Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 39

– Як рівний рівного?

– Так, прошу.

– Ну, що ж… – Підозрілість у світло-карих очах не зменшилась, але ретельно заховалась. – Якщо ваша високість бажає цього, не насмілююсь заперечувати… Отже, графе, із прибуттям! Дуже радий привітати вас у своєму скромному маєтку!

– Щиро дякую, графе!

Вони церемонно вклонились один одному.

– Дозвольте запросити вашу світлість до замку!

– Будь ласка.

Вони пройшли повз служників та повільно попрямували широкою піщаною доріжкою до головного входу, після чого челядники господаря кинулись допомагати челядникам гостя знімати багаж з карети, а потім понесли його до палацу боковими стежками.

– Ви не заперечуєте стосовно легкого обіду, графе? Адже ви, мабуть, притомились та зголодніли у дорозі.

– Чи прочитали ви мого листа, графе? – у свою чергу спитав гість.

– Звісно, так.

– Але ж я писав, що завжди дотримуюсь дієти…

– Обід буде зовсім легким!

– Графе, графе!..

– Отже, ви відмовляєтесь?

Вони зупинилися на півдорозі до замку, і знов їхні напружені погляди схрестились. «Е-е-ет, йому пальця до рота не клади», – подумав гість та розсміявся якомога невимушеніше:

– Ну що ви, графе! Просто нехай ваші люди покажуть моєму кухареві, де тут у вас кухня, – і за годину ми пообідаємо разом.

– Тільки кожен за власним меню?

– Так.

– А продукти у вас теж свої?

– Ви натякаєте, нібито я гребую вашими продуктами?

– Ні-ні, що ви! – господар ковзнув швидким поглядом по обличчю гостя. – Просто чув, нібито ви багато подорожували, у тому числі на Схід. А східний звичай забороняє їсти будь-що у домі ворога…

– Можу вас заспокоїти, графе: я із задоволенням дізнаюсь, чи смачна ваша вівсянка, а також наскільки вгодовані курчата бігають у вашому пташнику. І вашого, графе, червоного вина ми також вип'ємо удвох – за знайомство.

– Мої слуги закупили вівсянку спеціально до вашого приїзду, що ж до курки та вина…

– Отже, ви таки прочитали мого листа!

– А також декілька листів, написаних месьє Вольтером, котрий дуже високо цінує вас, шановний мій гостю.

Тепер вони розсміялися вже разом і значно невимушеніше. Недарма, виходить, відчували взаємну симпатію ще до очного знайомства… Господар зробив знак одному з челядників і дав вказівки щодо приїжджого кухаря. Коли ж залишились удвох, гість тихо мовив:

– Люб'язний графе, я чудово розумію причину вашої стурбованості щодо моєї персони. Але запевняю, вам нема чого мене боятись.

– Он як? – тепер світло-карі очі господаря сяйнули гнівом. – Звідки ви взяли, нібито я взагалі чогось або когось боюся?

– Ні-ні, люб'язний графе, я зовсім не те мав на увазі!

– Тоді що ж?

– Я не шпигун росіян, можете не турбуватися щодо цього. Повірте: доки в Росії не скінчиться чергова доба неспокою, що настала після смерті імператора Петра, тамтешнім шпигунам є на кого полювати, окрім вас.

Господар промовчав, але його світло-карі очі й досі палали гнівом.

– Так, я детально поінформований про долю вашого дядька месьє Григора Гьєрціка, а також месьє Андре Войнаровскі, племінника козацького господаря… Е-е-е… М-м-м…

Гість зробив вигляд, нібито докладає неймовірних зусиль, щоби згадати потрібне ім'я.

– Івана Мазепи, – підказав господар.

– О-о-о, так! Дякую – козацького господаря Жана Мазьєпи. Так от, я знаю, що месьє Григор Гьєрцік та месьє Андре Войнаровскі багато років томились у темних вологих казематах Петропавлівської фортеці, розташованій у новій імперській столиці – Санкт-Петербурзі. А також враховую, що турки дуже довго утримували вашого шляхетного батька, месьє Філіїша Орлі в Салоніках під домашнім арештом. З приводу чого, графе, також висловлюю вам своє щире співчуття – за відсутності тут самого месьє Філіппа Орлі, котрий змушений переховуватись, навіть отримавши свободу…

– Он як? Дякую, шановний графе, – господар стурбовано наморщив чоло. – Скажіть, будь ласка…

– Прошу?..

– Як на вашу думку, чи зможу я колись побачити свого шановного батька хоч би тут – на французькій землі?

