Мальви - Іваничук Роман. Страница 31

Великий візир відчував тепер більше, ніж будь-коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк-сараї такої людини не було.

Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову появився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?

Аззем-паша багато чув розповідей про меддаха Омара ще в часи Амурата. Про мудреця, який розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом залишився живим, ходили по країні легенди. Великий візир наказав розшукати Омара і запросити його до свого палацу на перший день байраму.

Коли мосахир¹²⁰ настирливим калатанням об дерев'яну дошку сповістив правовірних про кінець посту, до приймальні візира прийшов меддах Омар. Хвилину стояли вони один проти одного — неймовірно схожі, немов близнюки: однакового росту, віку, обидва сивобороді і високочолі, різнив їх хіба тільки одяг. Візир — у білій хутряній киреї, Омар — у простому, випрілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілись наче сини однієї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами: одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем. А на схилі віку звела їх знову, щоб кожний з них розказав свій досвід, свою правду.

— Ти просив мене, великий візирю, хай бог дасть тобі вічне життя, щоб я прийшов до тебе, — поклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, який тримає в руках тисячі військ, мільйони народу і тугру¹²¹, вдатися до убогого меддаха, що не має нічого, крім крихти простої людської мудрості, подарованої аллахом?

— Сумніви, — коротко відказав Аззем-паша. Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку, напроти нього сів і візир. Омар приглянувся до обличчя Аззем-паші: не було на ньому ні пихи гордої, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість, темну жорстокість. Велителя, який сумнівається, ще не доводилося бачити.

— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, той не досліджує, хто не досліджує, той не прозріває, хто не прозріває, той залишається в сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова принесли тобі користь. Адже сказав ваш шейхульіслам, що слів, які приносять збуток вірі і владі, не треба знати і не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їх не конче, про вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути з тобою?

— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить тепер приносить незрозумілі загадки, яких я розгадати не в силі. Колись було інакше. Давніше епоха тривала десятки років, і людські уми призвичаювалися до неї, тепер же на один день десятки епох. Я розгублений, я не розумію, де істина, а де облудність, де золото, а де сухозлітка. Бачу якусь бездонну прірву між двором і країною, між потребами людей і тим, що ми їм даємо, між словом і ділом. І не знаю, як переступити її. Хто винен — султан, візир, каді-аскер? Але ж сановники міняються, а прірва западається все глибше. Двір потребує грошей, накладає на підданих податки, і чим більше їх накладає, тим менше золота у державній скарбниці. Народ стогне, а імперія від цього не міцніє...

— Це закономірно, візирю. Між бажанням держави і бажанням людей існує вічна суперечність. Але при розумних, добрих і вчених правителях ця прірва така вузька, що її можна завжди переступити. Що ж сталося в нас? До того часу, поки слава завоювання була спільною метою держави і народу, народ не шкодував свого життя для слави. Потім одна людина взяла владу в свої руки, народ потрапив у залежність від єдиновладця. Одна людина за всіх думати не може, вона впадає в помилки, думки мільйонів не можуть збігатися з думкою однієї людини. І звідси починається та криза, про яку ти говорив. Єдиновладець прагне до розкошів, і витрати перевищують прибутки. Він хоче слави для себе і завойовує чужі землі. Кожна чужа земля сповнює люд тривогою, бо тоді життя його в постійній небезпеці. Народ хоче спокою, а не чужих земель, які не дають йому ні радості, ні хліба. Володар примушує підданих воювати, і піддані нерадо проливають кров за те, що їм не потрібне. Володар здирає податки на воєнні витрати, людське майно перебуває під постійною загрозою, люди втрачають бажання до Його придбання. А багатство держави залежить від особистого багатства людей. Якщо його в них немає, — звідки візьметься в держави? Коли народ пригнічений, — скарбниця порожня...

— Ти говориш страшні речі, розумний старче, — мовив у задумі Аззем-паша. — Твої слова доводять безвихідність становища Турецької імперії. Я ж думаю про її могутність, а не про загибель, і шукаю шляхів до зміцнення.

— Те, що рветься, безконечно зшивати не можна. Ми, правда, невтомно зшиваємо, але чим? Догмами старого корана, який навіває багато думок і поезії, але став не придатний для управління державою. Тисяча років минуло від часу його створення, а становища світу і народів, звичаї і погляди не існують незмінно. З плином часу відбуваються постійні зміни, коран же залишається таким, як був при халіфах пророка. Тому богослови мусять припускатися помилок, їх же наслідують проворні пристосуванці ради своєї наживи. Народ перестав їм вірити. Кориться, а не вірить. Хвалить, а не любить. Говорить одне, а думає інше. Правителі відчувають це, щораз менше довіряють своїм власним синам і впокорюють своїх же людей чужинцями — яничарами. Звідси починаються внутрішні бунти, а бунти — це початок загибелі імперії.

Аззем-паша підвівся.

— Омаре, — сказав він, — дай подумати мені. За твої слова можна повести тебе на ешафот. Але від цього не зміцніє Туреччина. Якщо ти маєш рацію, то ні за що тебе карати, коли ж ти помиляєшся, то твоє дабірство¹²² не підірве державних устоїв. Ти мислиш, а мислячі люди повинні жити. Прийди до мене за сім днів. Я хочу продовжити нашу розмову.

В перший день байраму до Стамбула з'їхалися купці і крамарі з усіх кінців імперії. Як і кожного року після Рамазану на Бедестані мало відбутися султанське торжище. Субаші оголосив, що відкриватиме торги сам султан Ібрагім.

Ювелір Хюсам зважився піти ще раз зі своїм незвичайним крамом на базар. Мусив продати хоч трохи товару, щоб заплатити податок. Старості ювелірного цеху, уста-рагінові, донесли, що Хюсам і далі виробляє браслети, медальйони, амулети, а до цеху вступати не хоче, тож староста наклав на старого неймовірно високий податок — аж вісімсот акче. Таких грошей Хюсам не міг роздобути, хоч би спродав усе, разом зі своїми папучами. Правда, за один тільки рубіновий амулет він міг би взяти набагато більше, але хто його купить?.. Нафіса хворіє, рідко вже й на ноги підводиться, а принести їй чогось смачного нема за що. На Хюсамовому дастархані давно вже не було ні пастирми, ні баклави¹²³, перебиваються обоє на паляницях і каві. Як дожити довгий вік, якщо бог не пошкодував їм днів під своїм небом?

Хюсам забрав добро в мішечок і подався до Бедеста-ну, чей знайдеться для нього, нецехового, хоч трошки місця на долівці?

Базарний гармидер було чути здалеку. Народ тягнувся юрбами до центру, на в'ючених мулах і верблюдах пробивалися купці крізь натовп, тіснячи і тратуючи піших, викрикували гамали¹²⁴, вимагаючи вступатися з дороги. А з обох боків один біля одного сиділи жебраки з к'яшкулями¹²⁵ — предтечі базару. Так багато жебраків Хюсам ще не бачив. Кожного року їх, видно, збільшується, а хто знає — може, незабаром і старий ювелір поповнить їхні ряди?

Цікаво, ким вони були? Хюсам понишпорив у кишені кафтана, знайшов кілька мідних монет і підійшов до крайнього.

— Звідки прислало тебе горе, нещасний?

— Із Анатолії... Тімаріотом був. Податки загнали в лихву, лихварі забрали тімар...

Хюсам кинув у к'яшкуль одну монету і підійшов до другого.