Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 47

— І ти сподіваєшся це опублікувати? — запитав Борис.

Зоц покрутив головою, почервонів: він завжди червонів як дівчинка.

— Ні, я хочу, щоб всі знали. Я виконав свій національний обов’язок. Тільки етнічний національний соціалізм врятує нас. Розішлю по журналах, пошлю наверх…

Його погляд був прямий, чистий. Він пішов. А Борис задумався. Отак ми будували світле майбутнє. На брехні та кривдах. На біді для цілого народу. Будували всі. Не можна було не брати участі в цьому будівництві. Брав і я. Нікчемне й безтямне існування. Але ж… Але… Державна машина, якщо хтось не виконує її приписів, перемелює його в порох. А коли та машина складена хибно? Одвічне боріння душі.

І одразу по тому розігралася весела комедія. До редакції зайшов відвідувач. Хлопці курили в кутку біля входу. Відвідувач бровастий, з великим вислим носом, з вусами.

— Де тут редактор?

— Отам у кінці приймальня і його кабінет.

Відвідувач ступає повільно, зупинився біля дошки оголошень, щось читає. А Зоца осіняє думка. Він минає вусаня, заходить до Борисового кабінету й каже:

— Там до вас відвідувач, але він глухий як тетеря, то ти кричи.

А тоді підходить до відвідувача, який все ще біля дошки, й каже:

— Я забув вам сказати: наш редактор глухуватий, то ви кричіть.

Вусань заходить до кабінету:

— Здра-стуй-те-е!

Борис прикладає долоні руркою до рота:

— Добро-го здо-ров’я-а-а!

Хлопці стовпилися в приймальні.

— Я прийшов до ва-а-с!..

— Ка-а-жіть чо-го-о!

Хлопці беруться за животи.

А ті звели ревисько, аж вуха закладає.

Врешті Борис щось зрозумів.

— Чого ви гримите?!

— А ви чого? Привикли тут на людей кричать!

Розпочалась сварка.

Розігрування, анекдоти, підколювання широко впроваджені в будні. Життя як життя. Після здачі номера йдуть у кафе, на свята, на іменини збираються в когось вдома. І чарка, і карти, і весела пісня.

Суворо й весело плинуть в одному потоці. Життя, воно неспинне.

Діна сказала:

— Сьогодні у метро двоє молодих людей, хлопець і дівчина, передавали одне одному твій журнал, щось читали і перешіптувалися.

Борис відчував маленькі гордощі і великий страх.

Приспів час Яринці йти до школи. Записали її в українську школу, яка стояла за два будинки від них. Триповерхову гарну школу, батьки її хвалили. Борис сказав Діні, що запише дочку в українську школу: «У дворі з нею діти розмовляють по-російському, в садочку — теж, нехай хоч у школі… щоб могла порозмовляти з дідом і бабою, і з твоїми — своїми прадідом і прабабою». Діна не заперечила. Записав. А коли першого вересня привів Яринку на навчання, виявилося, що школа — вже російська, за цей час перевели на російську мову. Довелося шукати іншу школу, поблизу були ще дві, але теж російські, й одна — російсько-українська, на уроках в українських класах вчителі (і то не всі) розмовляли з дітьми українською мовою, на перерві — російською. Але що там дивуватися, він вже не дивується, а тільки болить серце… Їм в українську редакцію також почали надходити папери російською мовою. Новий перший секретар ЦК зібрав апарат і сказав: «К нам із Москви приєзжают товаріщі і удівляются, что ми между собой говорім по-украінскі. С етого дня все будут говорить і писать только по-русскі».

Й полетіли папери в області російською мовою, а ті — в райони.

Знайшов іншу школу. Школа в далекому завулку, доводилося туди возити дитину через кілька прохідних дворів, через дві вулиці. Школа стара, якщо в тій, триповерховій, і спортзал, і реманент усілякий спортивний, то тут навіть глобус довоєнний, на ньому в Африці кілька білих плям — ще не були відкриті ті краї, і мікроскоп з тріснутим скельцем.

…Минуло півроку. А потім одного ранку Діна прибігла додому (вона повела Яринку) нажахана, очі повилазили з орбіт, тягла за руку зарюмсану дитину.

— Школа завалилася!

— Як завалилася?

— А так… Вона двоповерхова, впало перекриття, добре, що вночі, а не вдень, вбило тільки сторожиху.

