового імені, чар присяги діяли й на нього.

— Як же так, полковнику, що витіснили тебе з лівого берега? — непевно мовив Юрій.

— Бо там такі ж козаки, як і ми. Ще й московське військо. А надто чернь, вона бунтує проти значних козаків. З Січі дух сваволі. То тільки твій батько міг втримати цю галайстру в руках. Ще й підняти її до звитяги. Ти, гетьмане, не знаєш, як бунтує чернь Січі, коли все їй обридне, а надто власні отамани, й вона кидає їх у Дніпро й громить все, що попадає під руку. Старшина присягла тобі, а тоді чернь на неї пішла.

Думав. Не міг осягнути всього, він, учень Київської братської колегії, дитя степів, син мудрого батька-гетьмана, не міг осягнути спонук черні. Повів бровою. Він ще багато чого не міг осягнути, не міг осягнути Польщі, Європи, Московії, всіх приспаних сил, всіх низових і верхових течій. Ой, батьку, батьку, як мені досягнути твоєї мислі, твоєї волі! Але й ти не сягнув усього.

І почував свою малість, свою непевність, свою розгубленість.

До містечка Ставище наближалася польська хоругва. Місто мовчало. Може, спало? Передній рейтар постукав тупим кінцем списа у ворота. І враз за палісадом здійнялась черідка голів. Виходить, не спали. Вище всіх звелася голова з розкошланою сивою бородою:

— Чого вам?

Вершник у шоломі, на бурому коні, шляхтич із тхорячою головою, підвівся в стременах і прорік:

— Я — Андрій Потоцький. Ваш державець. Відчиніть ворота.

Чоловік з розкошланою бородою, а то був бурмістр, відрік:

— У нас немає державців. — Простягнув руку і взяв списа. На кінець списа нахромив папір, простягнув Потоцькому. — Читай. Тут написано, що гетьман велить не пускати колишньої шляхти.

Потоцький подав знак. Від’їхали на мушкетний постріл. Рейтари спішилися. Встановили вилки для мушкетів.

— Вогонь!

Але голови за палісадом вже сховалися.

Підвезли, підсунули гармати, серед них чотири важкого наряду: фолькоти і колабрини. Після третього залпу ворота розкололися. Туди посунули рейтари.

Першим повісили на груші біля церкви бурмістра. Поміж ляхів вертівся худорлявий носатий чоловічок у короткому жупані. Підказував. Повісили ще шістьох. А потім кинулися грабувати: верещали свині, їх кололи й кидали на вози, ревіла худоба, тріщали скрині, висаджували двері в коморах. Потоцький нервував, переживав — це ж плюндрувалося вже його добро — а що міг зробити. Полишивши у Ставищах півсотні жовнірів, пішов до інших колишніх своїх маєтків. А через два дні на світанку в Ставище вдерлися московські ратники: «А, ви полякам присягали», — й почали карати тих, хто лишився, й грабувати недограбоване. Ще через тиждень Ставище захопили татари. Ці вже забирали дрібних дітей, дівчат і жінок і палили все підряд.

…У небі погасали сполохи. Дим слався ліворуч, до лісу. Село Ставище вже догоріло, це тліли головешки. Стриміли в небо чорні задимлені комини. Валялися обпалені крокви. Праворуч по долині слався туман.