Юлія або запрошення до самовбивства - Загребельный Павел Архипович. Страница 14

—Що це за циганський празник? — здивувався Шульга. — Де тут війська? Де що?

—Для нас головне — схема комунікацій, — спокійно пояснив капітан.

—Слухай, капітане, — зручніше вимощуючи на столі свій «їроплан», зітхнув Шульга. — Не заперечуєш, щоб ми були на «ти»? Бо однаково ж в одному екіпажі тепер доведеться. Не заперечуєш? Ну, от і гаразд. Ти мене зрозумій. Я три роки на передовій. Ну, крім того часу, що в медсанбатах і госпіталях. І за ці три роки в мене перед очима два кольори. Два! Червоний і синій. Свої і чужі. Ми і ворог. Наступ, удар, розгром, перемога — і вперед, на захід. А тут? Зелене, жовте, лимончики–апельсинчики. Не карта — циганська спідниця!

—Союзники, — усміхнувся капітан. — Третя сила. Між Європою і Азією.

—Азія? Це що?

—Ми з тобою.

—Я не Азія.

. — А хто ж ти? Ми азіати, скіфи. Як у поета? «Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами…».

—Не треба мені про жадібні очі, капітане. Давай про щось інше…

—Хазяйство будеш оглядати? Воно в нас, вважай, мало не від Дрездена до Праги. У танкістів головне — всю силу в кулак, а в нас навпаки: розосереджуватися, розпорошуватися, щоб противник не міг захопити все одразу. Ну, та це ясно, задачка для дітей.

—А ми так і сидітимемо в оцьому голодному ресторані?

—Вже обладнується штаб. Тягнуть зв’язок, тіідвозять все для життєзабезпечення. Ось, тут. на карті, позначено. Окремо розташований водяний млин. Західна околиця Тепліце. В місті не можна. Треба мати оперативний простір. Млинок там — пальчики обсмокчеш. Справжній фольварок. І дві хазяєчки, дві сестрички — сюрприз і приз для переможців! Я ще в контакт не входив, тільки рекогносцировка, з пташиного польоту, але, думаю, увечері ми…

—Яке тут населення? Чеське?

—Та де! Судетські німці. Генлейнівці. Чехів вони звідси за законом Архімеда. Від нас би всі рвонули на захід, але не встигли. Конєв застукав зненацька. Речі твої, майоре, де?

—Там, де повинні: в речмішку.

—Не дуже ти доробився на війні, як бачу.

—Після визволення України грошовий атестат пересилаю матері, а самому що треба?

—Ну, тепер твоє майно в окремо розташованому водяному млині.

—Але без мародерства? — примружився Шульга.

—Без мародерства! Ми ж не такі, як отой майор Соловейчик, що привіз тебе сюди. Його мародери вже захопили курортну зону. Тут повно лікувальних джерел. Трофейники зразу туди: це для маршала Конєва! Снились йому ваші водні процедури! Ну, а ми подалі від «шума городского»… Думаю, тобі сподобається, майоре. Ти який житель — не столичний, не з — Києва?

—З Запоріжжя, але не з самого міста, а з окремо розташованого дому. Так що ти вгадав, капітане.

—Після госпіталю саме те, що треба! — потер долоні капітан, мабуть, не так думаючи про свого нового командира, як про самого себе.

На вокзалі вони затрималися майже до вечора. Контакт з військовим комендантом, з начальником перевезень, з німецьким начальником станції (німець над усе ставив професійний обов’язок і чесно виконував вказівки нових господарів), вісті з телеграфу (телеграф функціонував, як і за гітлерівців), з телефонного вузла зв’язку, від радистів. Понад тисячу радянських танків, зминаючи німецьку оборону, йшли на Прагу, танкові армії Рибалка і Лелюшенка, корпуси Полубоярова і Фоміних, мільйонну групу армій «Центр» генерал–фельдмаршала Шернера було розчленовано, розпанахано, зім’ято протягом одного лиш того дня, комендант Бреслау генерал Нікгоф, який планував саме того травневого дня прорвати оточення і вийти на з’єднання з Шернером, капітулював, Дрезден ще тримався (кому потрібні ці руїни після ідіотського американського бомбардування!), але війська Конєва вже вийшли на його околиці і взяли Мейсен, та так акуратно, що не розбили там жодної посудини із славетної саксонської порцеляни.

