Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 25

— Не можна зараз робити вибори. Треба запитати його величності. — Мефодій не хотів, щоб обрали гетьманом ні Сомка, ні Васюту (Золотаренка), він уже все владнав з Брюховецьким, той відкопав частину скарбу Богдана Хмельницького й віддав Мефодію.

Тут Брюховецького не було.

— Його царська величність дозволив вибори, — ледве стримуючись, мовив Сомко.

— Треба ще запитати. Чого ти лізеш! — закричав Мефодій. Вимочена в медовусі борода лізла йому в рота, пучки волосся стриміли з носа, він вирячив очі, сопів і пирхав. — Не можна! — перейшов на вереск. — Тут не все військо!

— Все, яке з нами.

— Не все.

— Все. А ти заціп, — тицьнув у його бік порожнім рогом, з якого пив, Сомко, трохи не діставши до лоба Мефодію. Той бризнув з келиха рештки горілки Сомкові на жупан. Сомко скинув руку на шаблю.

— Спиніться! — суворо сказав Ромадановський і жорстко блиснув очима. — Ви не на базарі. Зараз не місце для такої розмови. Зараз ми п’ємо побіду. За здоров’я його царської величності!

Сомко пішов.

— Бунтівливий він, — сказав князь.

— Козаки тут всі почварні, бунтівливі, — цвіркнув Мефодій. — Надто старшина. Вони свого правлять.

Повернувшись до Чигирина, Юрій впав у чорну меланхолію, глухий туск. Сидів у малій світлиці, де з одного боку в шафах книжки божественні, з другого — світські, брав то одну, то другу, прочитував кілька рядків і ставив назад. А то так і сидів з розкритою книжкою на колінах.

Думав одне, забував, думав інше — вертався до попереднього: думки шкандибали, кульгали, перечіплялися. Здебільшого об те, що сталося. А також: чи має сенс його життя, його тримання за булаву? Та й взагалі, чи має сенс людське життя. Для чого люди приходять у цей світ, для чого мучаться, чогось допинаються. Врешті, все йде прахом, ким би ти не був і чого б не досяг.

Брав у руки дзиґарі — їх на столі стояло кілька десятків. То колись була його улюблена забава. Вони обіцяли йому майбутнє, щастя, велике кохання. А тепер рахували минуле, рахували втрати. Юрій нікого не приймав, ні з ким не хотів говорити. Іноді виходив на вулицю або йшов до Тясмина чи Дніпра, з ним завжди йшли Олелько та Нестор. Хмельницький боявся ходити сам, боявся, що його умкнуть лазутчики Ромадановського або Сомка, та й від поляків можна було сподіватися всього. Вчора на дорозі понад Тясмином справді стояло три постаті, Олелько та Нестор вийшли наперед, познімали з плечей рушниці, ті пострибали на коні й помчали пріч. Вертався назад і на вулиці зустрів Прісю, обоє зашарілися, й хто знає, котре з них дужче. Мабуть, Пріся, в неї почервоніла навіть шия. Коли Пріся вернулася з села в Чигирин, вона працювала на гетьмановому обійсті. І одного разу Юрій перестрів її на ґанку й, одвертаючи вид, тихо сказав:

— Прісю, постели мені сьогодні постіль.

Пріся зупинилася, спалахнула, її губи ображено тіпнулися, й вона опустила очі:

— У вас є покоївка. — Й пішла. Кругленька, але й ставна, з високо піднесеною голівкою.

Тепер Юрію було соромно перед Прісею.

Іноді заходив Йосип Тукальський. З ним Юрій намагався говорити на євангельські теми:

— І чого, ваше превелебіє, люди такі захланні, і чого одні хочуть підігнути під себе других? Чого не можуть жити в мирі!

Тукальський не міг пояснити, мимрив щось невиразне.

— Рід людський грішний. Злоба людська панує на світі.

— Так хоче Бог?

— Бог хоче добра. Люди народжуються вільними, як те заповів Бог, а потім одні гнітять інших. Бог вчить покори…

— Я не вірю в людський рід. І дивно мені, що Бог це терпить.

— У всіх правда різна, бо різна віра. У турків одна, у ляхів інша. Людина не може мати двох вір.

— Але ж одна віра… У москалів і в нас. Як же Бог терпить, що нашу церкву підгортають під московську?

— Він випробовує нас. Люди йдуть до однієї великої правди. Й тоді запанують не герби, не сила, а розум.

— Коли ж то буде, коли й нас не буде. Он як люто сікли на Дніпрі москалі козаків. А козаки втікали, не стояли до кінця. Забули і Кумейки, і Берестечко.

