Останній гетьман. Погоня - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 38

По той бік Дніпра просто з води зводилися грізні скелі Стовпи, за ними, нижче за течією — похмурі Стоги, Стовпи і Стоги, поставлені за Божим велінням вернигорами — самсонами, а за ними темними хвилями курів у весняному мареві степ, дикий і вільний, і по всьому степу — могили, могили, могили, більші та менші, й зовсім маленькі, насипані тими, хто поспішав до Кичкаської переправи, втікав або доганяв, — позначена кістками дорога людства невідомо куди й до чого; що значніший був войовник, значніша людина, то й могила над ним більша, але те не завжди, дуже часто малі, нікчемні, але запеклі й злі людці облаштовують своє життя так, що над ними насипають найвищі могили — тепер вгадай, під котрою яка лежить людина.

Із степу повівав м’який, настояний на молодих полинах вітер, заспане, якесь затуркане сонце піднялося над налитим вишневою повінню обрієм на висоту козацького ратища, лоскотало промінням забронзовілі обличчя козаків. Козаки дивилися на Дніпро, на побілені пташиним послідом камені, які витикалися з води, на Хортицю, обкипілу з обох боків бистрінню, на мовчазні скелі по той бік ріки, на скелі у воді, поперекидувані догори й хитані Дніпровими хвилями, на вистелене шовком молодих трав зріччя, де мертво лежали ниць струхлі торішні трави і поміж них пробивалося ніжно — рожеве зело нового життя. Весна йшла навально, підминала степ, її несли з — за моря на бистрих крилах дикі гуси, гагари, казарки, журавлі, качки, які ячали, гагали, курликали у високості, і ті погуки будили від сну віковічний степ.

Козаки — люди чулі, м’якосерді, мрійливі; хотілося сісти на нагрітий камінь й самому перетворитися на камінь. Натомість їм судилися втечі та погоні, круте, солоне життя поміж цих скель, чарівних, любих серцю місць — проклятих — від нужі, гнилої болотяної води, голоду й холоду островів Великого Лугу, судилося бути в одвіті за увесь цей край і всю Україну. Козак, неначе дитина, його легко розчулити до сліз піснею й заворожити летом чаїної зграї, але козак і кремінь, його не скурати ні голодом, ні шаблею, ні розпеченим до синього залізом.

З особливим почуттям вдивлявся вдалечінь Білокобилка. Було йому трохи радісно, а трохи сумно, бо ж вдивлявся в Стовпи, Стоги, Дике поле востаннє, нікому про те не казав, а собі поклав: вирвуться з вогняного кола, вернеться він на Січ і на тому скінчить бурлакування; приспіла пора, притисло щось у серці, загніздився там смуток, і його вже не звіяти. Не милі стали січові бубни, змаги та перегони, і всі сто шинків та корчом не веселять ока, а хочеться… хати у віночку соняшників та красолі, хочеться спокою, хочеться притулити до серця не степ, а малжонку, дитини хочеться — хлопчика — білявця, схожого на себе, такого ж одчайдушного і веселого, який би повів сліди далі. Для чого — не знає, але так треба. Хочеться на Паску прийти з церкви, розв’язати білу скатерть і виставити з неї високу білоголову свячену паску, черепочок з крашанками, полумисок з залитими смальцем ковбасами… А самому сісти поважно на покуті, перехреститися до образів… А в будень утікати з хати від жіночої сварки та дитячого лементу, взяти обшмульгану ключку та насмикати з стога лугового сіна овечкам та корові… Та й доки валасатися по світу. Віддав товариству немало, ще більше спило з його серця лихо… Розказати про свої марення братчикам — засміють. Він і не розкаже. А сяде на коня й тихо виїде за ворота Січі. Отож, степ цвіте, Дике поле буяє… але не про нього. Хоч трохи й пощипує на серці, але й те мине.

Він несподівано заклав у рота два пальці, різонув свистом степову тишу, аж вона затрепетала, а чайка над головою прямовисно шугнула вгору, а далі махнув рукою, і вони пішли схилом у східну сторону, де за визубнями невисоких скель ховався мокрий луг — привілля для дичини. Під ногами шелестіла тирса, й шипіла попід руками висока шорстка трава, схожа на болотний різак, суха й пругка. Бризнула з — під ніг зграя куріпок, зашуміла трава, простукотіли копитця — табунець диких кіз втікав по схилу, в них не влучити.

— Полози побігли, — реготнув Тишко.

Йшли черідкою: попереду Білокобилка, за ним Хрін, за Хріном Миленький і в кінці Шквиря. Білокобилка ступав упевнено, хоч майже нічого не було видно попереду — трава стояла в ріст людини, а небо застилало віття старих дубів, які росли по всьому схилу. Старі, гіллясті, дуплисті, вони то спліталися віттям угорі — ставали в кружок, шикувалися батовою, — то, відбігши один від одного, розкошували на просторі, крислаті, росохаті, невисокі й дужі, ще й бубки на них не проклюнулися, а одинока верба у пониззі вже вкрила сивими сережками діл під собою. Під ногами похруськувало перепріле жолуддя. Стояла тиша, задуха, було незатишно, моторошно — можна наступити на гада, а то й наштовхнутись на полоза. Та ось дуби порідшали, були приземкуватіші, й попереду випірнули невисокі зубчасті скелі. Тут мав бути вилом, дірка, через яку можна вийти на луг. Але скелі стояли тісним громаддям, голі, вже нагріті сонцем, від них повівало жаротою.

