Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович. Страница 1

Annotation

У далекому Ташкенті під час війни Роман палко покохав Юлію. Вона його Джульетта, жінка його долі. Та Юлія, кажуть, померла від тифу, а може, просто пропала, але він шукає її усе життя. На його обріях несподівано і негадано з’являлися інші жінки і так само зникали, своєю смертю стверджуючи: «разом щастя не буває, хтось має загинути, нехай то буду я». Він жив далі і все частіше приходили думки, що жінка може врятувати чоловіка від усього на світі, навіть від самовбивства. А тепер прийшов його час виборювати у долі свою любов. І щоб захистити свою останню Юлію, він вбиває себе.

Павло Загребельний

ПРИГОДА ПЕРША

ПРИГОДА ДРУГА

ПРИГОДА ТРЕТЯ

ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА

ПРИГОДА ОСТАННЯ

notes

Павло Загребельний

ЮЛІЯ

або

ЗАПРОШЕННЯ ДО САМОВБИВСТВА

Роман

Харків

«ФОЛІО»

2003

ПРИГОДА ПЕРША

АЗІЯ

О батьку битв!

Ми кігті царя на війні!

Нащо ввергаєш нас в гірку скорботу?

Немає притулку мені.(З китайської книги «Шицзин»)^[1]

Але наші душі і дух —

Там, де наші знамена,

Де гримлять бої — без відзнак

І кується безоглядна вірність.Езра Паунд. Піднебесна

Ребром долоні капіташа рубонув по денцю пляшки, горілка в тісній посудині злякано підстрибнула до вузької шийки, біло скаламутилася і мовби аж закипіла, картонна затичка, розламуючи тонку сургучеву запечатку, вилетіла з отвору, дрібні холодні бризки приснули на голі Юльчині руки, від несподіванки жінка злякано скрикнула, тоді засміялася, лукаво повела оком:

—Капіташо, не хуліганьте!

—Хуліганчики–вуркаганчики, — пробурмотів капіташа, урочисто виставляючи так хвацько відкорковану ним пляшку посеред круглого столика, точно по центру світляного кола, утворюваного тьмавою електролампочкою (мабуть, двадцяти–п’ятиватка, як у казармі), що по–сирітському тулилася в глибині круглого шовкового абажура з довгими китицями. Абажур був червоний, китиці жовті, тому й світло від лампочки мінилося химерними кольорами: червоним, жовтим, оранжевим, — але на продубленій азіатським сонцем шкірі капіташиного обличчя всі ці кольори вмирали, самознищувалися, і зачудований Шульга ніяк не міг збагнути, чи то перед ним справді капіташине обличчя, а чи капіташин брезентовий чобіт, «пустельний варіантик», як хвалився капіташа.

—Як будем вживать: з горлечка чи з підручних сервізиків? — поспитав капіташа.

—Я ж вам сказала: не хуліганьте! Яке ще мені горлечко? — Юлія спурхнула з ослінчика, заторохтіла посудом коло плити. — Ось тут дві узбецькі піали, а оце й склянка для капіташі.

—Такечки–та–ак! — забулькав горілкою в підставлені Юлією посудини капіташа. — Ви п’єте з лейтенантиком на брудершафтик піалами, а капіташі — гранчак в зуби? Капіташу, значить, відлучаємо, як бичка від корови? А хто виконував ваше бойове завданнячко, дорога Юліє? Кому сказано було привести лейтенантика і хто його привів? Питаннячко!

Капіташа любив вживати зменшувальні форми слів. Шульга був знайомий з ним вже кілька днів, а й досі не міг збагнути таємниці такого слововживання. Чи то капіташа був малописьменний (вислужився з рядових), чи просто негідник… Тоді як же така жінка могла вже при першому випадковому знайомстві давати капіташі свою адресу, запрошувати в гості? Ну, вона запрошувала їх обох і навіть мовби найперше його, Шульгу, як земляка, та однаково ж присутність капіташі теж малася на увазі, і не просто так собі на увазі, а, сказати б,. зі значною перевагою, першим номером, бо адресу сказано капіташі і запросини теж передавалися через нього, хоч ніби і на двох.