— Люди втомилися, вони хочуть миру. Будь-якого.

— А хіба я не хочу? Хіба не молю слізно короля?

— Король-то ще нічого. Коли б не шляхта.

— Так от… Віра православна… А ви за кого, отче, — за поляків чи за москалів? — повертів у руках дзиґарі у вигляді яйця.

— Хотів би ні за кого. Але коли немає іншого вибору, то більше за короля. Там менше брехні й лютості, більше Європи, хоч і більше пихи. Уповаю на Бога. Бог є любов. А ти сам, Юрасю?

— Я? Я вже десь і поза любов’ю, й поза ненавистю. Я в повній безнадії. Я б і чорта покликав на поміч, якби міг.

— Не богохульствуй. Через те й татар водиш.

— Через те, а що робити? Якби султан дав захист, нічого не вимагаючи взамін…

— То неможливо. Коли дають, тоді завжди беруть. Он москалі вже ведуть перетрактації з поляками, як ліпше нашу шкуру поділити. Оце — нам, оце — вам.

Тукальський поклав вузьку руку на бороду:

— Люта ненависть панує в нашім краї. І зрада. Їх принесли недобрі сусіди.

— І що ж робити?

— Визволитись від обох.

— А як?

— Якби я те знав.

— Ніхто не знає. А я… А я… Що мені робити… — трохи не заридав.

У відчинене вікно вливався запах бузку. Він змішувався з гірким запахом майок, які синім намистом обсипали бузок. А недавно за вікном пахла черемха. Ясний світ, який він запашний, нюхайте всі, користуйтеся всі, так ні, кожен хоче загарбати все тільки собі.

— Москалі з ляхами однієї каші ніколи не зварять, — розглядаючи корінці книг, мовив Тукальський. — Тут ідеться про більше: ляхи чи Русь.

— Таж Русь — ми, ми, — спалахнув Юрій. — Звіку правіку.

— Тепер уже москалі перебирають на себе Русь. А нас звуть Малоруссю. Й не тільки не хочуть визнавати нас першоруссю, а й ділитися спадком також. Русь — на Дніпрі: Рось, Роська, Роставиця, Росава — то найперший осідок Русі. Я читав літопис з Печерської лаври, там все сказано. І Геродота читав. У нього в Причорномор’ї — скіфи, де Київ — царські скіфи, а де Москва — людоїди. Москалі те з Геродота виривають. Вони — чудь і мордва заволоцька, татаро-монголами оправлена. Отож у них дика кров і жорстокі ординські звичаї. З ними не знайти спільної балачки. Та хто це знає, кому це болить. У нас на лихо кожен знає своє, свою кишеню, свої добра.

— А вождиків завелося, — понуро мовив Юрій. Він себе не відносив до вождиків, отаманів, вважав, що володіє спадковим правом на гетьманство.

— Колись і вони погинуть, — вів своє Тукальський. — Все ж бо в світі минає. І звитяга, й сила, а найперше — багатство. Лишається тільки лють звірина, тільки помста, тільки жадоба панувати. Хоч колись запанують не сила, не титули, не герби, а правда. Але — коли це буде.

— Лють, жадоба панувати — вони володіють світом. Й, мабуть, до кінця віку.

— Так, влада — найсолодший трунок. Солодший за меди, за любов жіночу.

— Для всіх? У тому щастя?

— Ні, не для всіх. Воно — різне. Для одного — в любощах, для другого — в дітях, для третього — в добрих конях, для четвертого — в чарці.

— А ваше, превелебіє?

— Моє, — і подивився у вікно. — Моє — у співі соловейка, в запахові півоній.

— А не в митрі митрополичій? — нахраписто прискалив око гетьман. Він уже не був отим соромливим, ніяковим Юрасем, як колись.

— Ну… коли б вона випала — не відмовився б. Але силою видирати її не збираюся. А ти ось… Для тебе влада — теж солодощі.

— Вельми гіркі. Я, може, від неї відмовлюся.

Юрій похнюпився. Виходило, що він теж із тих, які бачать щастя у владі, які борються за неї, воюють за неї. Мусив собі зізнатися, що це значною мірою так, хоч дедалі частіше думав про те, щоб спекатись її.

Вип’ялося голубе небо, синьо сяяла річка, кружляли круки і чайки. А вони пили. Три дні пили на березі Дніпра. Роз’юшені пики, п’яне белькотіння, гомін, трупний запах вже забивав горілчаний дух, живі — п’яні, тут і там валялися поміж трупами, на одного козака сів крук, той ворухнувся, й ворон з диким кряком злетів угору.