Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 7

– Ви серйозно, Ваша милосте?

– Абсолютно серйозно.

– І можете заприсягтися в цьому?

– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.

Пауль засмутився, потім промимрив:

– Ні, чому ж не варте…

– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.

– Ні, Ваша милосте.

– Що «ні»?

– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.

– Точно?

– Так.

– Тоді кажи. І негайно.

Пуль вагався ще мить, потім випалив:

– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.

І враз замовк.

– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?

– Так, Ваша милосте.

– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?

– Так, Ваша милосте.

– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?

– Так, Ваша милосте. Вибачте…

– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?

Пауль приголомшено мовчав.

– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..

Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.

– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.

«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:

– Ні, о Ваша милосте…

– То що ж ти насмілився приховати від мене?

І Пауль відчайдушно видихнув:

– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!

Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.

– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?

– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.

– О Ваша милосте!..

– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…

Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив:

– Спочатку трішечки потішу тебе: ти, хробачок, далеко не перший, хто додумався до того, що я – Вічний Жид.

– Не перший?! Тобто?.. – в голосі Пауля відчувалось навіть певне розчарування.

– Втім, маленький мій хробачок, мушу тебе також розчарувати: твої здогадки абсолютно не відповідають істині.

– Ні?!

– А що в цьому дивного?..

– Та нічого, просто…

– Просто на сім світі нічого не буває, – повчально мовив Великий Магістр.

– Просто я радію, Ваша милосте, що ви не продавали Христа за тридцять срібників, не купували в цигана цвяхів…

– А-а-а, он ти про що… Звісно, не продавав. Хоча й намагався попередити Ісуса про небезпеку.

Сказано це було таким буденним тоном, а сам зміст слів графа так суперечив і його безтурботному вигляду, й могильному спокою мерзлякуватої дармштадтської ночі, що Пауль укрився холодним липким потом від маківки до самісіньких п'ят.

Загалом-то подібні речі про Великого Магістра він колись чув: нібито принц свого часу розповів цю історію якійсь знаменитості – нібито це була улюблена фаворитка французького короля Луї XV маркіза де Помпадур… А вже від неї про це дізналась уся Європа.

Але ж то тільки чутки, чужі пересуди… Вони й насправді могли бути вигадкою, оскільки про графа ходило ну дуже багато пліток – не надто незвичайна дивина, враховуючи покров таємниці, що оповивав його постать від самого моменту появи в Європі.

Але ж тепер Великий Магістр сам (тільки подумати – сам!!!) заговорив про зустріч із Сином Божим. Отже, це все ж таки не вигадки нудьгуючих пліткарів?! Таке відбувалось насправді?! Пауль очікував на продовження розмови, проте принц поринув у мовчанку.

– Ваше милосте… Розкажіть, як це було? – нарешті не витримав юнак.

– Що саме? – стрепенувся Великий Магістр.

– Ну-у-у, це саме…

– Що?

– Зустріч із нашим Богом!

– З яким Богом?! – здивування Великого Магістра виглядало таким щирим, що юнак розгубився: невже йому просто почулося?.. Та за мить граф ляснув себе долонею по чолу й радісно уточнив: – А-а-а, з Ісусом Христом?

– Так… – полегшено зітхнув Пауль.

– Тоді так і кажи, юначе.

– Але ж я сказав: «З Богом!»

Пауль нічого не розумів. Розгубленість його була надто щирою, аби принц і далі тримав його у неведенні.

– Чи маєш ти Біблію, юний мій хробачок? – нарешті звернувся до ошелешеного Пауля Великий Магістр.

– Звісно, маю.

– А чи регулярно читаєш її? – вів далі граф.

– Аякже! Читаю…

– Добре. Ще одне питання: чи достатньою мірою орієнтуєшся ти у Новому Заповіті?

– Так! – вигукнув Пауль доволі самовпевнено. Проте одразу ж перелякався: адже у словах Великого Магістра запросто міг ховатися якийсь підступ… Тож поспішив уточнити: – Принаймні, так кажуть.

– Хто саме каже?

– Ті, хто дискутував зі мною на релігійні теми.

– Гаразд. Але в такому разі, прошу, зроби мені таку маленьку ласку: принеси-но сюди свою Біблію і будь таким люб'язним – покажи-но те місце, де Ісус Христос називає Себе Богом?

– Це що, наказ?.. – здивувався Пауль.

– Ні, – Великий Магістр несподівано щиро всміхнувся і промуркотів, немов ситий самовдоволений кіт, – це гра така, юначе. Пустощі. Дитячі забавки. Я з тобою іграшками бавлюся, бо мені нема чим іще себе зайняти.

І стільки сарказму було в його голосі, що Пауль приголомшено мовив:

– Не сердьтеся, Ваша милосте! Я все зрозумів. Зараз принесу, але…

– Що таке?..

– Але ж у мене лютеранська Біблія, а не католицька.

Великий Магістр мовчки, але так красномовно поглянув на юнака, що той нарешті зашарівся до кінчиків вух і тільки кинув:

– Гаразд, гаразд! Я чудово зрозумів, що Вашій милості байдуже, лютеранська в мене Біблія чи католицька, чи ще якась. Несу, несу…

– А знаєш, чому мені це байдуже й чому має бути байдужим і тобі? – несподівано запитав граф. І оскільки розгублений Пауль немов прикипів до стільця, сам же й відповів: – Бо нам – братам масонам, вільним каменярам, – байдужі жалюгідні вигородки, що ними розділене сучасне християнство. На те ми й каменярі, щоб розібрати, зламати будь-які вигородки, а на розчищеному місці звести нову будівлю – Світлого Храму Істини. Зрозумів?

– Авжеж… – пробурмотів розгублений юнак.

– Ну, то принесеш ти нарешті Біблію чи ні?!

– Миттю, Ваша милосте!

Пауль вибіг до сусідньої кімнати, звідкіля почулося рипіння дверцят шафи, потім грюкнула кришка його скриньки. За деякий час юнак повернувся, притискаючи до грудей величезний фоліант.

– Ось. Родинна реліквія, що вже півтора століття передається у спадок найстаршому синові чи онукові… хоча, як не дивно, від матері чи бабусі відповідно.

– У цім світі існує надто багато незбагненних речей, значення яких мало хто розуміє. Що там Гамлет казав Гораціо, не пригадуєш?..

– Пригадую, Ваша милосте.

– Отож. А тепер, маленький мій хробачок, ось тобі завдання: відкрий Новий Заповіт та знайди те місце, де Ісус Христос каже: «Я є Бог». Чекаю з нетерпінням.

Наступна година пролетіла непомітно, прошелестіла сторінками Біблії, протріщала гнітами свічок на столі. Пауль читав мовчки, зосереджено. Йому здавалося, що потрібне місце буде ось-ось знайдено. Та отут воно було, на сусідній сторінці! Ба ні – у наступній главі, ось у цьому вірші!.. Але всі сподівання виявились марними.