Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович. Страница 16

Ні, це ж треба, щоб отак-от пощастило?! Адже якщо найвидатніший філософ сучасності пройметься козацькою справою… Та це ж на всю Європу рейвах можна здійняти!!! Тоді стережися, Московіє-загарбнице!

Так думав Григорій Орлик, блукаючи звивистими вуличками одного з районів середньої руки… як раптом почув тоненькі, здавалося навіть, дитячі зойки, грубі чоловічі голоси і шум запеклої боротьби. Прискоривши крок, завернув за ріг провулка та й побачив…

– Агов, голодранці, що се означає?!

До облупленої стіни будинку двоє калік у жахливому лахмітті притиснули милицями за плечі молоденьку дівчину. Зважаючи на доволі наочну різницю у майновому стані (дівчина була одягнена досить пристойно, хоча й без надмірної розкоші), каліки, швидше за все, хотіли тривіально пограбувати її, при тому навряд чи маючи на меті вбивати або ґвалтувати… принаймні на перший погляд. Також Григорій зрозумів, що жертва не капітулює без бою: адже хоча занадто довгі милиці заважали тому, дівчина намагалася щосили хвицнути ногою у коліно чи інше вразливе місце то одного, то другого нападника. А побачивши Григорія, відчайдушно вереснула:

– На допомогу!..

Лівий нападник озирнувся, з його бридкої неголеної пики на Григорія вилупилося одне-єдине налите кров'ю око.

– Хчо ше чуч чакий вешчаєчша?..

О-о-о, то цьому покидьку хтось ще зуби добряче порахував!..

– Допоможіть!!! – знов зойкнуло дівча.

– Нумо відпустили її та забралися геть, – суворо мовив Григорій і додав якомога переконливіше: – Якщо не заберетеся, то дуже-дуже пошкодуєте.

– Слухай, ти… Сам пішов звідси, бо це наша територія.

То вже другий покидьок пельку розтулив. Те-е-ек… Прогулянка звивистими засніженими вуличками виходить нічогенька, якщо є можливість розім'ятися та ще й зігрітися!

– Наскільки я розумію, і весь Париж, і вся Франція належить Його Величності королю Луї, а не вам, бісовим вилупкам.

– Король сидить собі у Версалі, а ми – тут, на вулиці. Ми не чіпаємо один одного, а отже вулиця – наша! І все тут, і нічого!.. – огризнувся другий. А перший жебрак глузливо прошамкав:

– А чи жагалом іножемеш, ждаєшша? Чо й вали жвіжшши, і ж нашої вулиші, і ж нашого Парижу!.. Ги-ги-и-и!..

– Що-о-о?.. То це всяка паскудна наволоч вказуватиме, як мені поводитися?! А цього відвідати не хочеш?

На ходу висмикнувши шпагу з піхов, Григорій широким кроком наблизився до калік і дівчини й зупинився кроків за п'ять до них.

– Мешьє іножемеш, жжаєшша, хоче жагнушиша чуч, на нашій вулиші… – розплився у беззубій посмішці перший жебрак.

Далі все відбулося дуже швидко, майже миттєво.

Григорій відчув за спиною різке коливання повітря, водночас щось гупнуло, немовби важкий лантух упав з даху сусіднього двоповерхового будинку.

– Позаду!.. – вискнула дівчина, округливши від переляку очі.

Але ліва рука Григорія, здавалось би, сама по собі вже висмикнула з-за паска кинджал. Озирнутися було аж ніяк неможливо, щоб не втратити з поля зору жебраків з милицями попереду, тож він навмання широким рухом знизу догори полоснув повітря за спиною. На півдорозі лезо ввійшло у щось м'яке, з-за спини пролунав розпачливий крик.

– Ах чи ж шшерво!..

Мерзенна пика першого каліки налилася кров'ю, як і його єдине око. Жебрак різко смикнув милицю на себе і, перехопивши її на кшталт ломаки, замахнувся на Григорія. Але тут же захрипів, випустивши імпровізовану зброю, впав на коліна, потім розпластався на землі, судомно смикнувся, закляк: з його горла стирчала рукоятка кинджала, яким гетьманич щойно підрізав того, хто нападав іззаду.

Скориставшись тим, що одне її плече звільнилося від тиску милиці, влучним ударом дівчина звільнилася від другої милиці й відбігла від стіни. Але з місця бійки не втекла, лише відскочила за спину Григорія і стала так, щоб мати можливість спостерігати і за останнім неушкодженим жебраком, і за тим, що відбувалося позаду її захисника.