Шульга мовби й сам був присутній повсюди, де точилися бої. Вперше він опинився в ролі свідка, йому рапортували, до нього стікалися вісті про успішні просування, вдалі маневри, рішучі прориви, і вперше за всю цю страшну й криваву війну він з жахом відчув усю облудність свого становища, ролі стороннього свідка, який мимоволі виходить мало не на головні ролі (американська пісенька «Как хорошо быть генералом!»), розумів, що зраджує своїх товаришів броні і товаришів борні, затесавшись між цими допоміжними військовими структурами, між тисячократно зневаженими тиловиками, але що він міг удіяти, що мав робити?

—Ти мене зрозумій, капітане, — сказав Шульга Сухорукову. — У вас уся служба така: слухати і робити висновки. А я весь там. Ну, а тут… Ти ж розумієш: це тільки моя оболонка. Тіло, плоть, муть. Мабуть, мені треба б напитися, щоб скинути з себе всю цю муть.

Перед цим вони вже обідали разом з військовим комендантом, старшим лейтенантом залізничних військ і підполковником — начальником військових перевезень, покликали й начальника станції, сивого переляканого німця, пили сталінські сто грам, їли прекрасну гречану кашу з польової кухні, з американською тушонкою, тоді, «відзначаючи» нові й нові переможні вісті, в коротких проміжках між командами й розпорядженнями, які віддавав капітан Сухоруков од імені майора Шульги, вони в тій самій компанії, а згодом у товаристві нових і нових командирів якихось (Шульга зроду не чув про такі!) окремих, особливих, надзвичайних, секретних і страшенно секретних частин, підрозділів, груп, команд пили німецький шнапс, коньяк, ром, чеське й німецьке пиво, знов наш рідний спирт із сталінських фронтових пайків, тоді з’явилися навіть батареї пляшок словацького білого вина, а лисий Сухоруков крутився довкола Шульги, мов диявол–спокусник, знай наливав, підливав, вибігав з сірого ресторанного залу, щоб дати потрібні розпорядження, знову вився над молодим майором, мов чорний ворон, шепотів йому мовби одразу в два вуха:

—Майоре, ти мене чуєш? Я твій начштабу! Твоя права і твоя ліва рука. Твій мозок і всі твої члени! З капітаном Сухоруковим можеш спати спокійно, майоре! Ти хохол, а всі хохли чубаті. А я лисий. Лисі хитрі, але в лисих є велике чуття тактики. Ти знаєш, кого ти замінив? Підполковника Чутая. Теж хохол і теж чубатий, як оце ти. Кадровик, училище, тралі–валі, а без капітана Сухорукова хто він? Нуль. Бо не він інженер–автомобіліст, а Сухоруков!

—Слухай, ти, інженер–автомобіліст, — наставив на Сухорукова свій «їроплан» Шульга, — ти можеш заткнутися і сказати мені: поїдемо ми сьогодні в отой окремо розташований водяний млин чи не поїдемо? Матиму я нарешті свій так званий розпроклятий штаб чи не матиму?

—Ми вже поїхали! — радісно викрикнув лисий Сухоруков. — Єдина проблема — це проблема транспорту. Пропоную на вибір: танк–тридцятьчетвірку, німецький бронетранспортер, трофейний «опель–адмірал» або американський веселий і демократичний джип.

—Джип відкритий? — спитав Шульга.

—Як оце ресторанне блюдце! — засміявся Сухоруков.

—Тоді в джипі. Можемо їхати?

—«Приказ начальника — закон для подчиненного», — затанцював довкола нього лисий капітан. — Ми вже їдемо, їдемо, їдемо, а що буде — побачимо, не завбачивши й не передбачивши!

Машинка справді була як блюдце. Чотири колеса, залізна рама, металічно тверді сидіння.

—Як апарат? — спитав Шульга водія–сержанта.

—Вищий клас! — відгукнувся той, скошуючи хитре око на капітана Сухорукова, якого всі нижчі чини, попри розпорядження вищих штабів, вважали тут найвищою інстанцією.

—Ну, вищий, то й вищий, хрін з ним! — добродушно згодився Шульга.

Місто вражало його якоюсь суворою вишуканістю. Від своїх міст, російських, українських, білоруських, у пам’яті не затрималося майже нічого, бо й тих міст, в які влітали його танки, власне, не було, були руїни, чорні згарища і мовби навіки мертві простори. Тактика спаленої землі. В сорок першому, безладно, бездарно, панічно відступаючи–втікаючи, палили ми самі за наказом залізного вождя, в сорок третьому й сорок четвертому палили недопалене вже німці, знов же за наказом свого залізного фюрера. Польські міста й містечка німці палити не встигали (окрім героїчно–трагічної Варшави), а ми, здобуваючи їх, теж берегли, не дбаючи про власні втрати, бо на війні солдати завжди безіменні, міста ж виставляють свої імена, мов охоронні грамоти, даровані самою історією.