Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 32

Врешті пролом було закладено, й козаки, як було домовлено заздалегідь, побігли попід стінами ліворуч, турки погналися — куди невірним втікати, — й тоді по турках вдарили шарпанини й дробахи (стріляли дробом) і вибили чисто всіх.

Візир качався на постелі — що від злості, а що його доймала подагра. Раніше він сидів у кріслі з ногами, а тепер качався на постелі, два дервіші мастили йому пальці на ногах мазями, двоє безугавно читали молитви.

Молився в своєму наметі й Юрій. Молився страшно: то за перемогу, то за поразку. Шкодував свого міста, свого козацького народу й молився за них, а тоді в голові вибухала інша думка, а що, коли будуть подолані турки, що буде з ним?

Турки підірвали ще один заряд. У пролом пішли яничари і Юрієві козаки. Мірно били барабани, тісні лави наїжилися списами. Юрій дивився на вали. Нічого не можна було розібрати: де свої, де чужі. І які, власне, свої. Миготіли шаблі, страшно опускалися вниз, спалахували постріли. Олелько ліз по гострому каменю, над самою головою випалила органка — кілька гаківниць одразу від одного запалу — обсмалило чуба, він брався далі. Перед ним ницьма впав яничар, звалений довбнею, довбня звелася знову, а тоді затремтіла й опустилася повільно. Перед Омельком стояв Нестор. Він таки не поїхав на слободи.

Ощир рота, закіптюжене обличчя, важка статура… й враз похитнувся:

— Олельку! Був би вдарив. Бог нас уберіг.

— Не дуже він нас береже, — гірко сказав Олелько.

— Перелазь сюди, підемо до своїх.

— Не можу, Несторе. Там гетьман. Я йому присягав. Нещасний він. Може, ще від чогось вбережу.

З тим розійшлися.

Наступний заряд чигиринці відгадали — перекопали, знищили. Тоді турки почали рубати лозу та плести коші, натоптувати їх травою, землею. Обложені нападали через витічки й випори, одного разу вночі пробилися в турецький обоз, до наметів, наробили переляку, а самі, захопивши кілька гармат, втекли в місто.

…Юрій випив меду і вийшов з намету; останнім часом він все охочіше прикладався до келиха. Перед ним чорніло поле, згарцьоване, збите копитами, ще далі попереду стояли гармати і били на Чигирин. Ліворуч стояли полотняні гарби, й турки увивали та вкладали їх зовні і зсередини льоном та смолою. А тоді купами оточили гарби й попхали їх під стіни. Козаки стріляли, але дрібна стрілянина не могла завадити. Гарби наближалися під мури. Але, як виявилося, козаки сподівалися того. Вони наробили зі смоли і лою, добре повкручувавши, начинивши порохом і сіркою, заряди і чекали. Вони більше не стріляли, й турки осміліли, пішли швидше. За ними йшов Ібрагім-паша з шаблею в руці. Навіть візир виповз з намету й накульгував оддалік. Але коли гарби наблизилися, з мурів ударили всі гармати, а в гарби полетіли підпалені заряди. Гарби почали спалахувати, завалував такий дим, що туркам у ньому не стало продиху, — вони кашляли, хрипіли, вже не бачили, куди йти, і почали втікати. Візир та паша втікали від того диму насамперед. Ібрагім-паша лаявся, рубонув зі злості по шнурові намету, і той бринькнув, як струна.

Довго світилося того вечора в наметі Ібрагім-паші. Вимислювали новий наступ. І вимислили. З пасовиська від Дніпра гнали биків та корів, татари підштрикували їх списами й галасували — турки сподівалися заповнити рови худобою й по ній вибратися на вали. Стояло дике ревіння, лунали крики погоничів, німо стояли злитні турецькі когорти, готові до штурму. Знову козаки підпустили ворога на близьку відстань, й знову вдарили гарматні перуни й рушничні постріли. Худоба ревла, казилася, дрочилася, дим вдарив їй у очі, й вона поперла назад. Давила, топтала погоничів, брала на роги й погнала в поле. Юрій сховався в наметі й чув, як гупотіли ратиці, разів зо два намет хитнуло, Олелько стояв у вилозі намета й списом відганяв отетерілих корів та биків.

Зголоднілі козаки несли з ровів м’ясо.

Вночі Нестор ще з одним козаком пробиралися до Дніпра, де в покинутих на переправі турецьких шанцях стояло російське й козацьке військо Самойловича. Повзли по згару, поміж трупів, потім канавою до кущів і згинці до Дніпра, а там очеретами бралися ліворуч.

