Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 50

– Обіцяю, що привезена вами «Історія життя Карла XII» [34] посяде достойне місце у моїй бібліотеці.

– Поруч із відомим мені портретом?

– Так, в мене є інший столик, так само інкрустований слоновою кісткою, – так би мовити, до пари. Але я досі не знав, яку дорогоцінність розмістити на ньому…

– Але ж, дорогий мій шевальє, це не мій особистий подарунок. Я лише виконав доручення месьє Вольтера…

– Нічого, графе, нічого! Піднесена особисто вами турецька шабля, оздоблена сапфірами…

– Сподіваюсь, вона хоч трохи нагадує справжню лицарську зброю – шаблю козацьку?

– Так, графе, я зрозумів ваш натяк!

– Втім, це лише найменший мій подарунок, дорогий шевальє.

– Он як? А де ж тоді більший?

– Я приготував для вас одну цікаву історію.

– Невже ця історія цінніша, ніж добрий клинок?

– Набагато цінніша, дорогий шевальє! Але перш ніж викласти її, скажіть мені от що: як там ваші звитяжні плани щодо козацького повстання?

– Мої плани… – Орлик сумно зітхнув. – Усім планам настав край, шановний мій графе. Головна препона полягає в тому, що помер мій шановний батько, гетьман Пилип Орлик. Що ж до так званого гетьмана Кирила Розумовського, то ніякий це не гетьман, а так… маріонетка в руках імператриці Єлизавети.

– Але ж живий син шляхетного гетьмана Орлика…

– Я, шановний графе, навіть не тішу себе надіями замінити покійного батька. Свого часу в Юрка Хмельниченка [35] це не вийшло, навряд чи вийде і в мене.

– Але ж…

– Ніяких «але», графе! Не треба…

– Ну гаразд.

– Так от, на польському троні міцно вкорінився російський ставленик. Ні Туреччина, ані Крим не сміють навіть голови підняти. Швеція й та примирилася з апетитами володарів російських, які у нинішній війні зуміли урвати собі частину фінських земель. На додачу до всього, наш славетний король Луї зовсім віддалився від королеви Марії Аделаїди й міняє фавориток, немов красна краля – рукавички. Про що тут іще мріяти!..

– Але ж козацька нація має мудре прислів'я: «Терпи, козаче, – отаманом станеш!» – якщо не помиляюсь, воно пов'язане з процедурою вибору козацького гетьмана?..

– Ви добре засвоїли історію козацтва, графе!

– Вашими та месьє Вольтера зусиллями…

– Та якби ж мені було заради чого терпіти, я би терпів, шановний графе! Не сумнівайтесь, прошу. А так… – Орлик лише рукою махнув. – Коротше, я все частіше згадую ваші мудрі слова про те, що не варто втягувати сильних світу сього у справи українського козацтва. Отже, мені лишається вдовольнитися становищем польного маршала.

– Ну-у-у, ще б пак: святкувати весілля у Версалі, у присутності самого короля!.. Такій честі багато хто може лише позаздрити.

– Тільки між нами, графе…

– Ну, ясна річ, шевальє!

– Ця честь – ніщо у порівнянні з повним крахом української справи.

Сен-Жермен кивнув, немовби підтверджуючи істинність цих слів, і мовив:

– Повірте, дорогий шевальє, всі правителі, котрі кинули вашу козацьку державу на поталу Росії, свого часу будуть покарані з Неба. Вони або їхні нащадки, або їхні держави.

– Що ви таке кажете?! – здавалось, Орлик навіть трохи обурився. – Я поки що бачу, що в Росії безроздільно володарює некоронований цар – призначений канцлером граф Бестужев-Рюмін. А він, між іншим, з легкістю користується макіавеллівськими принципами, які ви, графе, так енергійно засуджували…

– І всесильний канцлер свого часу сьорбатиме горе повною ложкою, – загадково всміхнувся Сен-Жермен, – адже Великий князь люто ненавидить його… До речі, шевальє! Перш ніж перейти до своєї історії, скажіть іще от що: як вам подобається ідея проголошення спадкоємцем російського трону Великого князя Петра Федоровича?

