Орлі, син Орлика - Литовченко Тимур Иванович. Страница 9

– Я особисто вірю, вірю, – запевнив пального маршала де Брольї. – Але ж є інші, які вам жахливо заздрять!..

– То кому ви більше довіряєте: мені й моїм людям чи моїм ворогам?..

– Ну гаразд, облишимо цю тему.

Де Брольї глибоко зітхнув, потер підборіддя й мовив з урочистим піднесенням:

– Генерал де Лазіскі, знайте: я негайно надішлю повідомлення Його Величності про такий видатний успіх! – І додав проникливо: – Франція перед вами у великому боргу, графе…

– Було б зовсім незле, якби той борг було якнайшвидше сплачено! – кивнув польний маршал.

Ліва брова маршала знову вигнулася.

– Ви на що натякаєте, люб'язний графе?..

– Я не натякаю. Ви самі тільки-но сказали про це, маршале.

– Хм-м-м-м!..

– Я вас не примушував.

– Хм-м-м-м!..

– Точніше, не я примусив, а факти. Переконливі факти, так!

– А хіба вам не здається, шановний графе де Лазіскі, що ви, щонайменше, неввічливі?

– Хіба ж?..

– Звісно, Франція у боргу перед вами…

– Не тільки Франція. І не тільки переді мною.

– Тоді хто ж іще? І перед ким, дозвольте поцікавитися?..

– Багато хто – от хоч би Польща і Швеція. А несплачений борг ваших держав – перед нашою козацькою нацією та перед моєю нещасною землею. Перед Украйною, маршале, та її народом.

– Генерале, генерале!..

– Адже з мовчазної згоди Франції, названих і деяких неназваних країн і саму Украйну, і народ наш кинуто на поталу Московській імперії, що ссе з плодючої української землі усі життєдайні соки, немовби казковий упир.

Обличчя де Брольї спохмурніло, мов грозова хмара, та польний маршал продовжив у тому ж дусі:

– Запам'ятайте, що я скажу вам, маршале: доки Московія безроздільно володарює на українських теренах, вона лишиться непереможною й великою. Тільки коли відродиться єдина міцна козацька держава по обидва боки Дніпра – тільки тоді запанує у Європі мир і спокій. А доти спокою не матиме жоден європейський монарх…

Де Брольї відійшов до дальньої стіни штабної кімнати, повільно опустився там на стільця і спитав:

– Ви все сказали, генерале?

– Така моя думка, що поробиш.

– Чом тоді воюєте за Францію? І ви, і ваші найманці-козаки…

– Не знаю, як щодо козаків, але особисто я сподіваюся, що наш король Луї П'ятнадцятий колись-то втішиться після смерті королеви Марії Аделаїди…

– Генерале, генерале, не забувайтеся!.. – вловивши у голосі де Лазіскі явне глузування, де Брольї підвищив голос.

– Отож я й кажу: сподіваюся тільки на те, що король наш колись-то припинить забавлятися з юними кралями в «Оленячому парку» [3] й нарешті повернеться до державницьких справ…

– Будемо вважати, я нічого не чув, – процідив крізь зуби де Брольї.

– До речі, маршале, яка ваша думка щодо того, що ставка наша знаходиться на вулиці Оленячий брід? Хіба ж у такому збігу назв не відчувається гіркої іронії долі?

– Знаєте, генерале… – Де Брольї сумно зітхнув. – Якби не унікальна агентурна мережа, якою розпоряджаєтеся ви особисто, після всього сказаного вас можна було би дуже просто відсторонити як від командування армією, так і від роботи у «Секреті короля». А щоби з ваших мізків остаточно вивітрилися хибні думки, заслати якнайдалі…

– Хто ж постачатиме тоді «Секрет короля» унікальними відомостями?

– Тому ви залишитеся на всіх посадах навіть після всього сказаного, – суворо мовив маршал. – Але майте на увазі: король – то є король, і не нам, вірним королівським слугам, критикувати особисте життя Його Величності.

– Знаєте, маршале…

– Зрештою, чого ви хочете?! Росією править імператриця Єлизавета, дуже прихильна до вашої Украйни. Після візиту до Києва вона навіть пообіцяла не карати на смерть жодного малороса…

– Козака…

– Яка, зрештою, різниця?!

