Теплі історії до шоколаду - Гербіш Надійка. Страница 3

Але ще зараз подорож триває, кавовий дух лоскоче носа, мені хочеться накупити листівок, привітатися з усіма музикантами, коноводами й іншими чарівниками цього міста, хочеться погладити коней і поїздити на елегантних велосипедах, припнутих коло книгарень і в університетському містечку. Куди б ми не зайшли — усюди лунає щира й свіжа музика, і навіть деякі лавочки на вулицях виграють вишукані мелодії Шопена.

Ми йдемо в костел, де так легко молитися. Я дивлюся на образ Божого милосердя, де написано польською «Ісусе, довіряю Тобі», й згадую такий самий у київському костелі св. Миколая, тільки з українським написом. Тішуся думкою, що Бог усюди однаковий, незалежно від того, як Його собі уявляють люди. Золоте листя в парку так і проситься до рук, тож ми перетворюємо його на метеликів. Або на дощ. Це як кому здається.

У Варшаві сонячно, тепло, затишно й легко. Якось дуже по-домашньому. І від того мені ще більше щемить у грудях. Вечоріє — і ми вирушаємо в дорогу. Намагаюся заснути, а всередині мене звучить музика Шопена. І, здається, на губах ще залишився присмак шарлоткового крему.

Будапешт

За вікном потяга — похмура карпатська осінь: хмари позачіплялися за верхівки гір, ліси переливаються різними відтінками жовтого й червоного, вода в гірських річках темна й густа. У купе прохолодно, я кутаюся в синьо-червоний картатий коц, беру до рук склянку з кавою і намагаюся читати книжку. Але за вікном так гарно, що плутаюся в сюжеті, не запам’ятовую прочитаного й узагалі забуваю дивитися на сторінку.

Надворі почався дощ, а на шляху почалися тунелі: один за одним вони поглинають потяг, а тоді випускають на волю, — гідно грають свої ролі у виставі «День і ніч». Потяг повертає ліворуч, мені видно його хвіст, а ще — гори, малі дерев’яні хатинки, корів, кіз і людей у яскравих гумаках.

Остання зупинка, крихітна вокзальна станція прикордонного міста, митний і паспортний контроль і маленька, на два куцих вагони, електричка до Загоні. Я знаю, що нам їхати усього декілька хвилин, що зараз зайдуть угорські митники й потрібно буде поспішати, аби впіймати електричку до Будапешта, але нестерпно хочу шоколаду, чоловік дбайливо поклав його мені в сумку перед від’їздом. Я повернуся додому через три дні, але вже до сліз бракує коханих обіймів і смаку нашого улюбленого шоколаду — молочного з цілими горішками; не вистачає домашнього затишку.

Наше маленьке гніздечко щоразу озивається в мені щемом, коли я далеко від нього. Тож я щедро відламую собі шматок шоколаду, примружую очі та уявляю зшиті з різнобарвних клаптиків подушки в нашій спальні, і як вони пахнуть олійками, уявляю чоловіка, такого уважного, що ще жодна моя поїздка не обійшлася без його надихаючого гостинця в сумці. Тимчасом Тиса залишається позаду, я вибігаю на перон і сідаю у потяг, ізсередини схожий на той, що з’являється в кадрах британського серіалу про Міс Марпл. Шоколад ще не розтанув на язиці, а мені хочеться пригод — і додому.

На маленьких станціях великі велостоянки й багато роверів. Я мрію, аби в нашому місті теж було так багато велосипедистів, велодоріжок і велостоянок. Мені здається, у містах, де є все це, живуть дуже щасливі люди.

У купе підсідає жіночка — привітна, щебетлива — й одразу береться за знайомство. Але я не знаю угорської, а вона не розуміє ні української, ні англійської. Цю літню пані не назвеш вродливою, але тепла усмішка перетворює її на красуню. Вона сміється й починає щось розповідати, активно жестикулюючи. Розповідає про своїх синів, про міста, які ми проїжджаємо, і розпитує мене, звідки, куди й чому я їду.

Я відповідаю, киваю, слухаю, перебираю пальцями повітря, але раптом нам обом бракує «слів», ми мовчимо, я усміхаюся і дивлюся у вікно. Ураз переді мною виникає соковита грушка, а моя щира співрозмовниця показує, що грушка не куплена на базарі, а зірвана з дерева.

Я ділюся жінкою з шоколадом, вона переймається, що розповніє, я сміюся й кажу, що то чарівний шоколад, який додає радості, а не зайвих грамів. Пані, вочевидь, мене не розуміє, але сміється також.

