І один у полі воїн - Дольд-Михайлик Юрий Петрович. Страница 8

Операцію треба було розпочати негайно, бо гітлерівські машини, про які повідомляли зв'язківці, затримувалися в кожному селі не більше ніж на півтори-дві години.

До Підгірного від партизанського табору було кілометрів з десять, сім з них лісом.

Командир партизанського загону — він вирішив керувати операцією особисто — як тільки виїхали з лісу, розподілив своїх бійців на дві частини і наказав щодуху гнати коней, щоб якнайшвидше оточити село. Те, що німці могли побачити небезпеку, командира не турбувало. На захід німцям шлях перетинало велике болото, де не те що машина або вершник, а й не всякий піший міг пройти. Гітлерівцям залишалося: або прийняти бій, що було вигідно для партизанів, або, помітивши наближення ворога, спробувати втекти двома можливими для них шляхами. Обидва вони пролягали повз болото. Один вів на північ — до Турнавіна, другий — на південь, до Мар'янівки. Партизани саме тому і мусили так гнати коней, щоб встигнути перерізати ці шляхи відступу і вже потім, розгорнувшись, почати наступ на Підгірне.

Не чекаючи на небезпеку, Генріх почував себе цілком спокійно. П'ятнадцять автоматників, які його супроводжували, на його думку, були цілком надійною охороною, щоб забезпечити спокійне мандрування по району. У всякому разі, йому й на думку не спадало, що на нього може полювати цілий партизанський загін.

У Підгірному Генріх затримався трохи довше, ніж деінде. За час подорожі він зголоднів і охоче прийняв запрошення начальника місцевої поліції Барановського пообідати в нього. Тим більше, що начальник районної поліції вахмейстер Вольф відрекомендував Барановського не тільки як надійну людину, а і як доброго господаря, що вміє частувати своїх гостей, особливо панів офіцерів. Командир загону автоматників, що супроводжував Гольдрінга, Вурцер спочатку, правда, не радив лейтенантові довго затримуватися в Підгірному і наполягав на тому, щоб засвітла повернутися до штабу, але, спокушений красномовними розповідями Вольфа про гостинність Барановського, під кінець і сам був не від того, щоб скористатися з слушної нагоди і смачно пообідати.

Барановський, високий вайлакуватий чоловік, не тямив себе з радості, що в нього обідатиме не хто інший, як сам барон! Припрошуючи гостей сідати, він метушився по хаті, не знаючи, за що вхопитися, і його постать видавалася зараз ще кумеднішою. Старий німецький мундир з білою смугою на рукаві, здавалося, був пошитий на Барановського-юнака, а не на оцю огрядну, з великим черевом людину! І це черево начальник поліції ніяк не міг увіпхнути в мундир. Всі середні ґудзики раз у раз розстібалися — застебнутими лишалися самі верхні і нижні, і тоді, крізь велику проріху, ставало видно білу вишивану сорочку, яка так не пасувала до німецького мундира. Гольдрінг не міг стримати посмішки, глянувши на цього, як йому говорили, зразкового поліцая.

Наказавши жінці засмажити порося і загалом приготувати такий обід, «щоб він і в Берліні згадував» (начальник поліції гадав, що лейтенант не розуміє російської мови, і тому висловлювався у присутності Гольдрінга досить вільно), Барановський сів за наказом лейтенанта складати списки поліцаїв села.

Коли списки були готові, Генріх наказав дати сигнал тривоги.

За три хвилини, як у цьому пересвідчився Гольдрінг, слідкуючи за хронометром, загін сільської поліції села Підгірного було вишикувано.

— У списку стоїть двадцять три прізвища, а в строю бачу лише двадцять одного, — зауважив Гольдрінг, який разом з Барановським і Вольфом обходив шеренгу виструнчених поліцаїв.

— Я — двадцять другий, а черговий на дзвіниці — двадцять третій! — запобігливо пояснив Барановський.

Гольдрінг глянув на дзвіницю і справді побачив там поліцая. Приставивши до очей бінокль, він вдивлявся в далечінь.

— Вас часто партизани відвідують? — запитав Гольдрінг.

— Та поки бог милував.

І саме в цей час з дзвіниці пролунав постріл вартового.

— Ой, лишечко! Наврочив! — вигукнув Барановський і чомусь присів, закривши голову руками.