Ще вчора Шульга, як йому здавалося, зовсім не переймався випадковою пригодою і випадковим знайомством з чорнявою міліціонеркою. І майже не заздрив капіташі, який з демонстративною урочистістю готувався до побачення з вродливою Юлією. Запрошувала на побачення ніби їх обох, але капіташа вирішив, що то тільки форма ввічливості, бо який же з молодесенького лейтенантика мужчина ї що йому робити там, де вже буде справжній мужчина, тобто капіташа. Отож не було мови про те, що Шульга йтиме туди, куди вирушатиме капіташа, і Шульга, власне, і не мав ніяких підстав заперечувати. Але капіташа чи то з вродженого демократизму (він невтомно хвалився своїм робітничим походженням: «рабочая косточка!»), чи то, щоб познущатися з молоденького лейтенанта, примусив Шульгу здійснити разом з ним весь урочистий ритуал приготувань до вечірнього побачення. Найперше потягнув до гарнізонної лазні, де вони доволі хлюпосталися з цинкових тазиків — «шайок», заскочили навіть до парної, де Шульзі з незвички здалося, що його тіло ось–ось вибухне від пекельного жару, а коли після холодного душу кинулися до роздягальні, то двері, крізь які вони зовсім недавно вільно пройшли сюди, тепер були хоч і не зачинені або забарикадовані, але буквально заткнені. В дверях, заповнюючи весь проміжок між одвірками, стояла велетенська дівуля з старшинськими «сєкілями» на петлицях гімнастерки, які червоно зблискували з–за розстебнутого коміра ватяної кухвайки, розстебнутого не через спеку, бо й що спека цій дівулі, раз вона вирядилася сюди в ватяну кухвайку, а розстебнутий, щоб хоч трохи поменшити, випустити на волю сили, які розпирали зсередини і кухвайку, і гімнастерку, і взагалі все, що було на дівулі–старшині. Шульга мимоволі подумав, що ця дівуля, мабуть, і зодягалася щоранку не сама, а її запихала в обмундирування ціла рота солдат. Все на ній тріщало, лопалося, розповзалося по швах: товста кухвайка на велетенських півкулях грудей, командирське діагоналеве галіфе на грандіозних стегнах і ще грандіозніших сідницях, округлих слонячих литках, і навіть сизо–сіра (теж командирська) шапка–вушанка так само не могла вмістити в собі велетенської головешки з рудим «перманентом» і злякано з’їхала набакир. На підлозі між широко розставленими кирзяками старшина мала відро, повне якоїсь масної гидоти, а в правій руці стискала розтріпаний квач на довгім держалні і тим квачем, щоразу занурюючи його у відро, тицяла з розгону чоловікам поміж ноги, цілячись у той кущик, Що повинен прикривати природний сором, а насправді не прикриває, а тільки ще дужче увиразнює, і дівуля з особливим залассям добиралася квачем уже й не до кущика, а до того, що він мав би прикривати, добиралася і ще й прокручувала квачем туди й сюди, щоб уже ота суміш карболки, бензину чи й ще там чого обпекла все так, що ніжна шкіра стане облазити і повисне шкураттям.

—Ану! — гриміла дівуля. — Підходь, не сачкуй! Нічого мандавошок по всьому гарнізону розносити! Давай! Підставляй!

—Ну, екземплярчик! — ахнув капіташа, уздрівши цю караючу гарнізонну бабиню. — Габаритики тільки для тебе, лейтенант! Скажи?

Шульга справді був такий заввишки, як і дівуля–старшина, але ж по–юначому тонкий, гнучкий і, звісно ж, не такий безсоромно цинічний. І, зніяковіло ховаючись за спиною в капіташі, він обома руками затуляв те, що споконвіку затуляють чоловіки навіть од самих себе, наближався й не наближався до дверей, заткнутих отим страховиськом, проклинав у душі всіх інтендантів Радянського Союзу, всіх тилових пацюків, усіх чинодралів, що ховаються від фронту і вигадують тут собі всіляку службу аж до отакої лазні, бо старшина з квачем стала на вході до роздягальні не самочинно ж, а поставлена якимсь вищим чином, над яким сидить ще вищий, а над тим ще й ще…