Помститися iмператору - Литовченко Тимур Иванович. Страница 7
– Ви серйозно, Ваша милосте?
– Абсолютно серйозно.
– І можете заприсягтися в цьому?
– Можу, – очі Великого Магістра на мить сяйнули холодною сталлю, – якщо для тебе, маленький мій хробачок, слово Великого Магістра саме по собі нічого не варте без додаткової присяги.
Пауль засмутився, потім промимрив:
– Ні, чому ж не варте…
– Тому, що ти, маленький жалюгідний хробачок, насмілюєшся вимагати додаткову клятву на підтвердження моїх слів.
– Ні, Ваша милосте.
– Що «ні»?
– Нічого я не вимагаю. З мене вистачить і простого слова Вашої милості.
– Точно?
– Так.
– Тоді кажи. І негайно.
Пуль вагався ще мить, потім випалив:
– Кажуть, що Ваша милість безсмертні тому, що… Коротше, що Ваша світлість є Вічним Жидом.
І враз замовк.
– Тобто я – той самий апостол Юда, який продав Христа за три десятки срібних шекелів, а згодом намагався удавитись від сорому?
– Так, Ваша милосте.
– Що саме я купив у проїжджого цигана за оті тридцять шекелів три цвяхи, якими пробили Ісусові руки й ноги?
– Так, Ваша милосте.
– І що цей мій гріх в очах Господніх настільки тяжкий, що земля не приймає моє тіло, а небо – душу?
– Так, Ваша милосте. Вибачте…
– Більше того, гріх мій такий тяжкий, що навіть усе пекло не вмістить його? Тож я і змушений довіку вештатись від краю до краю землі, мучаючись вічним життям? Така моя нескінченна кара?
Пауль приголомшено мовчав.
– А чи всю правду сказав ти мені, хробачок?..
Відчувши в голосі графа суворі нотки, Пауль знов поглянув на нього. Та краще б він не робив цього: очі Великого Магістра готові були спопелити недостойного учня! Довелось терміново втупитись у кінчики своїх нечищених чобіт.
– Пам'ятай, хробачок: я не покараю тебе лише в тому разі, якщо ти скажеш мені правду, одну лише правду й нічого окрім правди.
«Ми ж не в суді», – ледь не ляпнув Пауль з переляку, проте спробував опанувати себе й, затремтівши всім тілом, зізнався:
– Ні, о Ваша милосте…
– То що ж ти насмілився приховати від мене?
І Пауль відчайдушно видихнув:
– Я не сказав Вашій милості, що це не чутки, не плітки… а що я сам дійшов такого висновку – от!
Кров ударила юнакові в голову. Він подумав навіть, що зараз же збожеволіє або ж його хватить грець. Та нічого подібного не сталося. Навпаки, у кімнаті пролунали якісь незрозумілі звуки. І коли Пауль насмілився підвести очі на графа, то із здивуванням побачив, що той… ледь чутно сміється.
– Ви не гніваєтесь, Ваша милосте?
– Ні, нікчемний мій хробачок, анітрохи.
– О Ваша милосте!..
– Дурниці, дурниці… До того ж, я обіцяв. А давши обіцянку, її слід дотримуватись. Тому якби я навіть образився на тебе бодай на отаку крапельку…
Принц показав двома пальцями усю мізерність гіпотетичної образи, як раптом знов посерйознішав і продовжив:
– Спочатку трішечки потішу тебе: ти, хробачок, далеко не перший, хто додумався до того, що я – Вічний Жид.
– Не перший?! Тобто?.. – в голосі Пауля відчувалось навіть певне розчарування.
– Втім, маленький мій хробачок, мушу тебе також розчарувати: твої здогадки абсолютно не відповідають істині.
– Ні?!
– А що в цьому дивного?..
– Та нічого, просто…
– Просто на сім світі нічого не буває, – повчально мовив Великий Магістр.
– Просто я радію, Ваша милосте, що ви не продавали Христа за тридцять срібників, не купували в цигана цвяхів…
– А-а-а, он ти про що… Звісно, не продавав. Хоча й намагався попередити Ісуса про небезпеку.
Сказано це було таким буденним тоном, а сам зміст слів графа так суперечив і його безтурботному вигляду, й могильному спокою мерзлякуватої дармштадтської ночі, що Пауль укрився холодним липким потом від маківки до самісіньких п'ят.
Загалом-то подібні речі про Великого Магістра він колись чув: нібито принц свого часу розповів цю історію якійсь знаменитості – нібито це була улюблена фаворитка французького короля Луї XV маркіза де Помпадур… А вже від неї про це дізналась уся Європа.