Коли Гольдрінг, в супроводі Вольфа, збіг на дзвіницю, все, що діялося навкруги, можна було побачити і без бінокля: безліч вершників і підвід, на яких сиділи партизани, щодуху мчали у напрямі шляхів на південь і на північ від села. Кілька вершників і підвід з кулеметами вирвалися вперед — вони були не більш, як за двісті метрів від доріг. Очевидно, дозорець не відразу помітив партизанів, задивившись на поліцаїв, вишикуваних унизу.

Гольдрінг глянув на захід і побачив велике болото, поросле очеретом. Якусь мить він, примруживши очі, вдивлявся в нього, немов обмірковуючи якийсь план. І, певно, таки склав його, бо швидко збіг з дзвіниці і наказав Вурцеру, який вже приготував свій загін до бою:

— Приймайте під своє командування загін поліції і разом з автоматниками пробивайтеся на північ до Турнавіна. В цьому напрямі сили ворога, здається, менші.

— А ви, гер лейтенант?

— Про мене не турбуйтеся, робіть, що наказую… А ви — за мною! — наказав він Вольфові. — Ні, спочатку збігайте на квартиру Барановського і принесіть мій плащ. Та швидко!

Поки Вольф бігав за плащем, Гольдрінг заскочив до канцелярії поліції. На диво спокійним був лейтенант у цей скрутний час. Він швидко схопив папку із списками поліцаїв, яку Вольф поклав було на столі, і засунув її в ящик стола. Вбіг захеканий Вольф.

— Гер лейтенант, ради бога, поспішайте! Чуєте? Вже стріляють!

— Хай стріляють. Ми з вами у бій не вступимо. Нам конче необхідно приставити у штаб весь зібраний матеріал! Вихід лише один — навпростець через болото.

Пригинаючись, Генріх побіг у напрямку болота. Огрядний сорокарічний Вольф ледве встигав за ним. Але барон, як виявилося, був не лише чудовим бігуном, а й хорошим бойовим другом. Бачачи, що Вольф відстає, він притишив біг і почекав, поки той його не наздогнав. Вольф з вдячністю глянув на лейтенанта.

Стрілянина з боку села тим часом все посилювалася.

— Швидше, швидше, Вольф! Єдине наше спасіння — це швидкість! — підганяв захеканого вахмейстера лейтенант.

Але ось і болото.

— Тепер тільки по моїх слідах! Ні кроку вбік! — наказав Гольдрінг, сміливо заходячи в густий очерет. Пройшовши кроків сто, лейтенант озирнувся. Вольф хитався мов п'яний. Пережитий страх, утома буквально валили його з ніг. А тут ще ступати треба було слід у слід за лейтенантом, інакше — страшна трясовина, звідки вже не буде вороття.

— Тепер можна кілька хвилин і перепочити, — сказав Гольдрінг, спинившись серед болота.

— Проб'ються наші, як гадаєте, гер лейтенант? — трохи відхекавшись, запитав Вольф.

— Боюся за них. Сили надто нерівні! До речі, вахмейстере, а де списки поліцаїв? Де папка, яку ви носили?

Вахмейстер пополотнів.

— Я… я поклав її на стіл в поліції.

— Забули? Та ви розумієте, що наробили?

— Але я… — ледве міг вимовити тремтячими губами вахмейстер.

— А що буде, коли списки потраплять до рук партизанів! Ви уявляєте, що вам доведеться за це відповідати перед самим оберстом?

— Гер лейтенант! Змилосердьтеся! Хіба я міг думати у такий час про якісь списки… Благаю вас, скажемо, що вони були у Вурцера…

Здаля долинули вигуки і відчайдушні зойки. Кулеметних черг не було чути, лунали лише поодинокі постріли.

— Погано! Почався рукопашний бій. Поспішаймо, вахмейстере! — кинув Гольдрінг і швидко почав далі заглиблюватись у болото.

Чи можна виміряти сили людини, коли вона рятує себе від смертельної небезпеки? Не думав ніколи Вольф, що він протягом цілої ночі буде мандрувати часом по горло у воді, не маючи сил витягти ступні з грузького багна, не сміючи спинитись, бо хисткий грунт раз у раз коливався під вагою тіла, і варт було трохи оступитися, як трясовина починала жадібно засмоктувати ноги. Дуже боліли руки. І в лейтенанта, і у вахмейстера вони були закривавлені від численних порізів об очерет

— Гер лейтенант! Довго ще ми будемо блукати? — вже під ранок запитав зовсім знесилений Вольф. Він посинів від холоду і тремтів.

— Ви ж самі чули, що по болоту стріляли. Можливо, нас шукають. Ми звідси не вийдемо, доки не переконаюся, що партизани зникли.