Арахнофобія - Сорока Юрій В.. Страница 30

Після того як танки федералів прорвали фронт, закріпилися в районі площі «Мінутка» та вибили моджахедів Іси з готелю «Арена», де ті розташовувалися останні два місяці, стало скрутно по-справжньому. Втрати, що їх загін зазнавав до цього дуже рідко, стали досить відчутними – за два дні Іса втратив убитими трьох найманців і двох моджахедів. Ще четверо вибули із строю з важкими пораненнями. Вони відходили. Квартал за кварталом, чманіючи від пекла вуличних боїв, змінювали позиції, контратакували і знову відходили, не в змозі довго протистояти артилерії та гелікоптерам федералів. Першим не витримав Гуліватий. Перед тим як іти до Іси, він, незважаючи на неприязнь, яку відчував до Ярослава, вирішив порадитися з ним. Земляк, як не як, та й говорити з Ісою вдвох психологічно значно легше, аніж одному.

– Час ушиватися, Оверку, – шепотів він, нервово покурюючи біля розбитої вибухом артилерійського снаряда стіни порожнього гастроному. – Ще кілька днів, і буде пізно. Я в їхні райські кущі не вірую і на всю цю маячню про шлях Аллаха чхати хотів. Потрібно сказати Ісі, щоб розрахувався з нами, і «ставати на лижі»!

– Ти ліпше за мене знаєш, що нам не заплатять у разі, якщо підемо зараз, – покрутив головою Ярослав.

– А цього не скуштує, чех сраний?! – Гуліватий вишкірився і зважив на долоні ручну гранату. – Я жартувати з ним не буду! Ти зі мною?

Ярослав удруге повільно похитав головою. Очевидним було повне безглуздя того, що пропонував Гуліватий, – у місті, яке ось-ось мало впасти під ударами російських військ, перетворити у своїх ворогів ще й учорашніх роботодавців було подібним до смерті. Але якщо Гуліватий цього не розумів, пояснювати було марною тратою часу. Гуліватий сам пішов до їси з вимогою виплатити гроші, але отримав рішучу відмову і презирливий погляд чеченця, котрий, змінивши кілька років тому халат лікаря на однострій польового командира, вважав свою війну найсправедливішою справою у світі, а з найманцями мав справу лише тому, що відчував гостру нестачу людей.

Далі події розвивалися стрімко. За добу Гуліватий зник, а ще за день він з'явився з пропозицією вдарити на погано укріплену ділянку фронту федералів з метою прориву до виїзду з міста. Він, мовляв, про все домовився. За певну суму їм дадуть пройти. А щоб Іса не гадав, що в Гуліватого на думці зникнути з грошима, договір з росіянами мав такий вигляд, що гроші будуть передані лише після проходу бойовиків «коридором». Росіяни вже навіть устигли вивести війська з домовленого «коридору». Гуліватий сам на пузі облазив руїни обабіч місця можливого прориву і крім кількох стрілецьких окопів, у яких кількадесят солдат залишено лише для годиться, не бачив жодних сил. Розвідка, що її послав Іса, аби перевірити слова найманця, підтвердила його правоту, і в сутінках наступного вечора двісті чеченських бійців кинулися на прорив, маючи на меті вийти з приреченого міста, піднятися в гори і там продовжити боротьбу за незалежність Ічкерії. Вони, немов вовки на номери стрільців, пішли в прохід, указаний Гуліватим. Того вечора загін Іси припинив існування. Без жодних попереджень у місце прориву вдарили «ГРАДи», після чого розгром довершив російський спецназ. Під час бою Гуліватого серед чеченців не було, а коли рештки загону – сорок стомлених і поранених бійців – захопили школу та кількадесят заручників-росіян, які переховувалися в ній від нальотів авіації, полонений російський офіцер, захоплений чеченцями під час відступу, розповів, що загін Іси їм пообіцяв привести на розстріл невідомий найманець. Він зв'язався з командуванням федеральних військ за допомогою радіостанції і хотів за це сто тисяч доларів готівкою. Чеченці замінували входи до приміщення школи і почали готуватися до облоги.

