Мальви - Іваничук Роман. Страница 40

— Скажіть, де живе стара Еміне? — чіплялась до людей. — Де Еміне живе?

Показали їй на крайню печеру.

Поморщена, з розпатланим сивим волоссям відьма вийшла з печери і наставила кістляві пальці, ніби хотіла ними вчепитися в обличчя непроханої гості.

— Чого шукаєш тут? — просичала.

— Ти, Еміне? — спитала Марія, і в пам'яті спливли циганські табори на околиці села; зойкнув у грудях старий, забутий уже біль, від якого божеволіла Марія, коли пропав із саду маленький Семенко.

— Я не ворожу більше, — забулькало в горлі старої. — Іди, — показала рукою на вхід до печери. — Там донька моя...

— Ні, ні, я не по ворожбу прийшла... Але в мене є гроші, і я заплачу тобі... Скажи, звідки в тебе взявся той парубок Селім, що в хана служить?

Збентежено забігали очі в старої і зупинились. Проштрикнула вона недовірливим поглядом Марію і повернулася не відповівши.

Марія схопила циганку за руку.

— Я золото маю, Еміне! Скажи, ти з України привезла його?

— Ми люди кочові і всюди бували. Не може згадати моя пам'ять, звідки той хлопець, якого хан купив у мене. Марія відв'язала від шиї мішечок.

— Тут багато золота. Я дам тобі все, якщо скажеш, відьмо, де і коли украла ту дитину, що була біла, як шум на молоці, а очі мала сині, мов незабудки...

— Іди, жінко, — прошамкала Еміне, співчутливо позирнувши на Марію. — Не шукай втраченого. Він усе одно вже не твій, навіть якщо ти його породила...

Поплентала Марія. Гуділо в голові, давило лещатами скроні. Пішла назад до палацу.

Відчинилася парадна брама. Верхи на конях виїхали безбороді євнухи, а посередині — теж на коні — дружина хана в парчевій чадрі. Впізнала Марія, та не поворухнулася з місця, не підвелась. Це не її дочка, не Мальва — зовсім чужа жінка зі знайомим обличчям, що просвічувалось крізь серпанкову вуаль. Усе тут не справжнє: і те, що, можливо, її син охороняє хана, і те, що Мальва стала ханською дружиною, і те, що Марія Самійлиха сидить, мов жебрачка, біля воріт палацу... «Бо хіба може бути це все правдою? Ні, це не ми. Ядучий плющ обсотав наші тіла і душі, взявши собі нашу подобу, висмоктавши живу кров. Нас більше немає... Горбатий верблюд, що он стоїть на майдані біля купецького каравану, благородніший за нас. Він ще може плюнути в обличчя господареві смердючою слиною, він гордо держить голову, бо залишився-таки сам собою, а нас немає. Ми вмерли, знищивши себе зі страху...»

Зупинила Мальва коня, побачивши матір, що сиділа згорблена на містку і блаженно усміхалася. Припала до неї.

І тепер Марія відчула, як зсувається з її грудей тяжкий камінь жури, як прояснюється стомлений мозок і повертається тихий спокій.

«Десь, певно, живе ще й третій яничар. На службі у вбивць їхнього батька. Куди мені йти від них?»

Покора заповзала в душу Марії, погасли мрії, бажання, не стало Самійлихи. Сиділа, скулившись біля чужих воріт, бездомна сука, що шукає на звалищах розгублених щенят.

— Я до тебе вибралася, мамо, — почула Марія голос Мальви і дотик теплих долоньок до щік. — Як живеш? Чи здорова? Чому донині не приходила?

— Нездужала я... А ти щаслива, дитино? — спитала, не дивлячись на дочку, щоб не бачити її в чужому одягу, а тільки чути рідний голос, відчувати рідний дотик рук.

— Щаслива, хан любить мене, — прошелестіли Мальвині губи, і тоді глянула на неї мати, бо якесь тривожне недомовлення чулося в її словах. Була марна і невтішна, гей, чи не відчула пташка неволю в золотій клітці?

Помітила Мальва материні стурбовані очі, осміхнулася.

— Я щаслива, мамо, аби ти тільки не побивалася...

— Не журися мною. Я житиму у Мангуші зі Стратоном. Як уже раз відірвешся від свого вугла, то під чужим мусиш здихати... А Стратонові буде легше зі мною... І тобі... — Марія глянула на воїна, що стояв у воротах, прошепотіла: — І мені теж...

— Ти не плач, мамо, — Мальва пригорнула Марію.

— Самі сльози чомусь біжать. — Марія підвелася, показала рукою на Селіма. — А його ти знаєш?

— Знаю. Це улюбленець ханський, найближчий його охоронець.

«Обоє ханські. Обоє яничари... Діти, діти, мальви зав'ялі...»

Боязко, стискуючи губи, щоб не розридатись, підходила Марія до Селіма. Селім винувато усміхнувся.