– Більшого ідіотизму неможливо й вигадати! – тепер Орлик помітно повеселішав. – Адже принц Карл-Петер-Ульріх виховувався як шведський спадкоємець, котрий люто ненавидить усе російське. Крім того, вся Європа знає, що він обожнює імператора Фрідріха. І знаючи все це, приводити його до влади в Російській імперії?! Як кажуть у нещасній нашій Украйні, пусти вовка до вівчарні…

– Цілковито погоджуюся з вами, шевальє. Останнє запитання: як ви розцінюєте шлюб Великого князя Петра Федоровича з принцесою Анхальт-Цербстською, що у православному хрещенні дістала ім'я Катерини Олексіївни?

Сен-Жермен так і прикипів очима до обличчя шевальє, котрий замислено тер підборіддя.

– Хм-м-м… Знаєте, шановний графе, я ніколи навіть до уваги не брав мікроскопічне князівство Цербст – аж надто воно незначуще.

– Так от, шевальє, моя вам добра новина: ідею одружити Великого князя Петра Федоровича з принцесою Анхальт-Цербстською підказав Її Імператорській Величності Єлизаветі Петрівні не хто інший, як ваш покірний слуга…

Навіть попри погане освітлення було помітно, що на обличчі Орлика зобразилось повне розчарування, змішане з огидою.

– Ви, графе?..

– Так – оскільки за таємним особистим дорученням імператриці півтора року підшукував наречену для Великого князя.

– Щось я не розумію, чому це ви вважаєте цю звістку…

– Скажіть, любий мій шевальє: сьогодні, у день вашого весілля, ви хоча б трішечки щасливі?

– Навпаки, не трішечки – сьогодні я дуже щасливий! Але…

– Це тому, що ваша шляхетна душа поєдналася з такою самою шляхетною душею. Ви, шевальє Григор Орлі, граф де Лазіскі, та Луїза-Єлена ле Брюн де Дентевіль – що називається, одного поля ягоди. Але Великий князь і спадкоємець Російської імперії Петро Федорович ніколи й нізащо не буде щасливим з дружиною своєю Катериною.

– Але чому?..

– Та тому, що вона… як би це пом'якше сказати… Коротше, шевальє, вона є тим, що польською мовою зветься «курва».

– Та ви що?!

– Більш того, я впевнений, що рано чи пізно, але вона зжере свого чоловіка й не подавиться.

– Тобто?..

– Повірте мені, Велика княгиня Катерина має такий характер, що не зупиниться ні перед чим, якщо щось або хтось стане їй поперек горла.

– Отже ви хочете сказати, що спочатку Великий князь Петро Федорович покарає Росію, а потім його власна дружина, Велика княгиня Катерина…

– Так, шевальє, саме так! Більше того, я буду не я, коли просватана мною за Великого князя принцеса не нагуляє дітей від іншого! А це означатиме, що царському дому Романових, які від самої Переяславської ради й до Полтавської битви поступово підім'яли під себе вашу нещасну Украйну, настане кінець. Адже інших прямих нащадків імператора Петра, окрім його дочки Єлизавети Петрівни та онука Петра Федоровича, не лишилося.

І доки Орлик мовчки перетравлював почуте, Сен-Жермен тихо мовив:

– Як я й казав, за все мають відповідати правителі. Тож вважайте цю новину, любий шевальє, головним подарунком до вашого весілля… і моїм скромним внеском в українську справу! А правий я чи неправий, побачимо згодом.

– Коли саме? – пробелькотав Орлик неслухняними губами.

– Якщо після всього вчиненого мною вищі сили дозволять здійснитись іще одній маленькій-малесенькій помсті, тоді знатимемо: на те справді була воля Божа!.. – із загадковим виглядом пояснив Сен-Жермен. Хоча шевальє Орлик, ясна річ, не зрозумів анічогісінько.

Глава 10

Чого захоче жінка…

Ну от, нарешті заснув! Скільки б він не жив на світі, сотню років чи тисячу, але ж рано чи пізно літа беруть своє…

Пауль обережно підвівся: на це Великий Магістр не відреагував. Отже, справді заснув. Юнак навшпиньки наблизився до каміна, обережно підклав туди одне за одним три поліна… І тут щось примусило його озирнутися. Так і є: сірі з легенькою прозеленню очі принца пильно дивляться на нього! А може, граф все ж таки спить, тільки з розплющеними очима?! А як раптом!..

Та бліді губи Великого Магістра вже розтягнулись у батьківськи-лагідній посмішці, а відстовбурчений палець вказав на його, Пауля, стілець. Юнак лише руками розвів, але був змушений повернутись на місце та продовжити запропоновану принцем дивну гру в мовчанку.