– Для вас, маршале, і справді жодної різниці, тоді як для мене…

– Отож, генерале: для вас!.. Ви повсякчас ставите свою думку вище від думок інших – у тому і є ваш недолік, що гальмує вашу ж кар'єру.

– Я роблю так, лише коли йдеться про рідну мою Украйну. Адже існування країни важливіше, ніж благополуччя окремо взятої людини.

– Гаразд, повернімося до вашої землі… Отже, імператриця Єлизавета привселюдно присягнулася не страчувати жодного малороса і свято дотримується цього принципу.

– А що буде потім?

– Тобто?..

– Що станеться після смерті Єлизавети Петрівни? Ця імператриця не вічна, як і будь-хто з людей…

Де Брольї лише плечима знизав.

– От і я не знаю. А тому не постидаюся нагадати про борги переді мною, перед усім козацтвом і перед усією Украйною навіть нашому величному королю, якщо випаде така нагода!

Польний маршал посміхнувся і додав:

– Між іншим, нагадати про старі борги ніколи не пізно. Адже взяте у борг все одно лишається твоїм, тільки розпоряджаються ним інші. До того ж, відсутність вчасних виплат по боргових зобов'язаннях іноді може зламати людині все життя… Не кажучи вже про цілу країну…

– Мушу зазначити, генерале, що ваша сміливість межує з неповагою, – замислено мовив маршал. – Втім, запевняю: тільки-но ви зберетеся сказати те, що сказали щойно мені, в обличчя нашому монарху… У вас нічого не вийде! Бо не погоджуватися з вінценосною персоною іншим людям, хай яким видатним, ніяк не можна…

Польний маршал знову посміхнувся:

– Можете не сумніватися, маршале, я не злякаюся і не постидаюся. Адже одному європейському монархові я колись уже нагадував про його борги перед козацтвом…

12 грудня 1717 року від Р.Х.,

Швеція, Стокгольм

– Ну то як тобі видовище?

– Прошу?..

– Як тобі наша столиця? Подобається?

Григорій замислено дивився на співбесідника, який аж сяяв від щирого захоплення. По всьому було видно, що Густав дуже любить своє місто й пишається ним. Проте, на превеликий жаль, він не бачив казкової краси Батурина – гетьманської столиці у період її розквіту…

Втім, Батурин давно вже спалено князем Меншиковим, тоді як Стокгольм – ось він, просто за вікном карети! До того ж, Григорій бачив Батурин очима дитини, а у дитинстві все видається казково-прекрасним. Як він ще декілька років тому пишався своєю дитячою шабелькою, вважав її справжньою зброєю!.. Та варто було понюхати пороху на справжній війні, як дитячі ілюзії остаточно вивітрилися з голови. Не виключено, такі само ілюзії Григорій донині плекає і щодо «казкового» козацького Батурина.

Але все-таки, що ж відповісти Густаву?..

Якщо зауважити: «Друже мій, от бачив би ти Батурин!..» – той образиться.

Якщо зізнатися відверто: «Друже, пригадай-но, я вже бував тут раніше, тож нічого нового за вікном не спостерігаю», – Густав цього не зрозуміє.

Якщо нагадати: «Я ж навіть з Його Величністю королем Карлом знайомий особисто. Більше того – встиг повоювати за Швецію, разом з іншими гвардійцями-фенріхами обороняючи фортецю Штральзунд [4]», – знов-таки образиться, причому ще глибше…

Тож насамкінець Григорій дипломатично мовив:

– О-о-о, так, так… Але до Різдва лишається ще два тижні – уявляю, яким прекрасним стане Стокгольм у святкові дні!

Густав так і просяяв, радісно вигукнув:

– Ти аніскільки не помилився, друже Григоре! До речі, не забудь, що я запросив тебе на свято – тож на Різдво чекаємо на тебе.

– А не боїшся, що я поведуся, немов Юлій Цезар?

– Тобто?..

– Що підкорю усіх твоїх домашніх, – усміхнувся Григорій і додав: – Veni, vidi, vici. [5]

Густав щиро розсміявся:

– Скажу лише одне, друже мій: якщо навіть так і станеться, ти достойний подібної перемоги. Інакше не був би моїм товаришем. Адже завоювати прихильність сина шведського канцлера – справа нелегка…