— Прости, стара. Ти якась дивна, і я не повірив, що ханим — твоя дочка.

Марія торкнулась до його плеча.

— Я не гніваюся на тебе. Я буду часто приходити, а ти... ти усміхнися хоч іноді до мене... Не дивуйся, чому я спитала, хто твоя мати. Ти нагадав мені мого сина, Мальвиного брата, його вкрали в мене, коли він був ще в пелюшках... — Марія затулила уста долонею, бо побачила, як здригнувся Селім, очі вп'ялися в обличчя жінки, і дрібно тремтів бердиш у його руках.

— Хан виїжджає! Великий хан Кримського улусу Іслам-Прей! — пролунав голосний крик у дворі, виструнчився Селім, євнухи підхопили на руки Мальву, висадили на коня.

Іслам-Гірей виконував волю коханої дружини: вирушив супроводжувати її до матері.

Марія тінню майнула вздовж стіни і зникла непомітно за муром.

Розділ п'ятнадцятий

Світ розвивається сам собою,

і ніякий тиран його не змінить і не зупинить. Авіценна

Меддах Омар вирушив із Скутарі в далеку дорогу — до Адріанополя. Старець знав, що ця подорож буде останньою: літа, яким забув лік, гнули все нижче до землі, дряхле тіло просилося на вічний спочинок. Та розум протестував проти тієї смерті, що неминуче приходить до кожного. Омар бажав обірвати нитку свого життя там, де воно могло б хоч на мить освітити шлях іншим своїм останнім спалахом.

У перемогу повстанців, які одчайдушно наважилися вдарити на колишню столицю Османської імперії, він не вірив, та все одно йшов до них. Бачив наперед смерть нового ватажка кизилбашів Кир-огли, але знав, що відвернути повстання не можна, як не можна викреслити один день із року — воно неминуче. Бо ж розвиток нового світу від народження до перемоги — то ланцюг спроб і впертих намагань, в якому одна ланка вмирає для того, що із неї виростала друга.

Адже не стала смерть ювеліра Хюсама небуттям, і смерть великого візира Аззем-паші не стала тліном. Тож і Омарові не можна відходити безслідно...

Видно, така вже воля всезнаючого аллаха, а може, це вдячна доля справжніх митців — що діла їхні стають виднішими після скону. Чи то при житті творець сам собою застує свою працю, а чи просто не вірять люди, що ця на позір нічим не примітна людина, яка не вміє так, як придворні співці стояти на виду поруч із всесильними світу цього і їхніми очима звертати увагу на свій товар, може бути великою. Та от відходить вона, залишаючи думи свої в живучій пісні, в химерному розписі на вазі, у капітелі мармурової колони, і питають тоді люди: «Хто ж був цей чарівник?» Намагаються згадати його ім'я, розпитують один в одного, і на допомогу нетямущим ідуть всезнаючі придворні, які цькували митця при житті, і кажуть: «Це наш великий попередник», щоб хоч прив'язатися до безсмертя, коли самого безсмертя за життя вбити не змогли.

Хто там знав старого ювеліра Хюсама? Не пам'ятав його покійний Амурат, який носив інкрустований перлами сагайдак Хюсамової роботи, байдуже було імамам мечеті Айя-Софія, хто ж то чудом умістив вірш корана в бахдашанському рубіні, що прикрашає міхраб, не знав і кафеджі на Бедестані майстра, який зробив яшмові чаші, в котрі він наливає вино знатним чужинцям. Та чи й повірив би хто з них, що це робота чародійних рук згорбленого старця, який стоїть за солом'яним кріслом перед воротами Бедестану, цькований і зневажуваний уста-рагіном ювелірного цеху?

Та враз не стало Хюсама. Алімові посіпаки виволокли понівечене тіло жебрака, що продавав коштовні речі та ще й посмів підвести руку на чорбаджія першої яничарської орти, витягли за мури базару і наказали бакчибаші¹⁴⁵ зарити старого пса.

А тоді трапилось те, чого ніхто не сподівався. Померла Нафіса, не дочекавшись свого чоловіка, пограбували Хюсамову майстерню цехові ювеліри, і невидані коштовності появилися в найбагатших крамницях Бедестану. Дивувалися купці, захоплювалися чужинці і питали, хто їх зробив. Сказано — шила в мішку не втаїш, пішов поголос, що продаються вироби покійного скутарського ювеліра Хюсама, який змайстрував Су-лейманові Пишному султанський трон і персні якого носила сама Роксоляна Хуррем. Неймовірно підскочили ціни, торговці вимахували золотими браслетами, підкидали в жменях медальйонами та амулетами, посудники видзвонювали по срібних тарілках і кофейниках, вигукуючи: «Купуйте, купуйте, це робота рук Хюсама, славного Хюсама!», а дурисвіти підробляли хюсамівські візерунки і теж так само вихваляли товар не знаючи гаразд, чиїм іменем заробляють.