Але ж то тільки чутки, чужі пересуди… Вони й насправді могли бути вигадкою, оскільки про графа ходило ну дуже багато пліток – не надто незвичайна дивина, враховуючи покров таємниці, що оповивав його постать від самого моменту появи в Європі.
Але ж тепер Великий Магістр сам (тільки подумати – сам!!!) заговорив про зустріч із Сином Божим. Отже, це все ж таки не вигадки нудьгуючих пліткарів?! Таке відбувалось насправді?! Пауль очікував на продовження розмови, проте принц поринув у мовчанку.
– Ваше милосте… Розкажіть, як це було? – нарешті не витримав юнак.
– Що саме? – стрепенувся Великий Магістр.
– Ну-у-у, це саме…
– Що?
– Зустріч із нашим Богом!
– З яким Богом?! – здивування Великого Магістра виглядало таким щирим, що юнак розгубився: невже йому просто почулося?.. Та за мить граф ляснув себе долонею по чолу й радісно уточнив: – А-а-а, з Ісусом Христом?
– Так… – полегшено зітхнув Пауль.
– Тоді так і кажи, юначе.
– Але ж я сказав: «З Богом!»
Пауль нічого не розумів. Розгубленість його була надто щирою, аби принц і далі тримав його у неведенні.
– Чи маєш ти Біблію, юний мій хробачок? – нарешті звернувся до ошелешеного Пауля Великий Магістр.
– Звісно, маю.
– А чи регулярно читаєш її? – вів далі граф.
– Аякже! Читаю…
– Добре. Ще одне питання: чи достатньою мірою орієнтуєшся ти у Новому Заповіті?
– Так! – вигукнув Пауль доволі самовпевнено. Проте одразу ж перелякався: адже у словах Великого Магістра запросто міг ховатися якийсь підступ… Тож поспішив уточнити: – Принаймні, так кажуть.
– Хто саме каже?
– Ті, хто дискутував зі мною на релігійні теми.
– Гаразд. Але в такому разі, прошу, зроби мені таку маленьку ласку: принеси-но сюди свою Біблію і будь таким люб'язним – покажи-но те місце, де Ісус Христос називає Себе Богом?
– Це що, наказ?.. – здивувався Пауль.
– Ні, – Великий Магістр несподівано щиро всміхнувся і промуркотів, немов ситий самовдоволений кіт, – це гра така, юначе. Пустощі. Дитячі забавки. Я з тобою іграшками бавлюся, бо мені нема чим іще себе зайняти.
І стільки сарказму було в його голосі, що Пауль приголомшено мовив:
– Не сердьтеся, Ваша милосте! Я все зрозумів. Зараз принесу, але…
– Що таке?..
– Але ж у мене лютеранська Біблія, а не католицька.
Великий Магістр мовчки, але так красномовно поглянув на юнака, що той нарешті зашарівся до кінчиків вух і тільки кинув:
– Гаразд, гаразд! Я чудово зрозумів, що Вашій милості байдуже, лютеранська в мене Біблія чи католицька, чи ще якась. Несу, несу…
– А знаєш, чому мені це байдуже й чому має бути байдужим і тобі? – несподівано запитав граф. І оскільки розгублений Пауль немов прикипів до стільця, сам же й відповів: – Бо нам – братам масонам, вільним каменярам, – байдужі жалюгідні вигородки, що ними розділене сучасне християнство. На те ми й каменярі, щоб розібрати, зламати будь-які вигородки, а на розчищеному місці звести нову будівлю – Світлого Храму Істини. Зрозумів?
– Авжеж… – пробурмотів розгублений юнак.
– Ну, то принесеш ти нарешті Біблію чи ні?!
– Миттю, Ваша милосте!
Пауль вибіг до сусідньої кімнати, звідкіля почулося рипіння дверцят шафи, потім грюкнула кришка його скриньки. За деякий час юнак повернувся, притискаючи до грудей величезний фоліант.
– Ось. Родинна реліквія, що вже півтора століття передається у спадок найстаршому синові чи онукові… хоча, як не дивно, від матері чи бабусі відповідно.
– У цім світі існує надто багато незбагненних речей, значення яких мало хто розуміє. Що там Гамлет казав Гораціо, не пригадуєш?..
– Пригадую, Ваша милосте.
– Отож. А тепер, маленький мій хробачок, ось тобі завдання: відкрий Новий Заповіт та знайди те місце, де Ісус Христос каже: «Я є Бог». Чекаю з нетерпінням.
Наступна година пролетіла непомітно, прошелестіла сторінками Біблії, протріщала гнітами свічок на столі. Пауль читав мовчки, зосереджено. Йому здавалося, що потрібне місце буде ось-ось знайдено. Та отут воно було, на сусідній сторінці! Ба ні – у наступній главі, ось у цьому вірші!.. Але всі сподівання виявились марними.