І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 62

— Знаєш що, Карл, — запропонував Генріх, — залишайся в мене сьогодні ночувати! Повечеряємо, поговоримо… Я ще не попрощався з мадемуазель Монікою, то давай запросимо і її…

— Справді, я тобі не заважатиму, якщо залишуся? Розумієш, я просто не можу зостатися наодинці з своїми думками!

— З твого дозволу я подзвоню мадемуазель, запрошу її, а разом і замовлю все потрібне.

Генріх взявся за трубку телефону, але в двері постукали нові несподівані гості — Міллер і Заугель.

— Он як! Ви думали втекти до Мюнхена, не попрощавшися з друзями? — гукнув Міллер ще з порога.

— Як бачите, стою біля телефону і дзвоню саме вам, — збрехав Генріх.

— Я ж казав вам, Заугель, що не буде нічого незручного, коли ми з'явимося отак, без запрошення. А, гер Лютц, і ви тут? От і чудово! Вчотирьох буде веселіше. А може, запросимо і мадемуазель? У жіночому товаристві, знаєте…

Генріх кинув швидкий погляд на Лютца, і той його зрозумів:

— За дорученням обер-лейтенанта, поки він тут одягався, я вже запрошував мадемуазель Моніку. Але вона трохи заслабла. Отже, вечірка у нас буде чисто парубоцька.

Генріху не лишалося нічого іншого, як запросити всіх своїх непроханих гостей до ресторану.

Як не намагався Генріх швидше позбутися Міллера і Заугеля, а вечеря затягнулася до пізнього вечора. Про побачення з Монікою нічого було й думати. Правда, вранці Генріх встиг заскочити до дівчини на кілька хвилин, але прощання вийшло якимсь офіціальним: Моніка не йняла віри, що гості до Генріха зібралися випадково.

З невеселим серцем виїжджав Генріх до своєї нареченої. І перед від'їздом, і перший час у поїзді він намагався не думати про неї, забути навіть те, для чого він їде в Мюнхен. І спочатку йому легко було уникати цих думок. Мов живе, стояло перед його очима трохи ображене і сумне обличчя Моніки і заступало собою все. Так, вона має право на нього ображатися. І не тому, що він не прийшов останній вечір попрощатися, як обіцяв. Генріха мучило те, що він поїхав ніби крадькома, не пояснивши дівчині гри, яку він мусить вести з Лорою. Але як, чим би він міг їй пояснити своє сватання до дочки Бертгольда? Не знаючи причини, Моніка не могла б виправдати і його поведінки. А саме причини він і не міг сказати.

Як все ускладнилося… лише через те, що на його шляху постала Моніка і він не зумів вчасно помітити небезпеки і для неї і для себе! «Тепер пізно… тепер пізно… тепер пізно», — вистукують колеса поїзда. Ні, йому, як і Лютцу, не можна залишатися наодинці з своїми думками!

Зусиллям волі Генріх переключає свої думки на інше. Краще вже думати про Лору, про тих нещасних дівчат, яких вона катує. Ці думки принаймні викликають лють, а лють, зненависть мобілізують. З якою б насолодою він послав під три чорти свою наречену, баронство, а йому доведеться вдавати з себе закоханого, упадати біля Лори, вислухувати довгі сентенції Бертгольда, цілувати руку фрау Ельзі. А на заключення ще й одягти на палець Лори обручку. На ту саму руку, яка шмагає полонянок батогом!

Ні, краще вже лягти спати, ніж про все це думати. Дати провідникові купюру, щоб він нікого не пускав у купе, і до ранку забутись.

Прокинувся Генріх вдосвіта другого дня в невеличкому прикордонному німецькому місті Мюльгаузені. Тут він мав пробути аж до вечора, щоб пересісти в поїзд на Мюнхен.

Здавши чемодан на схов, Генріх пішов прогулятися по місту. Після задухи вагона голова вдавалася якоюсь важкою, тому так приємно було, вдихаючи морозне повітря, блукати по вулицях, блукати без мети і зарані обраного маршруту. Але скоро ця прогулянка набридла Генріху. І не тому, що він стомився фізично, а від похмурого, непривітного вигляду міста. Дивне враження справляли майже порожні вулиці, а головне, якась незвична тиша, що панувала навкруги. Одинокі перехожі — переважно жінки і діти — кудись заклопотано поспішали, здебільшого мовчки або кидаючи одне одному короткі, уривчасті фрази Навіть школярі поводили себе, як маленькі старички — не чути було жартів, сміху, звичайних дитячих вигуків.

