Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 20

І йому теж не вибратися з жахливої трясучої пастки посеред поля…

А смертельний його ворог Іван Богданович сидить собі на конику на вершині пагорка – і хоч би що! Сидить, нагло, глузливо всміхається. Та ще й руки у боки впер…

Літо 1709 року від Р. X., український степ

Трясіння землі несподівано перейшло у трясіння критої брички, що підскакувала на камінчиках та вибоях під колесами. Дзеленчала кінська упряж, і якийсь незнайомий хрипкий голос час від часу покрикував:

– Н-но!.. Н-но!..

Незнайомець, що правив бричкою, сипав ще якимись малозрозумілими, лише віддалено знайомими словами, але в Степана не вистачало сил, аби напружитись і спробувати бодай присісти. Він почувався абсолютно знесиленим і розбитим, все тіло огидно скніло від самісінької маківки до кінчиків пальців на ногах… Ні, все ж треба спробувати підвестись і з'ясувати, що ж це відбувається.

Та як Ракович не напружувався, але бодай рукою поворухнути так і не зміг. Попри те, що біль та свербіння відчувалися по всьому тілу, воно, це кляте заслабле тіло, що від немічі перетворилось майже на труп, абсолютно не бажало підкорюватись ув'язненій у ньому душі! Що ж це коїться таке?!

І від безсилля та огиди до себе, такого безсило-безпомічного, Степан тужливо застогнав. Одразу ж іззовні, з місця візника почулося: «Тпру-у-у-у!..» Бричку добряче трусонуло, але її брязкітливе хитання вмить припинилося, Степанові очі різонуло яскраве сонячне проміння, і віддалено знайомий картатий голос спитав:

– Що, молодий панич нарешті отямився? О-о-о, то є добре, добре…

Незважаючи на знесиленість та гудіння у хворій голові, Ракович напружився, аж зубами скрипнув, аби пригадати, де чув той картатий голос. Але поступово звикнувши до яскравого світла, Степан просто перед собою розрізнив чіпкі сірі очі на худорлявому обличчі, кучеряву бороду та чорну ярмулку.

«Мошка?!» – намагався скрикнути він, та замість цього із занімілих губ злетіло лиш невиразне мугикання.

– Так, це я, Мошка. Якщо ж буде на те ласка молодого панича, то нехай він зватиме мене Моше… як тільки зможе говорити знов!

«Що це ти верзеш, свиняче вухо?! І що це з моїм язиком?!» – хотів крикнути Степан, але натомість лише застогнав.

– Вейз мір! [2] Нехай молодий панич не хвилюється, – всміхнувся єврей, зглянувшись на його зусилля, – так діє особливий трав'яний настій, що я давав пити молодому паничеві. Настоянка полегшує страждання пораненого, але в той же час не тільки дозволяє заснути, а й наводить на тіло заціпеніння. Це спеціальні такі ліки – о!

Почувши це, Степан напружився щосили, намагаючись гаркнути: «Ти що, отруїв мене, треклятий жидюго?!» – і покликати когось на допомогу. Та хто ж почує нерозбірливе слабеньке мугикання…

Що б там не замислив Мошка, але він дуже стурбувався, побачивши марні потуги молодого Раковича, одразу схопив його обома руками за голову, почав плескати долонями по щоках і примовляти:

– Нехай молодий панич не прогнівається на мене, та все це робиться задля його ж блага! Молодому паничеві краще спокійно полежати у возі на ряднині, доки Моше відвезе його куди слід. Прошу молодого панича змиритися з цим, бо здоров'я в ньому не лишилося навіть на ламаний шеляг, тому все, що робить Моше, – це все для його ж блага, тільки для його блага!..

Степан продовжив безпорадно мугикати. Він переривчасто дихав і закочував очі. Зваживши на таку поведінку, Мошка посунувся трохи убік, розкидав якесь ганчір'я, витягнув звідти ретельно заткнутий жбан, відкоркував його й налив у невеличкий кухлик трохи світло-брунатної рідини.

– Нехай молодий панич вип'є це – йому одразу полегшає.

Не зводячи з кухлика вирячених очей, Степан відчайдушно мугикнув.

– Це тільки й виключно для блага молодого панича, прошу, – наполягав Мошка.