…Вони стояли перед Самойловичем обхльостані, мокрі, стомлені, переповідали про чигиринські бої й передали прохання обложених козаків та ратників швидше прийти на поміч, бо далі триматись несила. Самойлович пішов до Ромадановського, й порішили на ранок вдарити на лівий турецький фланг.

Але турки бою не прийняли, полишивши важкі, громіздкі вози, відійшли за річку Інгул. Самойлович і Ромадановський залишили в Чигирині велику козацьку залогу й трохи московського війська, переправились через Дніпро й потягли по своїх домівках.

Турецько-татарський відхід був чорний: Сірко з козаками спалили міст через Буг, переправа була важкою, надто з пораненими, й чимало турків погинуло.

У Стамбулі на візира та Ібрагім-пашу чекала кара. На Юрія султанська немилість не впала, йому була декларована повна султанська ласка, запропоновано жити в Немирові, яко в своїй столиці (увесь правобережний край був під турком), але Юрій оселився в Сороках і писав звідти до козаків звабливі листи, збирав військо. Писали до нього з Варшави. Аж тепер схаменулися ляхи, козаки завжди були їм тарчею-захистом, заступали їх від татар та турків, і вони могли собі солодко бенкетувати у Варшаві та Кракові й по інших містах, споживати мальвазію та білих панянок. Вони слали до козаків слізні листи, обіцяючи їм медовії й молочнії річки, свободу та щасливе життя.

Юрій сидів у наметі біля ведмедика з медом, який стояв на маленькому похідному столику, поруч ведмедика горіла велика товста свічка з лою та також стояв кухоль. Ще одна свічка — тоненька — мерехтіла в дальньому кутку намету. Хмельниченко сидів похмурий, замислений. Вилога намету відхилилася, увійшов писар, вів за руку якусь дівчину. Вона ніби й не впиралася, але ступала несміливо. Це була маркітантка.

— Ваша честь, я привів ось цю дівчину розвіяти нудьгу. Вона дуже гарно співає. — І шепотів їй на вухо: — Ти можеш тут добре заробити. — Й вийшов з намету.

Юрій підвів голову. Дівчина гарна. Рум’янці на щоках, плисові брови, рівна станом, великі перса. Видно, сором’язлива.

Юрій підвівся, став навпроти.

— Які ж пісні ти знаєш?

— Всілякі, — й потупила очі. — Найбільше про любов.

Юрій посміхнувся.

— А що ж таке любов? Яка вона?

— А я навчу.

— Як?

— А ось так.

І раптом з усіх сил дмухнула, свічка погасла. Намет оповила темрява. Світло від маленької свічечки сюди не сягало. Враз Юрій відчув на своїй шиї гарячу руку, він сам не стямився, як обхопив дівчину за стан, притиснув до себе. Та й вона притислася, мовби влипла в нього. Перса вперлися в груди, вони дратували, вони лоскотали. І він уже ловив їх, мацав, м’яв. Його обсипало жаром, він затремтів, немов від стужі. Він їх гладив, м’яв, а тоді пірнув рукою у розріз сорочки-кофтини, намагаючись сягнути голих персів. І він сягнув. Накрив долонею, і в цю мить відчув, що її рука — в його шароварах, і не тільки в шароварах, а бере… бере його найсокровеннішу річ. Він запалав, застогнав. І будь-яка сором’язливість відлетіла від нього, й він сказав:

— Нащо ти збурюєш солов’я. Він і так збурений.

Вона прошепотіла у вухо:

— Бачу, а зараз і попробую. — Й підштовхнула його до похідного ліжка, застеленого кожухом.

І вона — пробувала. І він також, після першого, не зовсім вдалого разу — вдруге, втретє, вчетверте. Він уже не відпустив її до самого ранку. І раював, і спалахував, й мовби кудись провалювався, а потім злітав знову.

Ранком він зняв з мізинця кільце з коштовним каменем і одягнув їй на палець. А тоді дав жменю золотих, вона заховала їх у якусь потайну кишеньку в спідниці. Він розплачувався за чудесну ніч, за те, що відчув себе справжнім чоловіком, мужчиною, що спізнав те, про що тільки мріяв.

…З того дня Хмельниченко, як то кажуть, пустився берега. Були інші легковажні дівчата з обозу, були молодиці, були старші, були вдовиці — він був неперебірливий, він мовби намагався надолужити те, чого не мав раніше. Любовне полум’я підсилював оковитою, медами, заморськими винами. І так втягнувся, що вже не міг без них.