Звідти, щоправда, долинали лише нерозбірливі волання і зойки, тож за великим рахунком, можна було не надто перейматися підрізаним… Але все ж таки вона вчинила вірно! Молодець…

Останній нападник нерішуче тупцював на місці, стискаючи в руках милицю. Він ніяк не міг знайти найкращий для себе вихід: битися з Григорієм чи відступити? Милиця довша і важча за шпагу, тож можна б і побитися… Втім, як «контраргументи», біля ніг хороброго іноземця конав його товариш, а другий уже закляк мертвим… Очевидно, каліці дуже не хотілося приєднатися до них.

Але не стояти ж у цьому провулку вічно!

Виставивши вперед шпагу і не зводячи очей із супротивника, Григорій обережно наблизився до вбитого жебрака, носком лівого чобота підчепив і підкинув угору його милицю, стиснув ліву п'ятірню. Із внутрішнім задоволенням відчув, що кулак міцно схопив дерев'яшку.

– Повторюю востаннє: забирайся геть, не стій у мене на дорозі, – повільно, майже по складах проговорив він.

Тепер збройна перевага була явно на боці Григорія: шпага і милиця в його руках (застосувати їх можна було на вибір або разом, або поодинці) проти милиці в руках каліки. Востаннє зваживши свої шанси, нападник лише сплюнув у багнюку під ногами, поклав милицю на плече на кшталт рушниці чи списа і боком-боком відступив у сусідній провулок.

– Хоч би для вигляду кульгав, як раніше… – роздратовано мовила дівчина з-за спини Григорія.

– Все добре, мадемуазель, що добре закінчується, – гетьманич нарешті озирнувся назад, побачив там стогнучого жебрака з розпанаханим черевом, який все ще намагався відповзти кудись убік, лишаючи за собою на розтоптаному снігу широкий кривавий слід.

– А тому, мадемуазель, давайте не будемо занадто прискіпливими. Гаразд?

Григорій відкинув подалі милицю, щоб не заважала, сховав у піхви шпагу, нахилився до вбитого, витягнув з його горла кинджал, повільно наблизився до конаючого і попрохав:

– Відверніться, будь ласка…

Дівчина затулила обличчя долонями, тоді він різко, на всю довжину леза всадив зброю жебракові у те місце, де шия переходила у плече, потім так само різко відсмикнув руку з кинджалом. Поранений навіть не скрикнув. Кров з перерізаної сонної артерії бризнула у багнюку, перемішану зі снігом, але обшлаги рукавів не заплямувала.

– От і все, він більше не мучитиметься.

Григорій витер закривавлене лезо об вбоге лахміття, звівся на прямі, сховав кинджал, потім не надто глибоко вклонився дівчині й відрекомендувався:

– Капітан гвардії Його Величності шведського короля Густав Бартель – до ваших послуг, мадемуазель!

Хоча все, що тут відбулося, аж ніяк не скидалося на спектакль, спеціально розіграний з метою заманити у пастку сина звитяжного гетьмана Пилипа Орлика, найстаршого гетьманича… проте конспірація залишається конспірацією! Якщо навіть на шведській території матуся Ганна з наймолодшими дітьми, Мартою, Марусею і Яшунькою, змушені раз на півроку змінювати місце проживання, щоб їх не вистежили всюдисущі московські нишпорки… Якщо шведські посли так само регулярно отримують ультимативні вимоги щодо видачі на праведний суд імператора Петра Другого сім'ї «російського державного злочинця» Орлика!..

Ні-ні, все ж таки варто бути якомога обережнішим.

Тим паче, у незнайомій Франції.

– О-о-о, то шевальє справді іноземець! – відповіла між тим дівчина, заправляючи під капюшон накидки розкішне біляве, з ледь помітним рудуватим відтінком волосся.

– Так, я не француз. А що, хіба за кольорами мого мундира не видно…

– Ох, знаєте, дівчата не надто обізнані на подібних тонкощах! Звідки я там знаю, француз ви чи ні?! Тим паче, вимова ваша дуже й дуже чиста. – Вона поправляла одяг і говорила водночас: – Шевальє має шпагу [9], щоб захищати скривджених, я благала про допомогу…

– Завжди до послуг мадемуазель, – повторив Григорій.

Вона нарешті привела до ладу одяг, у свою чергу церемонно вклонилася й мовила:

– Жанна-Антуанетта Пуассон.

Потім кинула на Григорія загадковий, сповнений невловимих чар погляд і несподівано додала: