Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 52

— Йдуть, та не всі. В нас ще багато на дорозі каміння і хмизу, і ми самі їх накидаємо. От їду я додому до матері і бачу на станціях еверести міндобрив. А на полях їх немає. Чому? Невже міністр сільського господарства не їздить залізницею?

В залі дехто повтягував голови в плечі. Диви, куди заїхав молодик. Як не боїться наживати таких могутніх ворогів.

— Або йду я додому. А з обох боків вулиці бачу млинці, наляпані млинці і ящики, хіба це будови комунізму? Чим займається наше архітектурне управління?

Перший, коли підсумовував, то посилався майже скрізь на Василя.

— Здєсь товаріщ Якімєц уже говоріл о тєріконах мінудобрєній. І развє только ето. А как у нас проводітца орошєніє? А гербіциди? Гнать нужно такого міністра.

Всі в залі поглядали на Василя: оце провидець, оце прозорець, оце голова!

Тільки Дробот, почувши те, сказав у редакції Борису:

— Секрет полішинеля. Василів корешок працює помічником першого, саме по написанню доповідей. Виступ першого вже за тиждень побував у руках Василя.

А в органах інформації і в коридорах ЦК джмелиний гул: «От виріс чоловік, от буде головний редактор».

Понад Хрещатиком, понад Печерськом летіло вороння. Такими густими тучами, що застилало все небо. Воно летіло й сідало на Дніпрову кригу, й здавалося, що вона геть вкрита антрацитом. Чого воно туди летіло, чого збиралося? Чи в них якийсь з’їзд, чи нарада, симпозіум, чи учта? Та й що вони їдять? Там же немає нічого.

Борис повернувся спиною до річки й пішов. Не знав, куди йде. Його звільнили з роботи, звільнили якось буденно, не сварили, не погрожували, просто зачитали довге-предовге рішення, де: не забезпечив належний ідейний рівень, послабив керівництво журналом і ще багато іншого, цілий оберемок ізмів, між яких на першому місці «український буржуазний націоналізм».

Йти додому не хотілося, в редакцію також, туди треба буде навідатися забрати з шухляд столу свої речі, але те пізніше, якось надвечір, коли там нікого не буде. В серці став якийсь гострий пруг, про який раніше ніколи не підозрював, навіть був радий, що записали «український буржуазний», бо він таки «український», проте не «буржуазний». Сказав і усміхнувся, згадавши, як на бюро міськкому сварили одного працівника газети за «український буржуазний», а він тоді встав і запитав: «Поясніть мені. Чому я націоналіст буржуазний, може, через те, що я в дитинстві старців водив?» Він справді був у дитинстві поводирем сліпих старців.

Вирішив піти до Дробота, він сьогодні вдома — у нього відгул.

Дробот справді був удома. На Борисове повідомлення про звільнення з роботи не сказав нічого, — не втішав, не лаявся — мовчки дістав з буфета пляшку горілки, дві великі сині пузаті чарки, пучечок зеленої парникової цибулі, чвертку сала та хліба, мовчки налив, і мовчки, не цокаючись, випили. Налив знову, й знову випили. Бориса гнітила мовчанка, й він мовив:

— Не знаю, звідки в них все. І псевдоніми, і розмови в редакції… Хтось це все фіксував, хтось доносив.

— А ти що, не знав, що скрізь є дятел-стукач?

— У нас, мабуть, Сільченко.

— Ти такий наївний. Сільченко — комашка. Бери вище.

— То хто?

— Не здогадуєшся?

— Ні.

— Зоц!

Борис трохи не впав з стільця.

— Олег Зоц?! Але ж його арештували… Але ж він «Інтернаціоналізм і націоналізм». Вбивча робота. Це ж бомба під нашу ідеологію.

Дробот вмочив у сіль цибулину.

— Ти знаєш, хто був Азеф?

— Ну… агент охранки.

— Насамперед найбільший революціонер. Найбільше терактів. Молоді революціонери молилися на нього. Кумир. А йому охранкою було дозволено вбити великого князя — рідного брата царя, якщо буде потрібно вийти на тих, хто планує вбити вінценосця. — Захрупотів цибулею і докінчив: — Для великих діл треба жертвувати великим.

— Для яких це великих діл у даному випадку?

— Ну, а хіба не через «інтернаціоналізм і націоналізм» загребли всіх тих безвусих? Всіх одним волоком. Виявили і загребли.

