Арахнофобія - Сорока Юрій В.. Страница 1

Юрій Сорока

Арахнофобія

Частина 1

Розділ 1

Вибух пролунав гучно й моторошно. Потворна квітка з вогню й темно-сивого диму виросла поряд, викидаючи зненависть розпеченого металу і вбивчої вибухової хвилі. На кілька хвилин цей гуркіт видалив зі свідомості звуки оскаженілих кулеметних черг і людські крики, такі слабкі й немічні на тлі могутніх голосів зброї. Ярослав ще встиг побачити, як за кілька кроків від нього хтось з бійців упав на засипаний купами битої цегли тротуар, після чого швидкі черги «калашникових» змусили його приникнути до землі і шукати порятунку саме там, де щойно снаряд 125-міліметрової танкової гармати розірвав на шматки кількох людей. Смердючий дим пік легені, а руки час від часу наштовхувались на якісь брудні слизькі клапті. Але він ліз усе далі й далі, добре розуміючи, що саме там його порятунок – спецназ, не переймаючись тим, що в руїнах дев'ятиповерхівки могли перебувати цивільні, розпочав такий шалений кулеметний обстріл, що стало зовсім скрутно. Ось і воронка. Її краї з потрісканого асфальту й вапнякового щебеню здалися Ярославу рятівною гаванню серед рукотворного пекла. Він одним кидком перекинув треноване тіло через край воронки й затих, притискаючись спиною до холодної глини, від якої все ще курився смердючий сивий дим. На хвилину можна було перевести подих. Ярослав недбало стер з автоматного ствола багно і звів механізм «підствольника». Прислухавшись, відмітив, що до черг спецназівських автоматів долучилися поважні й басовиті швидкостріли ДШК. Очевидно, стріляли з вікон будинку – саме там напередодні Ярослав бачив два важких кулемети, що їх установлювали моджахеди Іси. На кілька хвилин спецназівці зупинилися. Але тільки на кілька хвилин – невідомо звідки на тлі яскраво-блакитного неба вималювався хижий силует гелікоптера і по позиціях чеченських кулеметників ударили НУРСи. За хвилину все було скінчено. Ярослав зрозумів, що залишився наодинці з кількома десятками озвірілих від власних втрат російських «контрактників». І вони справді не примусили на себе довго очікувати – бігли короткими перебіжками, ховаючись за розбитими автомобілями, поваленими деревами і купами мотлоху, що ним засіяла вулиці Грозного війна. Ярославу було добре видно їхні обвішані кулеметними стрічками і спорядженням постаті у бронежилетах на голе тіло, чорні бандани на головах, вимащені чорною фарбою обличчя. Він видихнув, звівся на повний зріст і, спрямувавши автомат у бік наступаючих, натиснув спусковий гачок. АКМС коротко гавкнув тричі й замовк. Ярослав поглянув на автомат і спересердя вилаявся – затвор безсило застиг у середньому положенні. Він присів на одне коліно і щосили рвонув залізний хоботок затворної рами, намагаючись викинути з магазина несправний патрон. Марно. Навкруги зацвьохкали кулі. Ярослав вихопив з піхов ножа і кілька разів ударив його руків'ям по рамці затвора. Потроху вона почала зміщуватись назад. І саме цієї миті, затуляючи своєю постаттю сонячне світло, над воронкою, що в ній причаївся Ярослав, з'явився російський солдат. Середній на зріст, у брудних камуфльованих штанях, бронежилеті й чорній хустині на голові, з розкритим у крикові кривим ротом і кулеметом ПКМ напереваги. Здавалося, Ярослав за кілька сантиметрів від себе побачив розжарений ствол кулемета, від якого йшов ледь помітний димок, і вкриту подряпинами жерстяну скриньку для кулеметної стрічки. Він у безсилій люті замахнувся автоматом, який з незрозумілої насмішки фортуни перетворився на непотрібний шматок металу й пластику, і… прокинувся.

– Ви себе добре почуваєте? – долетів до Ярослава співчутливий жіночий голос, раптово виносячи його з пекла вуличного бою до затишного салону двоповерхового «Неоплану».

Кілька хвилин він сидів мовчки, відкинувшись на спинку сидіння, після чого перевів погляд на дівчину, котра знаходилась поруч.

– Що з вами? – на її вродливому обличчі читалася турбота.