Тимчасом надворі темніє, я думаю про чоловіка, дім і подушки, водночас підпихаючи зручніше під голову скручену «в дулю» куртку.

Ще зовсім трохи — і мене зустріне збудований за ескізами Ґюстава Ейфеля вокзал Нюґати й місто, де колись з нами трапилося стільки пригод. Я відчуваю, як щось усередині вперто переконує, що цього разу їх буде не менше.

Мене зустрічають люди, яких я люблю. Ми обіймаємося і одразу починаємо жартувати про все на світі. З ними ми майже ніколи не говоримо серйозно, у нас уже після кількох хвилин розмови з’являються «сміхотливі» зморщечки на обличчі, але я точно знаю, що якраз їм можна довіряти таємниці й навіть біль, коли треба. Бо люди, які вміють так щиро, беззупинно й невтомно сміятися, вміють і лікувати чиїсь рани. Плачуть вони так само щиро.

Нас чекає готель, приємні несподіванки, теплі зустрічі, кава, розмови, знайомства, м’яке смугасте вранішнє світло, що просочується крізь дерев’яні жалюзі й лягає на простирадла. Смачна їжа й багато шоколаду.

І раптом ми вирішуємо втекти від усіх на світі переговорів, покласти у валізу туфлі на підборах і краватки та влаштувати вилазку в місто, посеред якого тече Дунай; яке розкинулося поміж пагорбів і мостів; яке говорить якоюсь своєю дивною мовою, несхожою на десятки інших — тих, які бодай можуть зрозуміти його сусіди. У місто з органною музикою й кольоровими вітражами усередині скелі. У місто замків і трамваїв, човнів і церков, у місто левів і велосипедів. У зболене місто із залишеним і скам’янілим взуттям замордованих єврейських родин. У радісне місто світанкового сонця й нічних мерехтливих гірлянд. У місто, де водночас гірко й солодко. У місто, в яке я ніколи не закохаюся. У місто, яке ніколи не зможу забути.

Ми тікаємо — і знову вештаємося вулицями, сміємося і фотографуємо закохані пари над річкою. Жан-Люк дарує мені три маленькі керамічні глечики в різнобарвний горошок. Марина купує цілу гору барвистих шарфиків. Я мерзну в руки. Ми, як завжди, прощаємося вночі. Я хочу плакати, але кажу собі, що на набережній зараз вітер, і що не треба плакати, бо з цими людьми так добре сміятися. І що ми знову колись зустрінемося десь на далеких просторах. І будемо безупинно жартувати. А поки — їдьте, їдьте, чого ви так довго стоїте тут, до побачення, дайте ще раз обійму, не ображайте водія, їдьте чемно, до побачення, ще раз поцілую.

Я двадцять разів хочу обернутися назад і помахати рукою на прощання. Хочу побігти за машиною, впіймати її обома руками, ще раз обійняти усіх, кого так люблю. Але їх чекає Відень і Прованс, а мене — ніч, самотня прогулянка над набережною, трамвай поміж двома напівмістами й вокзал.

…А потім я гублюся й плачу. Мого потяга, як виявилося, сьогодні немає, я не можу задзвонити нікуди й спантеличено шукаю який-не-який інтернет. Я порізала дорогою палець, обмотую його серветками, витираю сльози й вірю, що дива завжди поруч. А в що іще мені залишається вірити, як не в дива? Зараз треба розв’язати всього дві проблеми: знайти, де переночувати, і поповнити запаси шоколаду. Я розпитую перехожих, де тут недорогий хостел. Мене, напевне, не зовсім розуміють, бо ведуть до усіляко зіркового готелю в центрі міста. Я сміюся про себе, одночасно витираючи сльози, і ніяк не можу наважитися запитати готельного працівника — привітного чоловіка у формі, схожій на пілотську — де тут неподалік недорогий притулок для випадкових подорожніх. Але таки наважуюся попросити пароль до вай-фаю, він усміхається і проводить до м’яких крісел поміж квітів і блискучих колон. Тут так тепло, так добре, а валіза й наплічник такі важкі, порізаний палець ще болить, і так до нестями не хочеться виходити на холодну вулицю. Я намагаюся знайти якесь недороге й, мабуть, богемне житло неподалік, а заодно пишу листа друзям, аби знали, де я, раптом що. Прошу їх молитися про мою безпеку. Мені чомусь стає спокійно. Але краплі солоної гарячої води вперто не хочуть припинити дощити на моє обличчя.