Наступного дня Іса помер, не приходячи до тями, і Ярослав посів його місце. Він дочекався вечора, сповістив по радіостанції росіянам, що випускає заручників, а ще через годину повів бійців крізь темряву і черги трасуючих куль геть із Грозного. В горах він отримав розрахунок і, перевдягнувшись у цивільний одяг, розпочав свій непростий шлях на батьківщину. Неподалік від Ханкали він востаннє зустрівся з Гуліватим. Той застряг у багнюці на розбитому військовою технікою шляху. Він сидів у стареньких «Жигулях» і дивився на Ярослава, немов на вихідця з того світу. Ярослав міг пройти і зробити вигляд, що не помітив його. Але ті самі мерці, з котрими він нещодавно ділив цигарки й останню банку консервів, не дали йому відпустити Гуліватого з миром. Він, упевнившись, що за ними ніхто не слідкує, вистрілив у зрадника з пістолета, відтягнув його в кущі поблизу шляху і, розстрілявши обойму «Макарова» в бак автомобіля, пішов геть. З реакції пораненого Гуліватого, котрий хрипів і намагався встати, тягнучи тремтливі руки до багаття, що на нього перетворилися «Жигулі», він зрозумів, що гроші, зароблені зрадою, залишилися в машині. Ярослав раніше ніколи не думав, що зможе відчути таке задоволення від думки, що власними руками спалив сто тисяч доларів.

Розділ 5

Тиша й темрява навкруги. Прокинувшись, Ярослав близько хвилини не міг пригадати, де він і як опинився в цьому місці, лежачи під ковдрою на м'якій постелі. Але поступово спогади про минулий день, що їх навіяв пульсуючий біль у тілі, вигнали з голови сон і розслаблений стан. Тамуючи стогін, Ярослав сів у ліжку й почав огляд. Він знаходився у просторій кімнаті, судячи з усього, готельного номера. З вікна до кімнати потрапляла невелика кількість світла, яка давала змогу побачити велике двоспальне ліжко, на якому він зараз сидів, трюмо з невеличким столиком біля стіни, вихідні двері та вхід, очевидно, до ванної кімнати. Ярослав, пересилюючи біль, поплигав до неї. Клацнув вимикачем і зрозумів, що він не помилився – перед ним була ванна кімната, облицьована кахлями приємного блакитного кольору. Вона сяяла білизною сантехніки, на стіні мала дзеркало та скляну поличку, заставлену різноманітними пляшечками, пластиковими баночками і тюбиками. Ярослав наблизився до дзеркала. Чесно кажучи, дивлячись у дзеркало, він очікував гіршого. Отже, результати огляду були не безнадійними – криваві плями давно було змито, набряки на обличчі зійшли, а подряпини й садна були дбайливо заліплені медичним пластиром. Єдиний синець під оком уже взявся жовтим кольором. Груди й живіт несли на собі дещо більше саден і синців, хоча додавало оптимізму те, що ребра, очевидно, не постраждали.

Позаду себе Ярослав почув кроки і повернувся. У дверях ванної стояла Наталка. На її обличчі відобразилася стурбованість.

– Навіщо ви встали?

Ярослав розкрив рота, не знаючи, що відповісти. Йому стало соромно за свій вигляд – укрите синцями тіло в одних лише трусах у присутності ледь знайомої і до біса привабливої дівчини.

– Де я? – запитав він перше, що спало на думку.

– А ви як думаєте? У моєму номері, звичайно. Ляжте негайно в постіль.

Ярослав мовчки скорився. Вона, зітхнувши, вкрила його ковдрою, присіла на краєчок ліжка і приклала йому до чола свою прохолодну долоню.

– Температура, здається, повернулася до норми, – мовила Наталка тоном військового лікаря, – давайте я огляну ваші ураження, якщо ви вже однаково прокинулися.

Ярослав спробував боронитися, але досить швидко зрозумів, що нічого не зможе вдіяти, і скорився вдруге. Він мовчки терпів, поки вона протирала якоюсь маззю подряпини на його тілі й обличчі, очікував, коли замінить пластир і прослухає пульс. Одночасно не забував уважно придивлятися до дівочого обличчя, яке тепер, зосереджене, з міцно стисненими вустами і уважним поглядом зелених очей, було ще гарнішим, аніж раніше. Нарешті Наталка закінчила.

– Ти гарна, – сказав Ярослав, дивлячись на неї обожнюючим поглядом.

– Ми вже на «ти»?

– А чому б і ні? Перебуваючи вночі в одному готельному номері, можна полишити офіціоз, хіба не так?

– Гаразд, можна й на «ти». Ти теж гарний. Надзвичайно. Втім, ти щойно й сам міг помітити це в дзеркалі. Нічого не хочеш мені розповісти?

Ярослав замислився. Зовсім залишити без пояснень ситуацію, у яку потрапив, він не міг, але й заглиблюватись у подробиці в присутності журналіста було передчасно. Він коротко розповів про вбивство Євгена Бондаренка і двох невідомих у Львові, про пошуки його ймовірних убивць тут і їхню смерть у Млинарже. Жодним словом він не обмовився про Барбару Красовську, Гуліватого і дрібні деталі справи.