Діна розпасіювалася, рознервувалася: «Оці українські школи тільки для старців». І було незрозуміло, хто винуватий, Борис чи хтось інший. Довелося возити Яринку тролейбусом у сусідній район, кілометрів за чотири. Зате школа — чудова. Одна з найкращих у Києві. Тут і вчителі особливі, двоє навіть з кандидатськими дипломами, велика бібліотека, всілякі олімпіади, змагання, ігри — і все українською мовою. І враз нагла чутка: школу розформовують. Батьки кинулися в райвно, райраду — скрізь з ними не хочуть говорити, скрізь мовчання і натяки: гніздо націоналізму, адже все — українською. Й тоді гурт матерів зібрався йти у міськком партії; батьки остереглися, знали, що це загрожує звільненням з роботи.

Пішла й Діна.

В приймальні — нікого, і вони зайшли до кабінету. Сталося так, що Діна зайшла першою й опинилася перед секретарем — тлустим, животатим, з великою головою і маленьким кирпатим — дірочками вгору — носом.

Діна ще не встигла виповісти мету їхнього приходу, як той налився буряковим соком: щоки, шия, навіть ніс і лоб, і закричав:

— Ти што, Сібіру захотєла, так будєт тєбє Сібірь, сволочная украінская буржуазная націоналістка!

У Діни в грудях піднялася крута, гаряча хвиля, й вона вихопила із сумочки паспорта, розкрила й тицьнула майже в червону пику: «русская».

Обличчя секретаря пішло плямами.

— Єщє хужє. Прєдатєльніца — прєдаєш свой великій народ, сволочь. Своїх отца і мать.

— Мій батько загинув на фронті, а ти, паскудна морда, явно ж ховався по тилах. Сам ти сволота і дурак.

Вона вже не пам’ятала, що говорила далі. А прийшла додому, розплакалася, з нею сталася істерика, Борис заспокоював і гладив її по голові, як маленьку.

А ввечері їй прийшов лист від брата. Анатолій в інститут не захотів пробувати поступати, та й він би не склав іспити, Борис влаштував його в гірничий технікум, знайшов чоловіка, знайомого з директором, і, бридуючи собою, кілька днів напував у ресторані. Але через півроку Анатолій покинув технікум, поїхав на Донбас, де шахтарям платили, як прокурорам.

Діна розкрила листа, почала читати й подерла.

— Він що, не міг мені по-людському написати. Він же вчився в українській школі з першого класу.

Хто може змалювати ніч редактора?! Він приніс додому верстку, він знає майже напам’ять кожну сторінку, кожен абзац. Оцей маленький розділок на півсторінки може викликати великий шторм. Якщо не зніме, не зворохобиться цензор — там усе завуальовано, — то обов’язково розлузають ідеологічні пастухи. Й будуть трясти, а може бути й гірше. І всю ніч йде змагання захисника і звинувача.

Перший каже:

«Та не мучся ти, викресли й лягай спати. Заввідділу, коли подавав матеріал, то м’явся: „Подивіться оцей розділок уважно. Тут… теє, онеє“. Ну, пред’явить претензії автор, скажеш: „Викреслила цензура“. Для цензури автора немає, вона для нього недосяжна. Та й самої цензури в нас немає. Є головліт».

Тут вступає другий:

«Але ж ти вважаєш себе порядним. Вважаєш захисником правди. А це ж — правда». Отак всю ніч. А на ранок — залишу, нехай буде, як буде.

Блохи можуть заїсти вовкодава, а миші слона.

Бориса викликав куратор у «велику хату». Сухий, аскетичний, з вузьким лицем, з лисиною на всю голову. Дав Борису невеликий вузенький папірець, на ньому з десяток прізвищ.

— Прочитайте уважно.

— Прочитав.

— Цих авторів ви не повинні друкувати.

— Чому?

— Заборонено.

Рвалося на язик «ким?», але ж зрозуміло: цією самою хатою.

— Ви нікому не показуйте цього папірця. Й не кажіть про нього. Заховайте пильно. А краще: вивчіть і спаліть.

Бориса всього обсипало приском. Це ж найкращі, найграмотніші автори, а до того ж це — пастка: він сам має різати авторів. А що скаже співробітникам, товаришам, адже в них давно склалося так, що вони однодумці, спільники. Що вони подумають про нього? Але склалося інакше. Через два дні увесь Київ, усі друковані органи знали про ці списки, й знали поза редакціями.