Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 15

— Тут відбуваються всі урочистості? — запитав гетьман. — Паради…

— Ну, парадів у нас не буває. Огляди війська, вибори і все інше.

— Що інше?

Скоропадський на мить затнувся.

— Всіляке, добре й лихе.

— А лихе яке?

— Ну ось… Як відв’язався Мазепа від царя Петра, в оцій церкві, — кивнув на Миколаївську церкву, — проголосили анафему Мазепі. А тоді через майдан тягли на мотузці ляльку — Мазепу, отам стояла шибениця, і його на ній повісили. Але не тільки ляльку. А й Чечеля, коменданта Батуринської фортеці, за те, що не хотів впускати досередини Меншикова, який учинив потім там жахливе вбивство: дітей брали на багнети і вкидали у вогонь, по восьмеро немовлят прив’язували до кожного крила вітряків і запускали вітряки, жінок ґвалтували і вбивали…

Якийсь час ішли мовчки. Вийшли на вулицю, її освітлювала заграва від багать над Есманню.

— А який він був, Мазепа? — тихо запитав Кирило.

— Який? Вчений дуже, розумний, гарний з себе. Жінки його любили. Хитрий був і трохи крутійський. Отож і себе перехитрив.

— Як так?

— Таївся від усіх, що до Карла хоче йти. І цар розтягнув усе військо, одних під Лісну на шведів, інших на канали. А коли одкрився — для всіх була несподіванка, чимало й генеральних покинули його: Скоропадський, Апостол, Полуботок. Петро шле реляції по всій Україні, ніби то не він, а Мазепа панщину заводить, а гетьман мовчить.

Над головою щось залопотіло, либонь, на осокорі, обвішаному воронячими гніздами, зіслизнула з гілки якась ворона. Розумовський уповільнив кроки. Оглянувся.

— Мазепа, чого він хотів?

Михайло довго мовчав.

— Свободи.

— Кому? Якої свободи?

— Ну… Всім. Люду нашому, старшинам, козакам. Щоб не посилали на гибіль кому там, — показав рукою вгору, — заманеться, на канали, в піски азійські. Щоб податок збирали свої, на власне військо, а не чуже, щоб полки чужинські не стояли на нашій землі.

— Полки всі будуть прибрані. Один лишиться. Імператриця указала. Й податки будемо збирати самі.

— Дяка їй. Та чи надовго це? — Й збився з ноги.

— Ну, а Скоропадський яким був?

— Тихим. Вірно служив Петрові. Хазяїн, одних волів тисяч по двадцять відганяли в Шльонськ на продаж. І вовна, й полотна, не кажучи вже про пшеницю. Й усі ті виторги не йшли в нашу кишеню. Його цар закликав до столиці, стрічали за сто верст з музикою, з гарматною стріляниною. В столиці на його честь щодня банкети з феєрверками. Три місяці розкошував. А як їхав додому — вже сідав у карету, — йому в руки промеморію, за якою він вже ніби гетьман, ніби й не гетьман, призначено Малоросійську колегію з генералом Вельяміновим на чолі. Без її дозволу й чхнути не можна. Гетьман як прочитав, так його і вдарило в серце. По дорозі до Глухова й помер.

За тином забрязкотів ланцюгом пес. Скоропадський оглянувся: на чималій відстані йшли двоє охоронців. Скоропадський, мовби щось пригадавши, казав далі:

— Після нього був Полуботок, полковник чернігівський. Військо його обрало гетьманом, а цар не затвердив. Воював з Вельяміновим. Великого кличу був чоловік і собою дужий. Одного разу як гримнув на Вельямінова, так, звиняйте, від того й завоняло. Його теж цар у столицю закликав. Він і там намагався оборонити наші давнини. А коли побачив, що нічого не виходить, виказав цареві все, що про нього думає і про імперію його. Цар саме з церкви виходив з усім почтом, з усіма міністрами і генералами. Й Полуботок йому просто у вічі… Закинули Полуботка в Петропавловську фортецю, там і придушили.

— У документах сказано, що помер від хвороби.

— Хочете — вірте, хочете — ні. Знаєте ж, що цар і свого сина Олексія задушив.

— Теж помер.

— Еге ж. Цар бенкетував із своїми, а тоді вийшли з Петром Толстим, який царевича з — за границі виманив, — цар обіцяв царевичу всілякі милості, а тоді жили з нього тягнули, — отож вийшли з Толстим, сіли в човен, і матроси перевезли їх на острів до фортеці. Біля каземату, темниці, де царевич сидів, стояла варта, два Петра зайшли до темниці, а в скорім часі вийшли й сказали, що царевич помер.