— Ось тут був хідник, — указав пальцем Білокобилка. — Привалило його. Доведеться обходити аж тією стороною. Ходімо назад.

Але козаки не поспішали йти за ним, вони поприкипали очима до чорних дір — печер у скелях та до глибоких чорних розколин. Просто перед ними чорніли, неначе ніздрі велетня, дві великі діри, в кожну могла пролізти людина, й уява малювала темні звивини та кубла в грудях скелі. Ліворуч від них роззяпила пельку велика тріщина, з неї ріс кущ глоду, який саме зацвів, далі видніло ще кілька дір, майже всі біля підніжжя скельок.

— Отут вони сидять, — прошепотів Тишко.

— Й чигають на тебе, — буркнув Хрін, і звіяв страх з прив’ялих козачих душ. Тишко вхопив чималий уламок каменю й пожбурив у ліву ніздрю велетня, там загуркотіло, а з правої ніздрі вилетіла зграйка горобців. Козаки зареготали, розвеселилися. Й хоч Білокобилка намагався вговтати розшалілого хлопця, той жбурляв і жбурляв каміння, і в чорному череві скель то гриміло, то ойкало, то глухо гахкало. Ще з однієї розколини виполохали рій розлючених ос, втікали.

— Мабуть, ми вчинили дурницю, — мовив Білокобилка, — ходімо мерщій, бо й качки порозлітаються.

Ми наштовхнулися на скельки, вони нас не пропустили, й ми пішли ліворуч, аби їх обійти. З — за скельок долітало гусяче ґелґотіння, розжохувало мисливську хіть, в небі, просто на сонце, тягли журавлі, й тягнулася за ними душа. В гущавині дуба жирували сойки, шкварчали, неначе навіжені, те шкварчання неприємно дряпало серце, тріщала під ногами суха, неначе костриця, трава, колчан бив мені по лівому боці — обірвався тонкий ремінець поперечної перев’язі.

— Погляньте, хлопці, стовп, — нараз пролунав позаду голос.

Я зупинився, Лука наштовхнувся на мене й прогудів щось не вельми ґречне. Шквиря показував пальцем. На нашому протопті, кроків за сто, справді чорнів якийсь стовп. Диво, що ніхто з нас раніше його не помітив.

— Стовбур ошмалений. Вугіль блищить. В цьому чортовому різаку рідного батька не впізнаєш, — мовив Хрін і, поминувши мене, почвалав уперед.

Ми рушили за ним. Ще якийсь час плуталися ногами в травах, й зненацька мені просто в потилицю вдарив тонкий голос:

— А — а… Он… Чого він?!

Я оглянувся. Позад нас знову чорнів стовп. Тепер він був кроків за двадцять. Стовп гнався за нами. Товстий, чорний, неначе облитий смолою, приплюснутий зверху. Стовп з гадючою головою, яка невідпорно дивилася на нас блискучими чорними очима.

Волосся поп’ялося на моїй голові корчами, і всього мене, з ніг до голови, облило потом. Такого зі мною ще не траплялося ніколи, страх заповз у душу холодною гадюкою, він був важкий, ламкий, сковував тіло. Мені здалося, що я кам’янію. Спробував відвести очі від голови гада й не міг, здавалося, він прикував мене до себе. А може, й прикував насправді. Й було вочевидь — полоз переслідував нас. Велетенський дніпровський полоз, про яких ходило стільки чуток, стільки билиць та небилиць, якого всі бачили й ніхто гаразд не бачив. А мені й далі щось здирало з потилиці шкіру, а там, де живіт, утворилося холодне провалля. Я не бачив козаків, не знав, що творилося з ними, тільки почув поруч чи то крик, чи то скрегіт, й щось схоже на завивання — то верещав Тишко, й враз щось зрушилося, застугоніла земля, затріщало бадилля, загупотіли кроки — прошуміло, неначе поруч пролетів вихор. Козаки втікали, хто куди втрапив, і Тишко, і Хрін, і Шквиря, й то не дивина, бо й мене поривала до втечі дика сила, але ноги неначе вросли в землю, я не міг їх відірвати. Серце налилося кип’ячкою, я розумів, що коли побіжимо всі, полоз неодмінно поженеться за нами, й що бігає він набагато прудкіше за нас; чорна колода з жахними намистинами очей чипіла незрушно, ті очі притягували, втягували, пропікали мозок, на мить мені захотілося піти просто до чорної колоди, ті очі втягували в себе увесь світ, і мене з ним, але борсалося серце, опиралася думка, хоч руки не слухалися мене, бо той погляд сковував, оповивав невидимими путами, а мої очі сльозилися, не могли змагатися з гаспидськими очима гада (віднині я знаю, що таке гадючий погляд).