– Мабуть, що так, мій дорогий графе, мабуть, що так! Повірте мені. Мені – котрий в результаті ворожих інтриг втратив батька… – Тут голос гостя мимоволі здригнувся. – Повірте, графе: месьє Філіїтл Орлі живий, отже, разом з тим живе й надія на майбутню зустріч люблячих сердець. Бо тільки смерть вбиває надію, графе, тільки смерть…

Трохи помовчали, потім господар мовив:

– У ваших словах не відчувається нещирості, ваша високосте… пробачте – мій графе. І хоч ви попрохали титулувати вас саме так, але не можу не зазначити, що ви є достойним сином свого батька – його світлості Франца Ракоші, як називали його у цій країні.

– Так, мого батька називали тут саме Францем Ракоші… – гість дуже старанно вимовив ім'я, немовби боявся помилитись.

Решту відстані до палацу подолали мовчки, лише під рипіння жовтуватого річкового піску під чобітьми. Тільки біля самого входу господар мовив, немовби після тривалих роздумів:

– Шановний мій гостю, чи можна вас попросити про дещо?

– Про що саме, люб'язний мій графе?

Вони зупинились буквально за декілька кроків до входу в палац.

– Як написав мені в одному з листів месьє Вольтер, ви приїхали до мене, щоб, так би мовити, із обізнаного першоджерела поглибити свої знання з історії українського козацтва…

– Так-так, графе! Мене дуже зацікавила історія козаків – цієї дивної нації, яка ще донедавна існувала у самісінькому центрі Європи і про яку месьє Вольтер пише зараз цілу книгу.

– Знаю, знаю: це я постачав його необхідними відомостями.

– Особисто ви, графе?

– Саме так – адже я є нащадком славетного козацького роду.

– Справді, месьє Вольтер дуже люб'язно пояснив мені, що рід Орлі належить до найшляхетніших родів козацької нації.

– Отже, я попросив би вас, якщо це можливо… – господар на мить замовк, потім продовжив: – На початку нашої зустрічі ви назвали мене «шевальє», потім попросили титулувати себе не принцем Ракоці, а графом Сен-Жерменом. Так от, шановний мій гостю, у відповідь я теж прошу вас титулувати мене, якщо можливо, трохи по-іншому.

– Як саме, любий мій графе?

– Шевальє Орлик. – І щиро посміхнувшись, додав: – Будь ласка, зробіть мені таку саму приємність, яку я щойно зробив вам. Іменуйте мене моїм справжнім ім'ям, а не титулом графа де Лазіскі! Бо хоч я його й заслужив [26], проте це не моє родове ім'я.

Понад хвилину гість пильно вдивлявся у світло-карі очі: а раптом найкращий шпигун сучасної Європи все ж таки щось запідозрив?.. Утім, звідкіля в нього візьмуться докладні відомості про козацький рід Раковичів з далеких Прилук, зокрема про такого собі Степана Раковича?! Та й щоб упізнати колишнього гетьманського сердюка, треба мати бодай його портрет чвертьвікової давнини… Насамкінець, нинішнього графа де Лазіскі вивезли з рідної сторони ще дитиною…

– Що ж, із задоволенням зроблю вам таку приємність, мій графе… Даруйте – шевальє д'Орлі!

– Ні-ні: просто шевальє Орлик! Григорій Орлик, якщо хочете.

– Як-як? Гри-гор Ор-лік?.. – Гість старанно, по складах вимовляв це ім'я… як і належить іноземцеві.

– Ні-ні, графе: Гри-го-рій Ор-лик.

– Гри-го-рій Ор-лик, – старанно повторив гість, для правдоподібності все-таки зробивши наголос на останньому складі прізвища.

– Ну, нехай хоч би так… А батька мого звуть по-справжньому: Пилип Орлик.

– Пі-ліп Ор-лі… Ор-лик?..

– Ні, ім'я в нас… у козацької нації, як називає це месьє Вольтер, вимовляється по-іншому: не Пі-ліп, а Пи-лип.

– Пи-лип Ор-лік… Ор-лик?

– Так. Дуже тішусь тим, що нарешті почув з вуст іноземця наші козацькі імена.

– Я теж дуже радий, шевальє Гри-го-рій Ор-лик, дуже радий! – життєрадісно скрикнув гість і додав так само життєрадісно: – Знаєте, після цього вашого мовного уроку я вже й себе відчуваю бодай трішечки приналежним до вашого дивного народу.