Він відрізав ще сала, покраяв на дрібні шматочки й сказав:

— Хочеш, я тобі розкажу казку про хорошого хлопчика? То слухай. Хороший хлопчик був у сільській школі відмінником. І зразковим піонером. А тоді — зразковим комсомольцем, активістом, навіть лектором райкому комсомолу. А потім хороший хлопчик поступає у вуз. Смачно говорить по-московськи, але серед нас, хохлів, таких багато. Там він перший. І стає секретарем комітету комсомолу. Я надивився на них… ходить отакий, а круг нього гурт соратників, ходять, вишукують крамолу — на тому ростуть. І от їм почало здаватися, що інститутське начальство — ректорат, партком — недостатньо ведуть роботу з ворожою ідеологією, насамперед з українським буржуазним націоналізмом. І вирішують дати бій начальству, виступити на вузівській комсомольській конференції. Але вони зарвалися. І стукачі є з обох боків. Начальство вирішило покінчити одним махом: виключити із інституту к такій матері. А далі — тиша. На точці замерзання, на нулі. Ці не виступають, а ті не виключають. Зрозуміло: втрутилася третя сила. А яка — відомо. Вона сказала тим: не виключайте, а цим: ви хороші хлопці, але кожен повинен займатися своєю справою. Пильнуйте й доповідайте. З того все почалося. У хлопчика уже спереду штани тріщать, він кінчає інститут. Після закінчення кожен повинен відпрацювати два роки, це обов’язково. Інакше — судили. — Дробот прокульгав і взяв ще пляшку. — А наш хлопчик поїхав вступать до аспірантури. Всі екзамени складав російською мовою. Навіть українську літературу. І став виступать, і став дисидентом, і став вождем дисидентів. І написав «Інтернаціоналізм та націоналізм». Там у тій роботі такі дані… Де тільки їх можна взяти. Та й чи одному під силу написати. Й пішов твір по руках, переписують і передруковують. А перший передрук зробив його давній товариш Гора. Я не знаю, скільки там було примірників, але один примірник з першої закладки повіз у Польщу такий Хлопицький, він співробітничав з нашим інститутом права й завжди вільно їздив туди-сюди. А цього разу його перестріли на кордоні, зробили шмон, знайшли й забрали машинопис, його відправили в Польщу, але вже не викладати в інституті, а пасти телята.

— Звідки ти це знаєш? — переборюючи хвилювання, запитав Борис.

— Та вже знаю. І візьми до уваги, що це версія, тільки версія. Всієї правди ми не дізнаємось ніколи, навіть архів охранки часів Миколи Першого — Бенкендорфа не розкритий.

— Чому?

— Ну, розкриють попередників, то це ніби заклик розкрити і їхні архіви. Так от, скажи мені, хіба не можна було погасити цей рукопис на самому початку? В один день. Автор — відомий, поїхати до нього, забрати решту примірників, забрати оригінал, а тоді поїхати до того, хто передруковував — усі машинки на обліку, — перевірити, чи не залишив примірника, ще й накатякати. І — крапка. А «Інтернаціоналізм та націоналізм» ходив по руках три роки. Для чого? А Зоца потримають трохи, він напише покаяння, й випустять.

Борис сидів приголомшений. Пригадував Зоца, такого уважного, такого поштивого, гарного працівника. Не вкладалося в голові. Земля оберталася вспак.

— А ти не бери собі до голови, — лив у чарки Дробот, ніби вгадавши його думки. — Світ, він падлючий, і падлюк не менше, ніж порядних. Бог розподіляє їх порівну.

В його голосі були якісь непевні нотки, Борисові здавалося, Дробот трохи тратиться перед ним, адже найперше він підштовхував його до того, що сталося.

— Не брати я не можу. Але я не шкодую. Ми стояли, як ото в революційній пісні співається: «за правоє дєло», ну, діло було маленьке, але — що могли.

— Так і я думаю.

Дробота новий редактор Василь Якимець звільнив з роботи через два тижні.

Коли Борис прийшов додому, Діна вже знала все.

— Не побивайся, — сказала, — якось проживемо. Добре, що не посадили.

— А те ще невідомо.

Борис влаштувався у школу вчителем. Викладав античну літературу, історію Середніх віків — вище його не допустили. Годин було мало — півставки, платня маленька. Й підробити, знав, йому не дадуть, його не публікуватимуть. Але як вийти з цих темних сутінок? Йому ніхто не допоможе… Тільки сам.