– Все добре, – Ярослав після таких снів ніколи не відрізнявся бажанням спілкуватися. Особливо з незнайомими людьми. – Не переймайтеся.

– Але…

– Просто не переймайтеся, от і все! – Голос Ярослава став різким і холодним.

Попутниця ображено знизала плечима:

– Я й не переймаюсь. Просто ви стогнали під час сну і… ви спітніли, візьміть ось, – вона протягнула кілька серветок.

Ярослав подякував і взяв серветки. Обличчям у нього дійсно текли рясні струмочки поту.

– Кондиціонер працює погано, – мовив він просто для годиться.

– Може, й ваша правда, – пхикнула супутниця, – але мені досить прохолодно.

Поволі напруження, яке завжди охоплювало його після снів про війну, почало спадати. Він перевів погляд за вікно. Там, за тонованим склом, швидко спливали сільські пейзажі східної Польщі. Рівні ряди кукурудзи на полі, охайні дерева лісосмуги, відділені від гудронованої стрічки автомагістралі червоно-білим відбійником. Трактор якогось фермера біля поля, на причіп якого робітники вантажили сухе гілля дерев, що залишилося, очевидно, після літньої чистки лісосмуги.

– Прошу уваги шановного панства, – ожив над головою Ярослава динамік, умонтований у невеличку панель поряд з решіточкою кондиціонера і білою чашкою світильника. – Вас турбує водій. За десять кілометрів – Корчова і кордон. Прошу підготувати документи, необхідні для проходження митного огляду.

Ярослав перевів погляд з вікна на супутницю, котра почала зосереджено порпатись у своїй невеличкій сумочці. Її личко зі зсунутими докупи бровами й міцно стиснутими вустами, яке виказувало серйозність і значущість моменту, несподівано розсмішило Ярослава. Йому навіть стало дещо прикро за тон, яким він щойно розмовляв із людиною, котра щиро співчувала йому.

– Давно вдома не були? – запитав він задля того, аби хоч якось розпочати розмову.

Дівчина кинула на нього погляд і продовжила пошуки. Незабаром із сумки почали з'являтися мобільний телефон, кілька пляшечок з парфумами, косметичка, пляшка з «пепсі», запальничка, кілька блокнотиків, невелика парасолька, пачка серветок, жувальна гумка і, нарешті, паспорт. Вона з полегшенням перевела подих.

– Надто довго. Близько двох місяців.

– Для вас два місяці – великий термін? – з посмішкою запитав Ярослав.

– Так. Особливо, коли не маєш змоги побачити рідних тобі людей.

– Я хотів би попросити вибачення у вас, – несподівано для себе вимовив Ярослав. – Я був не надто люб'язним.

– Не варто. Я не повинна була надокучати запитаннями.

Автобус почав знижувати швидкість і за хвилину неспішно котився вулицями Корчової – маленького містечка, розташованого на кордоні Польщі й України. Невеличкі, але досить зручні котеджі, окреслені охайними подвір'ями та живоплотом, байдужно поглядали на автобус, котрий, немов пароплав тісним каналом, пропливав вузькими, вимощеними бруківкою вулицями.

– Як щодо пропозиції познайомитися? – поглянув на дівчину Ярослав.

– Наталка, – просто відрекомендувалась вона.

– Дуже приємно, Наталко. А я Ярослав, – відповів він, ледь-ледь потискаючи руку новій знайомій. – Дозвольте поцікавитися, що така вродлива особа робила за кордоном одна? З навчання чи від родичів?

– Не вгадали.

– Що ж тоді?

– Я працюю у Польщі.

– Навіть так…

– Саме так. І я воліла б залишити цю тему. А ви чим займались у Варшаві?

– Був у друзів. Користуючись нагодою, вирішив деякі справи.

Несподівано Наталка засміялася.

– Розмова двох шпигунів, вам не здається? Як це схоже на українців, котрі повертаються додому. Там, у Варшаві, ми з вами були б набагато щирішими, адже там ми були б майже рідними – мало того, що українці, ще й львів'яни.

– Але я вам не казав, що живу у Львові! – зробив здивований вигляд Ярослав.

– Це зайве. Я народилась і прожила у Львові двадцять п'ять років. Цілком достатньо для того, аби відчути, що поряд земляк.

– Що ж, мушу зізнатися – ви не помилились.