Годині об одинадцятій Генріх відчув голод і, побачивши вивіску ресторану, вирішив зайти поснідати.

В ресторані теж було зовсім порожньо. Єдиний відвідувач похмуро куняв над кухлем пива, та офіціантка поралась біля стойки буфету. Побачивши нового клієнта, вона поспішно підійшла до Генріха і насамперед спитала, чи має він продуктову картку. Потім довго вирізала талончики і лише після цього поцікавилась, що гер офіцер бажає замовити собі на сніданок. Записувала офіціантка, очевидно, по інерції, бо з дальшої розмови з'ясувалося, що будь-якого вибору в меню ресторану не було. Все замовлення довелося обмежити парою яєць, консервами, кухлем пива та склянкою кави.

Взявшись за сніданок, Генріх щиро пожалкував, що не послухався мадам Тарваль і не захопив з собою якоїсь їжі в дорогу. Консерви мали такий підозрілий вигляд, що Генріх їх навіть не покуштував, пиво гірчило і тхнуло бочкою, кава, як попередила офіціантка, була з сурогату. З'ївши яйця, Генріх відчув себе ще більш голодним, ніж до сніданку. Коли він взявся за каву, його погляд ненароком спинився на єдиному відвідувачеві, який був у ресторані. Це був старий, років шістдесяти п'яти, з сивим, підстриженим йоржиком волоссям, колись блакитними, а тепер злинялими від старості очима. Він з неприхованою злістю дивився на Генріха, губи його кривилися в зневажливій посмішці.

— Що, гер офіцер, не подобається? — глузливо запитав він і хитнув головою у бік відсунутого пива і консервів. — Вважаєте, що заслуговуєте на краще? А я кажу — ні! Ви й на це не заслуговуєте!.. — Старий узяв недопитий кухоль з пивом і пересів ближче до Генріха. Тепер вони сиділи столик біля столика, майже поруч, чути було, як старий важко, з хрипінням дихає. — А де ж той земний рай, у який ви збиралися перетворити Німеччину? Більше, ніж десять років, я чекаю цього раю. З того часу, коли я, дурень, повірив вам і разом з вами галасував: «Німеччина, Німеччина над усе!» О, я не можу без сорому згадати, яким йолопом я був! Повірити вам! Дозволити так себе ошукати! Де, я вас питаю, все те, що ви обіцяли мені, рядовому німцеві, який, крім оцих двох рук, нічого не має?

Відкинувшись на спинку стільця, Генріх з цікавістю слухав старого.

— От ви понюхали сніданок і відсунули його! Погано тхне! Не звикли до такого? А знаєте ви, що я своїй хворій Еммі не можу принести додому навіть пари яєць! Знаєте про це? Ви мені обіцяли весь світ, а я подихаю з голоду, мені нічим прогодувати сім'ю… Ви загарбали Австрію, для цього було досить кількох загонів поліції, ви полонили продану Чехословаччину, і це вам запаморочило голову! Ви ще в Росію сунулись. Вам її землі, її хліба захотілось? А де мій Гельмут? Де мій син єдиний, я вас питаю? На якого біса мені потрібен отой Сталінград? Хто поверне мені сина? Хто? Ну, чого ви втупили в мене очі? Думаєте, я злякаюся? Та плював я на вас! Ви забрали в мене єдиного сина, моя дружина зараз конає, а ви хочете, щоб я потішав себе думкою, як по-геройському вмирають сини інших батьків на березі Волги! Що ж ви дивитесь? Ну, заарештовуйте мене! Беріть, в'яжіть! Ще одного хреста вам почеплять біля живота, що ви внутрішнього ворога Німеччини спіймали. А я не ворог! Це ви вороги! Я люблю Німеччину, а не ви!

— Ви вже скінчили? — спокійно запитав Генріх, озираючись на буфет. І офіціантку, і власника ресторану, що визирнув було з задньої кімнати, мов язиком злизало, — почувши крамольні вигуки старого, вони сховалися.

— Ні, я сказав ще не все! Я не сказав ось чого: я ніколи не був комуністом, але тепер, коли зустріну де друзів Тельмана, за три кроки перед ними капелюха зніму, прощення проситиму, що не послухав їх, а повірив вам. Брехуни!

Генріх постукав ложечкою об блюдце, розплатився з офіціанткою і вийшов.

«Почалося! Почалося похмілля! — думав Генріх. — Ось перші наслідки битви за Сталінград. Хай сп'яну, хай з горя, що його син загинув десь у приволзьких степах, але цей звичайний німець вже починає прозрівати, він говорить у вічі офіцерові такі речі, про які на початку війни навіть подумати не насмілився б!»