Степан щосили зціпив зуби й відчайдушно засичав крізь них: мовляв, давай-но спробуй! Але він явно недооцінив єврея, бо той миттю затиснув і ніс, і рот безпомічного пораненого, а коли Ракович почав задихатися – відпустив руку. Степан одразу ж широко відкрив вуста, намагаючись ковтнути повітря, та клятий Мошка скористався цим і перехилив вміст кухлика йому до рота. Мало не захлинувшись, але все ж проковтнувши зілля, поранений відчайдушно кахикнув, та єврей рвучко підняв його тулуб, майже посадив у бричці.

Різкий рух полум'ям розкотився по всіх закутках тіла, і тільки-но Степан встиг здивуватися кількості болючих ран, у яких відлунювало те внутрішнє полум'я, як раптом побачив, що вдягнений він не у звичні сердюцькі строї, а у чорний єврейський каптан. Хотів гнівно крикнути: «Ти що, пограбував мене, мародере клятий?!» – але знов-таки невиразно застогнав.

– Ну-ну, все гаразд, усе йде дуже-дуже добре, – заспокоїв його Мошка. – Вейз мір! Нехай молодий панич заспокоїться і трохи поспить, а Моше тим часом візьме віжки в руки. Вже час їхати, бо нас можуть наздогнати, тож молодому паничеві краще не заважати мені правити кіньми…

Останні слова Мошки розчинилися у ватяній пітьмі, що раптом почала звідусіль насуватися на Степана. Попри його побоювання, питво мало приємний м'ятно-солодкий присмак і справді подіяло заспокійливо.

– Нехай молодий панич не турбується ні про що. Молодому паничеві треба багато відпочивати і якнайбільше спати – бо це найкращі та найголовніші ліки для скаліченого панського тіла. Варто поглянути на жахливі рани, щоб уявити, якою жорстокою була та битва. Але молодий панич тримався добре. М-м-м, як він тримався! Просто як найсміливіший у світі герой – отак…

Останні слова єврея збурили у Степановій душі безліч запитань. Насамперед йому кортіло дізнатися, чим завершилась битва між шведами та московитами? Чим насправді був відхід шведів: панічною втечею з поля бою чи всього лише тактичним маневром? Що сталося з його господарем – з гетьманом Яном Мазепою? Що з його товаришами-сердюками? Куди усі вони поділися?

І нарешті: чому це єврей Мошка везе його у своїй бричці? І куди, власне, везе?!

Але чорна ватяна пітьма остаточно заволоділа його розумом, тож численні запитання лишились (принаймні, поки що) без відповіді. Вони тільки матеріалізувалися в довгий в'язкий сон-мару…

…Куди не кинь оком від заходу до сходу, від півдня до півночі – всюди земля рівна-рівна, без єдиної гірочки чи пагорка. Ніде немає ані деревця, ані кущика – всюди тільки чорна земля, вкрита чорною, немовби погорілою стернею і травою. Вітер ганяє туди-сюди хмари сивого попелу та брудного пороху.

І посередині цього безрадісного чорно-горілого степу – невеличкий натовп із декількох десятків людських фігурок. У центрі натовпу стоїть, опустившись на коліна й низько схиливши сиву голову, сам ясновельможний гетьман Ян Мазепа, довкола нього збилися вірні сердюки, вони теж похмуро схилили голови, зім'явши в руках смушкові шапки. Далі за сердюками – якісь, у більшості своїй незнайомі люди. Втім, між ними трапляються і старі добрі знайомі: чи то сусіди з Прилук, чи колишні співучні з Києво-Могилянської академії. Але всі однаково похмурі та мовчазні.

Степан повільно, неквапом підходить то до одного, то до іншого й вітається, якщо чоловік знайомий. Але ніхто не відповідає на його привітання, всі – і знайомі, й незнайомці – поглядають на нього скоса, немовби на чужинця якогось. Нарешті Степан опиняється поруч із гетьманом і вітається з ним:

– Доброго здоров'я, ясновельможний мій пане гетьмане!

– Здоров був, чоловіче, якщо не жартуєш, – відповідає Ян Мазепа, не відриваючи погляду від вкритої чорною стернею землі.

– Чи впізнали мене хоча б ви, мій пане? – питає далі юнак.

– Ні, не впізнав, – відповідає гетьман. – А чому це мушу впізнавати тебе?

– Бо то я – Степан Ракович, вірний ваш сердюк!

– Ні, – заперечно хитає головою Мазепа, – ти не мій сердюк. Його тіло вже прийняла чорна земля… Саме Степана Раковича ми тільки-но поховали і от зараз прощаємось із нашим товаришем.