Попереду під шатрищем дерев стояла пітьма, й вони повернули назад. Охоронці притиснулися до тину. Поминули їх.

— А останній гетьман?

— Одноокий Апостол? Сидів, як миша під мітлою. Сидів мовчки й думав.

— Про що ж він думав?

— Усе про те ж.

— Про що?

— Про свободу. Всі гетьмани про неї думали. Й козаки. Ця ниточка не переривалася. Тільки, окрім думок, він уже нічого не міг. Мав загрозу з усіх боків. Наляканий. Під наглядом.

Довго не спав цієї ночі Кирило Розумовський. Крутився у м’яких перинах (перини привезені з Петербурга), кілька разів підходив до вікна, дивився на відсвіти багать, які все ще палахкотіли над Есманню. Вони горіли до ранку. Й майже до ранку не спав Кирило. Думав. Найперше про те, для чого оте все йому розказував генеральний підскарбій. Хотів налякати, застерегти? Не схоже. Говорив щиро… Та й сам ризикував. А отже зважився. Адже міг він, Кирило, на нього донести, взяти на вивід. Може, таки й справді розказати про все Теплову, який приставлений як суправитель. Але те було б… нечесно. Підскарбій відкрив йому чимало прихованих потоків, він його ні в чому не переконував, ні до чого не кликав. Але оте… Про ниточку свободи, яка ніколи не переривалася. До чого це? З Олексієм вони теж трохи гомоніли про щось подібне. Брат казав, що треба допомагати своєму люду. Що треба допомагати словом, що криця зараз не до місця. От він і допомагає словом, нашіптує на вухо Єлизаветі про кривди краю і просить її ласки. А він, Кирило? Ні, про крицю й мови не може бути. Та він і боїться, й не вірить, і не хоче криці. А от… піднести народ можна. Піднести його культуру, освіту. Український люд і так стоїть вище тих — таки московітів на голову. А треба — на десять голів. Він, Кирило, запровадить тут університети, найперше — в Батурині, де буде його столиця, він підніме Батурин з руїн. І буде цей університет в десять разів кращий від Петербурзького і Московського, які зараз фундують. І запрацюють тут друкарні, й випускатимуть вони газети та журнали, як у Франції або Італії, і будуть театри, капели. Козаки співатимуть тут, а не в Петербурзі. Й піде слава по всьому світу.

Підносився думкою, й було йому гарно. Й приснився йому театр, і гарні артисточки в легкому вбранні, але встав він розбитий, з болями голови і шумом у вухах. Усупереч снові і звабним видінням наказав запрягати карету й поїхав у Батурин, колишню резиденцію гетьманів, спалену Меншиковим. Ходив по руйновищу, зарослому бур’янами, де — не — де вгадувалися колишні будівлі, купи посірілих від дощів головешок на місці фортеці, попросив показати місце підземного ходу, яким зрадник — наказний прилуцький полковник Ніс — через своїх осавулів — провів до фортеці російських солдатів, котрі вдарили в спину, а потім кололи, вішали, катували полонених, палили в хатах жінок і дітей, понапивавшись — а питва було доволі — ґвалтували жінок, Меншиков і цар під’юджували їх з — за стін фортеці. І, як завжди в таких випадках, працювала уява: якби хтось із захисників вчасно побачив тих, які заходили в прохід? Адже російське військо вже відступало до Глухова, а шведи переправлялися через Десну за сорок верст… Йшли вони через ліси і болота, потомлені й голодні, московіти на їхньому шляху палили села і хутори, збіжжя і худобу, а в Батурині були величезні склади продовольства і свинцю з порохом, яких у шведів було лише на дві гармати…

Невідь — звідки зринула в гетьмановій голові думка про відбудову Батурина, про перенесення резиденції сюди. Виникла в спротив чомусь, а чому, і сам не знав. З того дня та думка не полишала його. Й він добився в Єлизавети указу на перенесення гетьманської столиці з Глухова в Батурин. З допомогою двох італійських архітекторів розробив проект великого цегляного палацу з двома флігелями, незабаром запрацювали цегляні заводи, велика суконна мануфактура, завод листового срібла і розпочалося будівництво тимчасового дерев’яного палацу, а глухівський палац буде розібрано, поставлено в Батурині і віддано під генеральну канцелярію і суд. Пізніше палац, як і все місто, царським указом перейде у «вічне і потомственне володіння Кирила Розумовського».